Улюблені книги: Наталка Гайда

18.03.2018

Переглядів: 2170

http://chytay-ua.com/

Книгу пише автор, а створює її куди більше людей. «Книжкові батьки» – це, окрім письменника чи  поета, ще й редактор, коректор, дизайнер, верстальник і, звісно, художник-ілюстратор, особливо коли йдеться про дитячу книгу. Часто діти обирають те чи інше видання саме тому, що їм сподобалася обкладинка або ж малюнки всередині. 

Тож, говорячи про дитячі книги, маємо говорити і про їхніх ілюстраторів. Зокрема, наприклад, дізнатися, які книги називає улюбленими Наталка Гайда, художниця-ілюстраторка, яка живе у Львові та оформлює дитячі і підліткові книги для багатьох українських видавництв («Видавництво Старого Лева», «Віват», «Урбіно», Чорні вівці», «Школа»). «День усіх білок» Ірени Карпи, «Бігль-старший» Оксани Лущевської, «36 і 6 котів» та «36 і 6 котів-детективів» Галини Вдовиченко, книги  Андрія Бачинського, Барбари Космовської, Крістіне Нестлінґер, Тімо Парвела, Йоанни Яґелло, Катерини Міхаліциної та інших авторів, українські обкладинки для фентезійного циклу Вікторії Авеярд «Багряна королева» перші дві частини якого («Багряна королева», «Скляний меч») вже з’явилися в видавництві «Наш формат» – Наталка малює багато і впізнавано. 

Про себе говорить доволі лаконічно: «Людина, жінка, ілюстратор. Малюю і ходжу». А ще читає. Багато і різного.

Книга: паперова чи електронна?  Я – людина без власного житла. Звісно, електронна! Якщо це не якийсь надто смачний арт-альбом вагою в сім кілограм.

Книга, з якою асоціюєте себе. «Багато гарного за малу ціну» Зімона. Хоча, це радше те, де я ХОТІЛА б опинитися. Вимовна легкість буття. 

Книги, котрі читати НЕ будете.  Останнім часом – такі, від прочитання яких виникає запитання «ЗАЧЄЄЄМ?»

Хоча, деколи я читаю саме таке в безплідних спробах таки знайти відповідь, щось обсесивне. З кіно та ж історія. 

Недочитані книги. «Війна і мир», «Уліс». Я не оригінальна.

Особистість, котра надихає.  Нема такої. Якісь речі в людях безкінечно подобаються, причому це не залежить від ступеня їхньої відомості. Але разом з тим якісь речі в тих же людях можуть бісити. Всі живі, це добре.  Це надихає, я теж жива.

Музика, що створює настрій.  Оце відкопала Сascadeur та Gregory and the Hawk. Взагалі я саме той типаж, шо майже постійно на якійсь дуже романтичній хвилі singers-songwriters чи чогось штибу норвезького ембієнту. Або – на противагу, який-небудь Авішай Коен, аби «волочило». 

Фільм, що вразив.  Я працюю під серіали (і збираюся це припинить, але все ніяк), то буду про серіали. Недавно додивилася Leftovers. Мабуть, ніде так співзвучно з моїм досвідом не розкривалася тема втрати. Життя з почуттям втрати, приймання чи неприймання цього почуття. Дивовижне кіно саме тим, наскільки в ньому багато притчевості, яку я в принципі не сприймаю – але, як завжди, виявляється, що буває просто доречне і недоречне використання прийомів. Тут притчевість доречна. І ще оцією озвученою думкою, яка колись мені, і не лише мені, зробила боляче – господи, виходить, я можу пережити БУДЬ-ЩО? Це лякає. А потім звільняє, правда, уже іншого тебе.

Життєве кредо.  З цим важко. 

Останнім часом я читаю мало. Не знаю, чому так сталося, я завжди була запійним читачем, з найменшого дитинства, але, мабуть, це такий етап. Тому говоритиму не про найсвіжіше. Але про найулюбленіше. Треба сказати, що переважна більшість цих книг були мені підсунуті в свій час Олею Жук, моєю коханою подругою, за що я її страшенно люблю зокрема, бо не тільки за це.

Крістоф Зімон «Багато гарного за малу ціну»

Я її згадувала вище, тому з неї і почну – хоча тут не буде якогось топу, пишу в порядку згадування. 

