Лоран Гунель “Бог завжди подорожує інкогніто”

15.01.2018

Переглядів: 2901

http://chytay-ua.com/

Гунель Л. Бог завжди подорожує інкогніто / Лоран Гунель ; пер. з фр. Анни Роговченко. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 416 с. 

Ми самі мусимо стати тими змінами,
яких хочемо домогтися від світу

Магатма Ганді 

Сюжетна канва книги Лорана Гунеля “Бог завжди подорожує інкогніто”, присвяченої світлій пам’яті батька французького письменника, либонь проектована на повернення батька головному героєві – Аланові Грінмору. Це усвідомлення приходить лише наприкінці твору, хоча й упродовж попередніх сторінок ця думка неодноразово переслідує читача.

Прикметною ознакою бестселера є синтез художнього гостросюжетного письма й рекомендацій психологічного кшталту. Фаховому філологу (і не тільки!), котрому зазвичай бракує часу на іншогалузеві видання, це чтиво буде справжньою знахідкою, бо ж дасть всолоду від мандрів Текстом і рівночасно відчуття присутності на психологічному тренінгу, вміло вмонтованому в художні перипетії. Можемо констатувати навіть конспективний виклад інструкцій психолога-практика. 

Автору, безсумнівно, вдається тримати перманентну інтригу, більше того, нарощувати й посилювати її. Твір сконструйований певним чином як обрамлення (кільцева композиція), хоча далі міститься постпозиція з претензією на розв’язку. Знайомство з Аланом Грінмором відбувається на Ейфелевій вежі – і саме туди після своєї особистісної еволюції повертається головний герой в іншій іпостасі і вже з іншою метою. 

Зрештою, у книзі артикульовано шлях звичайної людини (мізерної у великому Всесвіті) від страху до впевненості, визрівання духовно міцної особистості, оприявнено еволюцію особи, готової первинно покінчити життя самогубством, до індивідуальності, котра знайшла себе й позбулася всепроникного страху. 

“Цієї ночі я злився в одне ціле з Ейфелевою вежею” (с. 9). Ця феєрична місцина є не лише осердям Парижа, “кодом” і символом Франції, а й знаковим локусом у долі головного героя: тут Алан прагне завершити своє марнотне буття, тут знаходить батька (ще не відаючи про це) й сюди повертається вже переродженим і самобутнім. 

Самогубство, так чи так, є результатом “екзистенційної порожнечі”, спробою звільнитися від суєти й абсурдності земного (масового) буття, аби повернути собі втрачену свободу: принаймні до такої позиції схильні екзистенціалісти атеїстичного кшталту. Однак означений вибір оскаржують екзистенціалісти-теїсти, бо лише віра в Бога здатна подарувати відчуття істинної свободи. 

