Образ смерті в літературі: 5 книг про неї (нього?)

Ось маленький факт: коли-небудь ви помрете.

Маркус Зузак «Крадійка книжок»

Рано чи пізно вона (чи він) призначить побачення кожному з нас. Ми не знаємо ні години, ні пори року; не відомо, у що ми будемо одягнуті та чи триматиме у той момент нас хтось за руку. Але хвилюватися не варто: на це «рандеву» ми точно не спізнимося. І їй (чи йому) байдуже, як ми виглядатимемо.

Кажуть, смерть – це всього лишень продовження життя. Точніше, його кінець. І це,  мабуть, найстрашніше, з чим зіштовхуються живі.

Тож сьогодні ми поговоримо про смерть. Але не про ті рефлексії, які переживають герої романів, коли втрачають близьких. А про Смерть як окремого персонажа зі своїми характерами, обов’язками та примхами. Їхня спільна риса – тяга до чорного кольору. У декого помічено відмінне почуття гумору. 

Маркус Зузак «Крадійка книжок»

Спочатку фарби. Потім люди. Так зазвичай він бачить світ. Він – наратор «Крадійки книжок» австралійського письменника Маркуса Зузака. Він – сам Смерть (чоловічого роду), який розповідає історію маленької дівчинки Лізель Мемінгер, котра опинилась у вирі величезної катастрофи – Другої світової війни. Смерть повідає читачам, якого кольору небо над Аушвіцом і скільки важать душі в’язнів Маутгаузена, розповідає про силу слова і силу людської доброти (про всесильність зла він теж не мовчить). А ще Смерть зізнається: «Бог ніколи нічого не говорить. Думаєте, ви один такий, кому він не відповідає?»

Смерті набридла його робота. Але на дворі 1942 рік. І цей рік, як каже сам Смерть, вартував цілої епохи: «Що там коса, дідько, там потрібна була мітла або швабра. А мені – відпустка». 

Смерть складає свою історію з шматочків слів та кольорів. І ось вам шматочок правди: «У мене немає ні коси, ні серпа. Чорний плащ з капюшоном я ношу тільки коли холодно. І цих рис обличчя, які нагадають череп, які, схоже, вам так подобається чіпляти на мене здалека, у мене також немає. Хочете знати, як я виглядаю насправді? Я вам допоможу. Знайдіть собі дзеркало, а я почекаю».

Смерть справедливий. Він ще й як вміє буди легким. Вміє бути дружелюбним. Доброзичливим. Душевним. І це на одну лише літеру «Д». Тільки не просіть його бути милим. Це не до нього. 

«Я не злий. Я – підсумок».

Террі Пратчетт «Морт», «Похмурий жнець», «Злодій часу» та ін.

Смерть у Дискосвіті майстра гумористично-сатиричних романів у жанрі фентезі британця сера Террі Пратчетта також чоловічого роду і він теж мріє про відпустку. Але на відміну від свого колеги із світу Зузака, Смерть Дискосвіту серед іншого переймається тим, аби знайти собі наступника.

Смерть присутній практично у всіх книгах Пратчетта, але як головний персонаж вперше діє у книзі «Морт» (відкриває цілий цикл романів, де Смерть у центрі оповіді). Морт – це людський хлопчик, якого Смерть обрав собі в підмайстри.

У світі Террі Пратчетта Смерть рибалить, філософує, любить кошенят і смачні страви, є дбайливим господарем, має відмінне почуття гумору і, врешті, просто виконує свою роботу: доправляє душі в інший світ. 

Смерть – скелет зростом понад 2 метри, одягнутий в чорний балахон, зітканий з абсолютної темряви. Зазвичай він має при собі косу, яка здатна розрізати світло і звук, молекули повітря на атоми, а слова на приголосні та голосні. Ззовні він не емоційний, але володіє цілком людськими емоціями і навіть часом замислюється про сенс буття. Улюблений вислів: «Справедливості немає. Є тільки я». 

А ще пратчеттівський Смерть єдиний, хто вміє РОЗМОВЛЯТИ ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ!