Це така чудесна книжка, що я посміхаюся, щойно згадавши про її існування. Насправді це ніби заперечення такої собі «книговості». Немає жанру, немає сенсу, немає нічого крім того, що саме зараз стукнуло в голову і насмішило, розчулило чи викликало якусь іншу емоцію, чорт зна, я не можу лазити в голову Зімону (а, можливо, шкодА). Листи дітей до диявола, абетка, оповідання про бібліотекарок та поетів, якісь малюнки на полях, все, що завгодно. Я так часто пишу на фейсбук, мені стало смішно, і я пишу, не думаючи, навіщо це. Мені страшенно імпонує така легкість, я туди хочу. 

Наталка Гайда. Автопортрет

Можливо, зараз мене зрозуміють неправильно, але «Молот відьом» Шпренглера та Інстіторіса. Тобто я прекрасно усвідомлюю все жахіття контексту, в якому ця книга з’явилася, але нічого не можу з собою вдіяти – її теологічну та юридичну частини я читаю як гумористичну абсурдистську повість. Всі ці абсолютно незграбні спроби натягнути сову на глобус. Це таке для мене, можливо, підтвердження, що людство кудись, тай посунулося у розвитку.  Хоча б у плані натягування сов на глобуси.

Антонія Баєтт «Володіти» (не знаю, як перекласти, аби було відповідно, в оригіналі вона Possession)

Історія кохання, написана між рядків. Це таке чарівне почуття, коли ти розумієш, що автору вдалося щось неймовірне – проконтролювати твою інтуїцію, скерувати тебе в твоєму додумуванні саме туди, куди йому, автору, треба. Товстелезна книжка, яку я вперше читала, щасливо зітхаючи – ще багато лишилося, це не так скоро скінчиться. 

Агота Криштоф «Товстий зошит»

Нацистська Німеччина, такі суворі,  абсурдно-гострі, застиглі і лякаюче прекрасні образи близнят? Не близнят? Що взагалі відбувається? Неймовірної сили річ, з подвійним, потрійним дном, в яке час від часу стукають. Десь посередині я виразно відчула, що сходжу з розуму. Її зараз, здається, включили в шкільну програму, це мене здивувало почасти. 

Давід Б. «Священна хвороба»

Мало не перший графічний роман, прочитаний мною. Історія французької сім’ї 60-х років минулого століття (це так звучить постійно! Ніяк не звикну), у котрої двоє дітей, і один з цих дітей – епілептик. Історія, розказана, точніше, намальована, з точки зору здорового брата. Тут з одної сторони така етична проблема всередині самої сім’ї, життя котрої постійно крутиться навколо епілепсії старшого брата, що стає певною мірою сенсом її існування. І з іншого – сама оця Франція 60-х, коли усіх мотало з краю в край, така певна життєва наївність здавалося б, інтелігентної родини, гуру, нло, змови, революції. Це те, що ми почали переживати в кінці 80-х, але, здається, на більш глибоких рівнях.  

Якщо вже я згадала про графічну прозу, то тут не можу не згадати «Тут» Річарда Макгуайра. Хоча, знову ж таки, це не проза, але дуже графічна. Мені хочеться плакати, коли я про неї згадую. Коли я була малою, я думала, що відсутність поняття часу легко собі уявити у вигляді книжки. Поки ти читаєш книжку – час є, але коли ти її закриваєш, всередині неї усе існує ОДНОЧАСНО. 

Макгуайру вдалося це зробити на рівні, власне, книги, і на рівні місця – сама, якщо можна так сказати, дія, відбувається в одному і тому ж місці. Тисячу років тому там був ліс. Зараз дім. В майбутньому ще щось буде. Не має значення, що саме відбувається, має значення лише оце пресоване відчуття часу і місце. Вже другим шаром починаєш відчитувати якісь події, що мали певну тяглість, початок і наслідки – але це, як на мене, у Макгуайра вторинне. Дуже така освіжаюча книга в плані розуміння свого місця у всесвіті. 

Цю книгу я гордо приволочила з Лондона, бо просто не змогла не купити. 