Аланова нереалізована спроба самогубства не нівелює страху – радше навпаки. Якщо композиційно це прагнення є стартовою точкою в тексті, то в буттєвому хронотопі йому передують роки і всі події упродовж них. “Я все ретельно обдумав, я дозрів, я приготувався до цього вчинку. Я обрав його, прийняв, усвідомив. Я зважено вирішив покласти край життю, що не мало ні кінця, ні сенсу. Таке життя – і це переконання дедалі міцнішало в мені – нічого не варте” (с. 9). Руїна в родинному бутті, зради біологічного та прийомного батьків, еміграція матері з Франції до США, материна проекція власного нереалізованого щастя на долю сина, її схильність до мазохізму (“Вибухи батькового гніву (другого батька, некревного – Г. К.-С.) були поодинокими, але нищівними, я (Алан – Г. К.-С.) їх боявся, тоді як мати, вочевидь, їм раділа” (с. 11) – головний герой далі констатує “збочене задоволення на обличчі матері”), страх розчарувати найріднішу людину, смерть останньої після закінчення Аланом університету як втрата подальшого інтересу до життя, як потвердження виконання “плану”, особисті розчарування та зневіра, невдалі пошуки своєї! місцини на планеті, фіксація власного буття як “порожнього й нікчемного”... Зрештою, головний герой вирішує пройти материн еміграційний шлях навпаки – зі США до Франції, хоча й сам далекий від однозначної оцінки такого кроку. “Чи то було підсвідоме бажання повернутися до коріння, чи то намір відчепитися від історії життя моєї знедоленої матері та піти зворотним шляхом – я не знаю” (с. 14). Але й тут, на материзні, не зникає відчуття, що “моя доля, моє покликання проходить десь повз мене”. Нове працевлаштування (агентом у паризькому рекрутинговому агентстві) з жорсткими, ба навіть жорстокими! умовами й негуманними правилами відчуття неприйняття-конфронтації лише поглиблює. Має місце й відмінність французької системи від англосаксонської, що теж вимагає від Алана суттєвих зусиль для адаптації в нове (хоч і кревно своє!) середовище. Так само, як посилює відчуження й самотність перебування в мегаполісі, де “кожен лишається у своєму акваріумі й чудово ігнорує інших” (с. 17). Втрата коханої зводить сенс Аланового буття нанівець. Усвідомлення абсолютної одинокості стає вирішальним. “Саме тієї миті я відчув, що потрібно просто померти. Це розуміння не було імпульсивним. Я не кинуся під потяг. Ні, це просто очевидність, яка прийшла до мене. Я вчиню інакше – і все мине нормально. Мені лиш треба обрати місце й час, не кваплячись. Це відчуття не було хворобливим чи мазохістським – зовсім ні. Метою не було просто покласти край стражданням, хай би які сильні вони. Потойбічний світ кликав мене дивно, м’яко, невідворотно – я відчував, що моє місце там, тільки там душа моя розквітне” (с. 20). До речі, вибір місця для суїциду не є випадковим: підказку головний герой надибує в одному зі журналів. Та й цим причиновість далебі не вичерпується. “Померти на Ейфелевій вежі – це було щось дійсно величне, як реванш нікчемному життю” (с. 21). Автор, зрештою, дає можливість простежити поступальність і логічність достоту божевільного рішення, порахувати в діахронії багатолітні кроки, які генерують потенційність “останнього кроку”. “Повітря, яким я дихав, було... солодким як божественний нектар. Я був на самоті, і свідомість уже почала полишати мене... Я зосередився й повільно ступив крок назустріч безодні – я не дивився в неї, але відчував її присутність, її чудовість” (с. 22). І далі: “Лише тихий шепіт ночі. І ці вогні, які здаля мерехтіли, вабили, гіпнотизували... І це м’яке, п’янке повітря, яке сповнювало надприродним блаженством... Більшість моїх думок утекли від мене, і я вже перебував поза своїм тілом, я був не я. Я танув у просторі, у житті, у смерті. Я не існував як окрема істота. Я і був (виділення авт. – Г. К.-С.) життям. Я...” (с. 22). (Мотив самогубства, думається, зближує твір Лорана Гунеля з романом Германа Гессе “Степовий вовк”.) 

З’ява у найбільш межовій для головного героя ситуації незнайомця прочитується як знак Згори, шанс переосмислити попереднє життя й розпочати нове. Вимовними, направду нетиповими є портретні характеристики чоловіка – як виклик часові, суспільству, утвердженій моралі: “Погляд його, підсвічений відблисками освітлення вежі, здавалось, ішов із тої безодні. Усе життя пам’ятатиму той погляд із блакитної сталі, від якого кров холоне” (с. 22); “Його погляд втупився мені в очі й паралізував мене. Харизма цього чоловіка могла б зігнути Ейфелеву вежу” (с. 23); “його блакитні очі світилися” (с. 27). 

Хто цей сивий незнайомець, котрий у ту порубіжну для Алана мить стає його рятівником? Чому ладен спасти юнака лише за однієї умови: якщо той візьме відповідальність за життя... 

