Жіль Леруа "Пісня Алабами"

15.03.2018

Переглядів: 967

http://chytay-ua.com/

Френсіс Скотт та Зельда Фітцджеральд – найталановитіша, найвідоміша пара США 20х років, яка все своє спільне життя балансувала на межі суспільної моралі того часу. Він – видатний письменник, автор всесвітньо відомих романів «Великий Гетсбі» та «Ніч лагідна». Вона – його доля, суперниця, муза, а також і «злий геній», яка була не просто дружиною літературної зірки, але, як дехто вважає, співавтором його найвідоміших творів.

Зельда Сейр – красуня та бунтарка, бажана вакханка, що своїми натхненнями, розкутістю та витівками час від часу провокувала та шокувала рідне містечко Монтгомері, штат Алабама, нехтуючи обмеженнями суспільної моралі. Яскравим прикладом того є діалог між одним із місцевих залицяльників та молодою Зельдою:

– Я наповню твоє життя присутністю, зроблю тебе щасливою, ти розквітнеш i станеш ще гарнішою, ніж зараз.

– Якщо тобі хочеться попорати мене, то я дам.

– Ти не повинна казати так, Зельдо Сейр. Це гидко звучить у вустах молодої дівчини.

– Та начхати мені, просто воно боляче. Першого разу так боліло, що я зомліла. Мене джигнув Селлерс-молодший, [...] Потім, за чотири роки, мене порав янкі-лейтенант. Хтозна, чи боліло воно мені, адже ми були п'яні обоє. Та коли я прокинулася, то з мене цебеніла кров. Як хочеш, то можеш стати третім. Може, не набридатимеш більше отими дурнуватими умовляннями вийти за тебе заміж.

Рідне містечко було затісним для широкої душі, нестримного серця та запального норову молодої дівчини. Тому періодичні загули Зельди з «зальотними» військовими, одним з яких і виявився молодий офіцер Фітцджеральд, були можливістю вирватися туди, де можна було вдихнути прохолодного вітру Півночі, бажаного подиху свободи на повні груди, врятуватися від задухи Півдня:

“Відколи я побачила його вперше, я весь час чекала на нього. І терпіла - заради нього, із ним, його. [...] Я - Зельда Сейр. Суддівна, онука сенатора і губернатора. Майбутня наречена завтрашнього великого письменника.”

Та одруження стало початком кінця. Світсько-рутинне життя із Гуфі, як ніжно називала свого чоловіка Зельда, який крок за кроком наближався до вершини літературного Олімпу, її запальний норов, нестримне бажання постійно “переживати справжнє”, “горіти, а не тліти”, її регулярні конфлікти з чоловіком, привели молодицю до подружньої зради з французьким льотчиком Жозе. Пригода на березі Океану, можливо, стала найреальнішим спогадом в її буремному житті, але була і першою сходинкою до подружньої та психічної катастрофи Зельди Сейр Фітцджеральд:

“Коли ми йдемо портовим ринком, щоб купити риби та городини, люди озираються мені вслід, витріщивши свої темні очі. I я думаю собі, від мене тхне сексом, його вони й чують, коли я минаю їх, чують дух сперми та інших флюїдів, що хмарою линуть за мною. Мені кортіло втекти, запоpпатися в пісок, та Жозе кладе мені долоню на потилицю, цілує мене у вуста простісінько на ринковій алеї, а потім обіймає мене за стан, і я скоряюся йому. Ми йдемо собі отак, і якась продавчиня риби вигукує: «Оx, і гоже дівча! Він зловив у свого невода справжнісіньку сирену! Здуріти можна, яке воно гарнюнє!» I Жоз регоче, пишаючись. Цікаво, думаю я собі, скільки сирен бачила та продавчиня на своїм віку, а потім повертаюся до думки, від якої у мене аж серце стискається: я знаю, обмаль того часу, що його ми збуваємо з літуном. Не варто марнувати його на ревнощі. Треба тішитися тим, що дає мені життя, тим, чого я ніколи не знала, і чого не зазнаю більше ніколи, цього я певна, хоч як воно й сумно.”

