Анатомія алфавіту: І

І

Іграшки 

Іграшки не дитячі, а іграшки на ялинку. Ті самі, котрі старі, ще радянські, скляні, ледь не вручну роблені і вже сильно вигорілі. В мене таких цілий ящик. Там все, як має бути: котики, собачки, коники, космонавти, горіхи (розміром з голову маленької дитини), жолуді, кукурудза (куди ж без неї?), Дід Мороз, Снігурочка (є звичайна, а є і ескімоска; ескімоси взагалі Новий рік святкують?), бурульки різних форм і кольорів, клоуни ну і, звичайно ж, кульки до кольору до вибору.  

Словом, різноманіття радує око. Дивлячись на нього, можна навіть подумати, що в Союзі жили цікавіше. Хоча, волію всі свята милуватися голою ялинкою, аби тільки не повертатися в часи іграшково-декоративного достатку і декоративно-показового порожнього зсередини існування. 

Прикрашання ялинки в нас взагалі цілий ритуал! Спочатку довго вибирається, куди ж саме її приткнути, щоб ні ми не дістали, ні кіт не добрався. Коли з місцем визначилися, бабуся (а дизайн ялинки – то її парафія і туди за мовчазною згодою всіх домашніх не сміє лізти ніхто) обкладає стіл рушниками чи просто чим під руку попадає, аби зробити щось схоже на бортик. То аби іграшки не попадали. Далі з горища урочисто знімається декілька коробок з іграшками, які викладаються на стіл. 

Хоча, викладаються – то не зовсім підходяще слово. Їх бережно, трепетно дістають з коробки, розгортають з газети і так само бережно і трепетно кладуть на стіл. Мене особисто найбільше приваблює саме цей момент, коли прикраси звільняються від свого паперового кокону.

Ну люблю я старий непотріб! Тому поки нормальні люди викладають іграшки, я читаю старі газети. Точніше, куски газет. Тут клапті і з «Правди», і з «Зірки», і з чогось там ще радянського (правди? жінки? комсомольця? – не знаю, та сторінка була розірвана навпіл). 

Це трохи дивне відчуття, коли тримаєш в руках такий осколок часу. Папір зм’як, пожовк, місцями, особливо на згинах, стерлася фарба і вже практично неможливо розібрати слова. Але від нього йде якесь дивне тепло. Не те, щоб воно було приємним. Воно радше насторожує, хоча зовсім не виникає бажання випустити з рук клапоть паперу, якому вже понад півстоліття, а значить, він пристойно старший за тебе. 

Звісно, все це можна списати на сентиментальність. Але я думаю, тут є ще дещо. Наприклад, бажання доторкнутися до чужого минулого. Колись давно, люди, близькі мені, тримали цю газету в руках. Тоді вона ще була цілою. Вони читали статті, щось обговорювали, про щось сперечалися. Газета могла б розповісти, які в цих людей були голоси, інтонації, аргументи, чого вони хотіли і на що сподівалися. Ця газета ще, мабуть, пам’ятає, як десятки рокі тому чиїсь дбайливі руки так само бережно розгортали скляного песика чи кукурудзу і вішали їх на ялинку. А через якийсь час так само знімали, обережно замотували в той самий клапоть паперу і вкладали в коробки до наступного року. 

А тепер тільки газета пам’ятає руки людей, які вже давно померли. А газета ще є, вона досі існує, її історія ще триває. А людей вже немає…  І того мені здається, що, тримаючи в руках такий крихкий уламок часу, я рано чи пізно зможу почути слова тих людей, запах тих днів, холод тих зим. Бо не може ж бути, щоб за стільки років ніхто не додумався просто повикидати ті старі газети й замінити їх свіжими і не такими подертими. Думаю, я ще просто не вмію слухати…    

Ім’я

Дехто вірить, що ім’я визначає долю людини. Дехто готовий з головою закопатися в книжки і словники мертвих мов, або докопатися до істини і дізнатися, що означає те чи інше наймення, звідки походить, як змінювалося. Для декого ім’я – це проста формальність, яка особливого значення немає. Коли вам кажуть: «Як мене звати? Та називай, як хочеш!», це не завжди означає, що з вами заграють чи грають на публіку. Просто людині, скоріше за все, не сильно йдеться про те, як її величатимуть. Я от, наприклад, теж маю декілька імен (чи, точніше, варіантів імені), все залежить від того, хто називає і для чого кличе.

Був у мене якось період частих знайомств з японцями. Так от, нащадкам самураїв було страшенно цікаво, що ж там означає моє наймення. Самі ж вони теж з радістю розказують і пояснюють, чого їх назвали саме так, в честь кого (хоча, дуже часто буває, що в честь чого), звідки походить їхнє прізвище і якими ієрогліфами передається. На наших теренах, чесно кажучи, мені така цікавість до ономастичного аспекту даного питання не траплялася. 

Зате траплялося твердження, що ім’я визначає долю. Тут, як правило, робиться ліричний відступ про те, що недалекоглядні батьки дадуть дитині якесь «некрасиве» ім’я і чадо буде приречене все життя страждати від нього, нажити купу комплексів і при першій же нагоді бігти міняти паспорт. 