Майже впродовж усіх наступних чотирьохсот сторінок головний герой прагнутиме дошукатися правди. Вельми неоднозначними й суперечливими будуть спостереження й висновки, та чи вірними? Сивий чоловік на ім’я Ів Дюбрей – хто він? Бог чи диявол? Лікар чи божевільний маніяк? Спаситель чи злочинець? До того ж, промовистою є кличка пса – Сталін (тут прочитуємо і стосунок до совєтського диктатора, і увиразнення стального погляду). Раніше за Алана засумнівається й занепокоїться читач, коли йому почне відкриватися-розгортатися спілкування Дюбрея з Катрін, а з нього зосібна випливе істинне ім’я – “Ігор” (слов’янського походження). Та й низка художніх деталей тільки посилить тривогу: “Садистська посмішка з’явилася на обличчі Дюбрея” (с. 63); акцентуація чорного у вечірньому палаці (чорний стіл, чорний лак столиків, вкрите чорною тканиною ложе)…

І все ж, поради Ів Дюбрея однозначно позитивно впливають на Алана, більше того, вони будуть актуальними кожному реципієнтові. Адже всім стане в пригоді тренінг з метою саморозвитку: “Треба організуватися так, щоб ти пережив кілька ситуацій, отримав певний життєвий досвід, завдяки якому твій світогляд зміниться і ти зможеш перемогти страхи, сумніви та тривоги” (с. 36). 

Ось деякі зі сентенцій, вкладені автором-психологом у вуста Дюбрея: 

*“Не буває великих проблем. Бувають лише маленькі люди” (с. 24).

*“[…] спочатку ти маєш зрозуміти, що робить тебе унікальним. В іншому разі так і “щезатимеш” на користь інших” (с. 45).

*“[…] людям подобаються лише ті, хто свідомо робить вибір і живе так, як справді хоче” (с. 48).

*“жертви не бувають щасливими” (с. 49).

*“кожен вільний дивитися на життя, як на площу, засіяну пастками, які треба оминати, або ж як на майданчик для ігор, де в кожному закутку є якийсь цікавий досвід, який збагачує” (с. 67).

*“свобода – усередині нас. Вона має виходити з нас. Не очікуй, що вона прийде десь іззовні” (с. 92). 

*“Якщо людина на споді душі недостатньо впевнена у своїй цінності, вона стане слабкою ланкою, яку відразу ж відчувають збоченці” (с. 118).

*“Коли людина не хоче розвиватися – вона потроху починає вмирати…” (с. 123).

*“Якщо ти хочеш лишатися молодим упродовж життя – продовжуй розвиватися, навчатися, відкривати, не зачиняйся у звичках, які перехоплюють дух, не запливай комфортом від того, що ти вже вмієш робити” (с. 125).

*“Обійми світ твого ближнього – і він відкриється тобі” (с. 125). 

*“Єдина справжня подорож, єдине джерело натхнення – це не подорож новими шляхами; це подорож з очима інших, знайомство зі світом очима інших – очима сотень інших побачити сотні світів, які бачить кожен із них, які кожен із них уміщує в себе” (с. 172). 

*“Твоя лють генерує енергію, силу; ця сила може бути перенаправлена і використана на дії, які слугуватимуть твоїм інтересам, тоді як помста не принесе нічого, крім руйнації” (с. 180).

Позитивні зміни у внутрішньому світі Алана увиразнюють ницість капіталізму як максимізації прибутку, апофеозу матеріальних цінностей, що суперечить християнському гуманізму. Між іншим, уособленням системи є образ Марка Дункера з його нескасовною пристрастю до збільшення “поголів’я” (генетична торгівля худобою проектується на людей!), більше того, кожна людина – то муха, яку можна закрити під скляним ковпаком. 

“Робота втрачала свою суть, губила святенність, яку досі мала в моїх очах” (с. 42). “Це місце здавалося чужим, моя присутність тут не мала сенсу. На роботі була наявна хіба що моя зовнішня оболонка” (с. 44). Отже, внутрішня самотність і відчуження головного героя сягають апогею. Аланова професійна діяльність далека від успішної, бо ж тут цінуються лише нівелювання індивідуального та особистісного. Тим-то колега Тома отримує найбільше бонусів: “нічого не виказувало його особистого смаку. Кожен жест, кожне слово – то були елементи якогось улюбленого персонажу, якого він створив із себе і з яким себе ототожнював” (с. 60 – 61). 