Ден Сіммонс «Терор»

Взагалі, по-чесному, за надзвичайно малим виключенням, я б впхала в цей пункт УСЬОГО Сіммонса. Він страшенно мені імпонує своєю, я б сказала, жагою спробувати написати УСЯКЕ. Мені дуже близький цей підхід. Я ніколи не розуміла (я тут без якогось осуду, просто правда не розуміла), як можна роками, наприклад, малювати одне і те ж. Можливо, це незрілість у моєму випадку – навіть скоріше за все, але оця Сіммонсова гонитва за жанрами – і дуже якісна, маю сказати, мене страшенно веселить. Жахи в стилі 80-х? От вам. Фантастичний Декамерон? Та будь ласка! Про страшні всесвітні змови? Тримайте! 

«Терор» близький мені тим, що я виросла на розповідях батька про полярників 19-го століття, на оцих усіх книжках про Нансена та Амудсена (недавно була в Норвегії, ходила на «Фрам», натурально ридала) – і от цей 800-сторінковий фантастичний роман на добре знайому мені тему не викликав у мене ні краплі спротиву. Я просто таки бачу Сіммонса, який, аби його написати, зарився в усі бібліотеки світу. Це класно. 

Чехов

Увесь Чехов. Чехов про все уже написав. Майже у будь-якій ситуації, що я її спостерігаю в житті, я можу згадати, де по ній витончено проїхався Чехов. Саме той випадок, коли я радісно читаю буквально усе – листи, якісь статті, все що завгодно, написане ним. Можна сказати, що я фанат Чехова, привіт Жені Савченко.

Станіслав Лем «Кіберіада» і «Казки роботів»

Знову ж таки, не тільки і не стільки, але мені страшенно подобається співочість мови Лема в цьому  циклі. Мало собі уявляю, чого вартувало його перекласти. Взагалі Лем – це такий Чехов від науки і фантастики, мабуть. Саме звідти я взяла оцю думку, котру думаю дуже часто, про сенс існування. Ну, це з оповідання «Цифраньове виховання», якщо дозволите, я зацитую: 

«Поглянь на драбину, якою ми вилізли з горища,— доброзичливо мовив Трурль.— Я її купив випадково, а оскільки вона була задовга, а я не хотів зробити її коротшою, бо вона зроблена з добрячого дерева, то я вибив у даху дірку й вистромив надлишок драбини через цей отвір. Як бачиш, вона стирчить тепер на два метри вище даху. Коли ти вилазиш по ній знизу, то кожен твій крок, зроблений на наступному щаблі, має водночас чіткий і однозначний сенс. Та якщо ти лізтимеш далі, залишивши під собою горище й дах, сенс, який був у твоїх попередніх кроках, зникне на рівні даху, і вже не буде ніякого, крім того сенсу, який ти сам визначиш!»

Можливо, це найближче до поняття ЖИТТЄВЕ КРЕДО, що тільки я можу назвати. Я завжди пам’ятаю про цю драбину, думаю, вище даху я зараз, чи ні. І я страшно рада, що мені випало позаминулого літа бути співкуратором арт-проекту за «Казками Роботів» у Львові. 

Уільям Гібсон, цикл «Нейромант»

Тут я, само собою, зараз посилатиму поцілунки «Видавництву», що його видало, і зокрема Олі Любарській, що його переклала. Хоча, звісно, я ПОВИННА його перечитати англійською (це до списку книг, мабуть, що я їх читатиму на пенсії, хоча я усе ще вірю в краще). 

Гібсон чудесний, він просто взірець в плані літературного дизайну персонажів для мене, як і в створенні світів та передбаченні явищ. Взагалі, коли я читаю Гібсона, я відчуваю щось типу того, що відчуваю під час гри в якийсь хороший денжн-краулінг, коли все навколо стає поступово складнішим, і ти сам стаєш складнішим. І ще Гібсон подарував мені образ отих шкатулок, арт-об’єктів, створюваних штучним інтелектом, він настільки мені чомусь близький, що я досі пам’ятаю, як глибоко по мені різануло, коли я вперше про них прочитала. 

Взагалі, коли я почала згадувати, то зрозуміла, що мені дуже важко обмежитися десятьма, бо сюди не вліз Бекетт з його Rockaby, що я його собі говорю часто вголос, і Во, і «Бойня №5», і, звісно, «Catch 22», і «Діти Опівночі» з «Богом  дрібниць», і навіть неопублікована «Школа в Кармартені», і ще якась купа усього. Мені здається, все це мене якоюсь мірою якщо не сформувало, то позалишало помітні вм’ятини. 

poster