Якщо чесно, я таку «теорію» вважаю, м’яко кажучи, надуманою і необґрунтованою. Не ім’я прикрашає людину, далеко не ім’я. Людину роблять людиною не її слова, а вчинки і мотиви. Те, що ми робимо, як ми це робимо і для чого – ось основні критерії, за якими особисто я формую своє ставлення до того чи іншого представника людської раси. І те, як це двоноге створіння звати, мене дуже часто хвилює в останню чергу. 

Та й взагалі, пам'ять на імена в мене поганенька, точніше, я не завжди ідентифікую людей за іменами. Спочатку вони для мене «дівчина з класним рюкзаком», «той малий в фіолетових кедах» чи «той дядько, в якого лого RHCP на футболці». Ну а вже потім, при необхідності, такі означення замінюються іменами. Ну або просто їхній «носій» зникає з мого горизонту. Словом, імена – то далеко не найважливіше і вже точно не те, чим варто сильно перейматися. Хоча, мушу визнати, є серед них і такі, від звучання яких хочеться виструнчитися і піти творити нові звершення. 

А якщо задуматися… Чого мені раптом прийшли на голову імена? Та нічого особливого, просто другий день думаю, як охрестити кота. Треба придумати щось, щоб і красиво, і язик не поламати (попереднього, Тутанхамона, перший день ще намагалася величати його гордим іменем, а далі він став просто киць-киць), і щоб сусідські коти не сміялися, ну і, звісно, щоб карму його котячу не попсувати. 

Ідея 

Я не вірю в те, що спочатку було слово. Я вірю в те, що спочатку була ідея чи, якщо вже так сильно хочеться, Ідея. Перед тим, як щось вимовити, Богу все одно потрібно було спершу про це подумати. Щось мені підказує, що зараз, дивлячись на результат своїх слів, він трохи шкодує, що не подумав довше і не зробив людей трохи менш шкідливими для навколишнього середовища, але тут вже нічого не поробиш. Таким був його задум. Таку Ідею він озвучив Словами. Все, що є зараз, все, що було, і що буде, – все це спершу з’явилося як намір, бажання, думка, ідея, Ідея. Навіть те, що ідеєю як такою не здається. 

Я не знаю, звідки вони беруться. Чому одним для того, щоб придумати щось путнє, потрібно роками просиджувати в бібліотеках і лабораторіях, а іншим достатньо посидіти під яблунею? Думаю, річ в тому, що всі ідеї, як би банально це не звучало, приходять до нас не з середини, а ззовні, потрапляють нам в голови, що називається, з інших висот, вимірів, світів чи де там ще вони можуть перебувати. 

А взагалі-то ідеї – штуки страшенно цікаві і підступні. Немає ідей великих, маленьких чи грандіозних, є просто різні ступені їхнього застосування, впровадження і, головне, реклами. Ну і, звісно, результатів всього цього. Ідея продавати каву з собою аж ніяк не менша чи менш вартісна за ідею використовувати енергію хвиль чи ядерного синтезу. Тут вся суть в масштабі і перспективах, але аж ніяк не в важливості. 

В ідей, як і у всього іншого в цьому світі, є своя підступна сторона. Коли вони вибирають собі «жертву» і залазять їй в голову, то дуже часто провокують відчуття псевдогеніальності. Чомусь людина вважає, що ідея, яка тільки з власної доброї волі вирішила матеріалізуватися в цьому світі, – це виключно її, людини, заслуга. А отже, вона єдина достойна користуватися тими благами, які будуть отримані внаслідок втілення ідеї. Ну, або всі інші банально повинні їй платити. А ідея, яка як прийшла, так і може просто піти, сидить собі в куточку і просто сміється: те, що прийшло з вищих сфер до одного, належить не йому, а всім. Просто так сталося, що саме цю конкретну особину було обрано на роль ретранслятора. І справжня геніальність – це зуміти зрозуміти таку істину, не вивищуватися, не підносити себе в очах інших, а смиренно дозволити Ідеї народитися, проявитися і виконати своє призначення, бо ж не просто так Великі Ідеї навідувалися в гості до Тесли, Ейнштейна чи да Вінчі.

А ще немає поганих або хороших ідей. Ідея – це просто ідея. А те, добра вона чи погана – то вже означення, яке приписали їй люди, виходячи з власних, суб’єктивних точок зору. Ядерна енергія – це добре чи погано? «Добре!» - кричатимуть сотні мільйонів тих, хто завдяки їй може подивитися конкурс талантів. «Ага, просто ого-го як добре!» - зі злим сарказмом підтакнуть їм жителі Чорнобиля, Прип’яті і Фукусіми. Тому, мабуть, немає сенсу особливо замислюватися над природою ідей та їхнім призначенням. Все відбувається і приходить тоді, коли має відбутися і  прийти. Ідеї не виняток. 

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

НАСТУПНЕ ТУТ