У процесі проходження кількох рівнів тренінгу Алан відзначає внутрішні “метаморфози”: “Я не впізнавав самого себе. Моя сором’язливість десь поділася, я дедалі більше опановував владну позицію в розмові. Зі мною відбувалося щось досі незнане. Я почав смакувати тріумф” (с. 75); “Вузький тунель життя помалу починав ширшати…” (с. 76); “і я відчував легкість, а надто – свободу, свободу” (с. 85). 

Зрештою, Ів Дюбрей спонукає Алана до думки, яка первинно видається головному героєві абсурдною та гротескною: саме зневолення в компанії увиразнює нагальність і органічність свободи. “Знаєш, коли я чую: “Мені заважають бути собою”, я хочу відповісти, що, навпаки, тобі дозволяють (виділ. авт. – Г. К.-С.) бути собою, ба навіть штовхають на це дедалі більше. От чому ти задихаєшся…” (с. 88). Ще один пункт з інструктажу: комунікація між співрозмовниками не обмежується вербальним рівнем, сягаючи навіть емоцій. “Не можна замикати комунікацію між двома істотами на рівні простого інтелектуального обміну. Комунікація проходить на інших рівнях паралельно” (с. 125 – 126). 

Попри явну ефективність і користь рекомендацій Алан має страх втрапити під абсолютний вплив Дюбрея, юнака лякає невідомість гри “без правил”, той загадковий зошит з його іменем на обкладинці не лише не розкриває таємниць, а навпаки поглиблює їх, потверджуючи невипадковість Аланової з Дюбреєм зустрічі... 

Прикметно, що своє проникнення в замок Дюбрея (з метою зазирнути в зошит) Алан планує не менш ретельно за підготовку до суїциду (ба навіть більш скрупульозно!). Реалізація означеного задуму увиразнює назву книги: “[…] ще Ейнштейн говорив, що випадок – це Бог, який завжди подорожує інкогніто… У мене було таке відчуття, що життя посилає мені випробування, щоб дати шанс змінитися, і що, якщо я не скористаюся випадком, який мені випав, – я назавжди лишуся в полоні власних страхів…” (с. 227). 

Потужним стимулом до плекання сили волі й усвідомлення себе господарем у власному житті стає артикуляція парадоксу: “[…] як можна стати вільним, підкоряючись чужій волі?” (с. 229). Алан маніакально прагне звільнитися від будь-якого впливу, стеження, тиску; справа навіть доходить до поліції у зв’язку з ексцентричним завданням Дюбрея, коли головний герой без грошей та документів має дістатися Парижа з віддаленого французького регіону Прованс… Подумки вже простившись із життям, бо приписування Дюбрею рис маніяка-збоченця таки дається взнаки… 

А далі сюжет набуває детективної напруги й стрімкого розвитку. Заключне завдання, що наближає до потенційної свободи (стати президентом компанії “Дункер консалтинг”), фіксує Аланову впевненість щодо синдрому божевілля Дюбрея. Певний поштовх до розмотування мотка запитань дає інспектор Птіжан, котрий розкриває Аланові істинне ім’я Дюбрея (Ігор Дубровський), його російські корені та чималі статки. А головне – царину діяльності: лікар-психіатр. Чи почувається головний герой “піддослідним кроликом”, чи є щось сильніше за те відчуття? Ідеться про самотність, яка повертається ще з більшою інтенсивністю. “За прихованим страхом, який тепер всюди мене супроводжував, я знову відчував самотність. Я був страшно самотній, один у всьому світі” (с. 281). 