Безперечно Зельда цінувала кохання як щось єдино справжнє в житті. Вона кохала як Гуфа, так і свого Літуна-француза. І якщо кохання до чоловіка “вигоріло” з часом і, можливо, стало причиною шизофренії, яка схоронила її на довгі роки в лікарнях, то почуття до коханця лишилися у первинному, незнівеченому стані:

Я кохаю цього чорнявого чолов'ягу, цього здорованя з видубленою шкірою, гострим духом і палким прутнем, що товче мене довгими ковзкими поштовхами. «Ох, любонько, я кінчаю... кінчаю!», а мені хочеться щось відказати йому, та слів я не знаходжу. I тоді я чимдуж репетую, що кохаю, кохаю його!...

Знаю, що для вас важить лише родина. I для більшості людей воно так і є. Та хіба не можу я бути іншою? Якщо я вам кажу, що той місяць, який я збула з літуном, важить для мене більше, ніж усеньке життя, то чому ви мені не вірите? Ми зі Скоттом не були чоловіком і дружиною. Може, братом і сестрою, [...]. Та не коханцями. Не подружжям, як по правді.”

Книга переповнена життєвою енергією і трагізмом. Переживання героїні вихором потрапляють у свідомість читача з першої сторінки, блискавично заволодіваючи увагою та передаючи рефлексії роману. Ця органічність є заслугою та беззаперечним доказом майстерності автора – Жіля Леруа...

“Він із тих, що ховаються, щоб красти, вбивати, обманювати, любити, гратися. А я мусила ховатися, щоб писати. Мені було лише двадцять років, коли я потрапила під вплив – під владу – ненабагато старшого від мене чоловіка, якому закортіло орудувати моїм життям, проте зробив він це дуже погано.”

… та майстерного, сміливого перекладу з французької Леоніда Кононовича:

“Панно Бенкгед, кажуть, той новий фаворит, Кері Грант, полюбляє смоктати залупу. Це правда?” А вона, випустивши йому в обличчя струмінь диму, відтяла: “Уявіть собі, я про це нічогісінько не знаю. Він у мене залупи не смоктав”.

Чи був шлюб Зельди та Френсіса Скотта провальним? Звісно, ні. Але, безперечно, трагічним. Їхній шлюб нагадував Вітер, який зійшовся з Океаном, союз яких творив торнадо, буревії, нівечив все на своєму шляху. Але який також породив щось, чого раніше не існувало, – нову Вічність. Вічність, яка знищила життя обох:

“Я вміла писати і збагачувала всі його творіння, та не як муза, не як натхненниця, а як ненавмисний літературний негр письменника, якому шлюбний контракт дає підстави грабувати творчість своєї дружини. [...] він користувався моїми висловами, що підглядав у моїх щоденниках, і читав мої листи, ще підписував своїм прізвище ті статті й оповідання, котрі написала я. [...] він украв плоди моєї творчості та ще й запевняв, що їх ніколи в мене не було. [...] Ув'язнена, обманута, запропаща тілом і душею - ось якою я бачу себе. Це неможливо назвати життям.”

За словами Зельди Сейр, які в художній формі передані автором, відомий письменник не тільки запозичав написане дружиною, але й всіляко переслідував та забороняв їй писати, виправдовуючись тим, що літераторство погіршувало й так нездоровий психічний стан жінки. Цинічно брешучи та ховаючи свої справжні наміри за турботою, Френсіс Скотт експлуатував здобутки та образ Зельди у своїх творах. Хтось може сприйняти такі твердження як результат хвороби героїні, депресією, манією або й простою маячнею автора, та нехай кожен робить висновки з прочитаного на власний розсуд:

“Я пишу свій роман (прим. “Врятуй мене, вальс”) потайки. Уже разів зі сто переховувала я його в різних місцях, по лікарнях, [...] Коли я опиняюся на волі, Скотт постійно стежить за мною, і мені доводиться докладати відчайдушних зусиль, щоб увесь час вишукувати нові схованки. [...] Скотт добре знає, що я пишу, й аж не тямиться, що ніяк не може запопасти того зошита. Що ж, цього разу він не поцупить у мене жодної думки, жодного рядка. Це, сказати б, гра, але сумна гра, у якій я намагаюся порятувати мою шкуру і мій глузд.”

Роман «Пісня Алабами» французького письменника Жіля Леруа, написаний від імені Зельди Сейр Фітцджеральд, робить сміливу спробу довести, що саме Зельда була жертвою, а Френсіс Скотт – її багаторічним нещадним катом. На врученні Гонкурівської премії у 2007 році Жіль Леруа додав:

“У цій жінці все було на межі зриву, нічого теплого, тільки вогонь. Вона і закінчила свої дні в язиках полум’я, згорівши в приміщенні психіатричної клініки.”