Ніл Ґейман, Майк Дрінгенберг, серія коміксів «Пісочний чоловік», DC Comics

Без образу смерті не обійшлися і комікси. Як відомо, герої цього жанру мають свої яскраво виражені особливості (суперсилу), постійно потраплять у різноманітні халепи та, давайте будемо відвертими, вкрай рідко помирають.

Смерть – видуманий персонаж всесвіту DC Comics англійського письменника-фантаста Ніл Ґеймана та німецько-американського художника коміксів Майка Дрінгенберга. Смерть виходить на супергеройську арену в заключній главі першого тому серії коміксів «Пісочний чоловік» – «Шелест її крил», а потім отримує власний «майданчик» – лімітовану серію коміксів «Смерть: Висока вартість життя» та «Смерть: час вашого життя».

Цей персонаж володіє абсолютною владою, є уособленням смерті, та, що цікаво, її протилежності – життя. Це один із наймогутніших персонажів DC-версу. 

Смерть тут – світлошкіра брюнетка, її улюблений колір – чорний, стиль одягу – casual, полюбляє прикраси (на шиї носить срібний анкх – давньоєгипетський символ, який ще називають «ключем життя») та має одне невеличке татуювання. Характер – веселий і безтурботний.

Дж. К. Ролінґ «Казки Барда Бідла»

Мова піде про одну казку Барда Бідла – «Казку про трьох братів, де Смерть виступає на одному персонажному ряду з трьома братами. 

Англійська письменниця Джоан Ролінґ познайомила поттероманів з цією казкою задовго до того, як «Казки Барда Бідла» побачили світ окремою книгою. Її переповідають у заключній частині семитомника по життя хлопчика-чарівника, що вижив, у «Гаррі Поттер і Смертельні реліквії» . 

Перехід через глибоку річку для трьох братів закінчився вдало. Завдяки магічним вмінням вони створили собі міст. На цьому їхня вдача закінчилась, якщо взагалі можна говорити про якусь вдачу, коли мова заходить про Смерть. 

Саме ця пані чекала трьох братів на іншому березі ріки. Та вона була підступною і добре знала, що помста – це страва, яку подають холодною. Смерть вдавано привітала братів і сказала, що за свої чари вони заслуговують на винагороду. Старший брат попросив всемогутню чарівну паличку, середульший – камінь, що воскрешає мертвих, а молодший – плащ-невидимку. 

Не будемо розкривати всі карти, але Смерті братам уникнути не вдалося. Чи зустрінуть брати її гідно? Професор Албус Дамблдор мораль цієї казки визначив так: «людські намагання уникнути смерті або здолати її завжди приречені на поразку». 

На основі цієї казки виникла легенда, що Смертельні реліквії, чи пак Дари Смерті — реальні речі. Легенда стверджує, що особа, яка правомірно заволодіє цими речами, стає «Володарем Смерті». Як виявилось, Дари Смерті існували насправді. Принаймні у світі Гаррі Поттера. 

Ганс Крістіан Андерсен «Історія однієї матері»

Ще одна казка у нашій добірці, де у Смерті почуттям гумору і не пахне. Ганс Крістіан Андерсен – відомий датський казкар, з-під пера якого вийшли «Гидке каченя», «Дюймовочка», «Снігова королева», «Дикі лебеді», «Історія однієї матері» та багато-багато іншого. 

Спочатку Смерть в «Історії…» постає в образі бідного стариганя, закутаного в кінську попону. Нічого дивного – на вулиці лютий холод. Він навідується до згорьованої Матері, у якої хворий малюк, але не для того, щоб випити підігрітого пива, а щоб забрати від Матерії її кровинку. У відчаї Матір йде на все, аби повернути дитину. По дорозі вона віддає все, аби дістатися до оселі Смерті. 

Але насправді Смерть – просто садівник. Вона має довгі руки, її дихання холодніше за північний вітер. Вона просто виконує волю Бога: доглядає за рослинами у своїй величезній теплиці, де кожна квіточка, кожне дерево є людським життям, а потім переносить їх в невідому країну. Смерть не така вже й погана: вона повертає Матері очі, які та виплакала в озеро. «Не тобі змагатися зі мною», – застерігає Матір Смерть, утім, здається, звертається вона до нас всіх.