Що рухає Аланом у його намаганні зайняти посаду президента компанії? Прагнення отримати бажану свободу, довести Дюбрею-Дубровському свою спроможність і цілеспрямованість, переконати себе у власній здатності дійти до мети?.. Чи все разом?.. У кожному разі, Алан так само ретельно готує доповідь, з якою має виступити на зборах акціонерів. Аби змінити політику компанії від антигуманної до гуманної, він вдається до різних авантюр. Чи вірить в успіх Алана сам Дюбрей, коли шанс вдалої реалізації фінального завдання складає один відсоток… Зрештою, Дубровський, очікуючи на протилежну (протестну) реакцію Алана (“Мені хотілося змусити його збунтуватися. Проти мене. Я хотів поставити його в таке нестерпне становище, з якого був би тільки один вихід: піти проти мене і змусити мене розірвати нашу угоду. Настав момент учневі звільнитися від учителя”, с. 336), артикулює готовність головного героя йти до кінця “своєю найбільшою педагогічною помилкою”. Втім, насправді хибою є інше… І коли Аланові таки вдається переконати повну залу акціонерів у власній щирості, високій ціннісній організації, перспективності своєї програми та у висліді бути обраним на посаду президента компанії (зрештою, виступ головного героя є квінтесенцією психологічної методики Дюбрея), Ігор Дубровський не встигає нічого прокоментувати: лише сльози на очах можуть слугувати невербальним доказом радості й гордості за Сина. 

Прикро, але Алан так і не встигне набутися з батьком, адже відразу за перемогою прийде втрата (смерть Дубровського від серцевого нападу). Чи ж не аналогія до завершення материного життєвого шляху? Попередивши Аланове самогубство, Ігор Дубровський-Дюбрей зауважив: “людина вмирає протягом падіння від серцевого нападу, спричиненого жахом, тваринним жахом від того, що падає, та нестерпного вигляду землі, яка наближається зі швидкістю двісті кілометрів на годину” (с. 25). Чи ж не страх стрітися зі сином віч-на-віч після двадцяти років “невідомості” й відсутності генерує смерть Дубровського? Що ж до Алана, то біль від втрати щойно знайденого батька дещо нівельований особистим щастям з Одрі (її зникнення – повернення – ще один доказ кільцевої композиції). Разом із тим, біль втрати єднає закоханих особливим чином (Одрі була вихованкою Ігоря). 

Варто звернути увагу ще на такий момент. У давній судовій справі Ігоря Дубровського Алан постає слідчим і детективом, адвокатом і прокурором, намагається прояснити “темні” місця, заповнити лакуни… Аби, зрештою, винести вердикт – винен/невинен. Прикро, але у невинності батька переконується вже після смерті останнього. 

У сюжетну канву бестселера вплетена постать Жака Лакана, попри свою принагідність у художньому тексті, реальність і авторитет французького психоаналітика сумнівів не викликають. Тимчасом навколо постаті Ігоря Дубровського чимало недомовленостей. Імовірно, прототипом героя книги Лорана Гунеля є лікар і психотерапевт Казимир Дубровський (1892 – 1975), нащадок дворянського роду, виходець з Вітебської губернії (нині – Білорусь), котрий має прямий стосунок до України (похований на Рівненщині). Тим паче, що вже після смерті вченого 1986 року був знятий документальний фільм “Людина може все” (режисер А. І. Шувіков) про застосування методики Казимира Дубровського, а вже 1988-го на Міжнародному кінофестивалі документальних кінострічок у Франції фільм “Я, звичайно, повернусь…” (режисер Аветис Гарібян) здобув призове місце. Таким чином, дозволимо собі постулювати, що літературний персонаж Дубровський має історичну основу. Тим паче, що добачаємо низку перегуків: сфера діяльності, совєтський хронотоп, переслідування і критика, тавро “псевдовчений”, ефективність і унікальність методики, потяг до музики (гра на фортепіано) тощо. 

Насамкінець наголосимо, що письменникові та психологу Лорану Гунелю вдається не лише захопити читача цікавим і сюжетним чтивом, а й дати можливість реципієнтові “наростити” свій екзистенційний досвід. Книга – як спонука, стимул, імпульс до пошуків власного “Я” – істинного, індивідуального, не розчиненого в масі. Утім, все залежить від кожного зокрема. Адже “справжній розвиток має відбуватися всередині… Ти щасливий, коли змінюєшся сам, а не коли щось змінюється навколо” (с. 414). Дослухайтеся і придивіться: Бог завжди подорожує інкогніто… 

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo