Анатомія алфавіту: Ї, Й

25.03.2018

Переглядів: 871

http://chytay-ua.com/

Ї

Їжачок 

Свідомо, наскільки це можна так назвати, я читаю з 2-го класу. Нас тоді всіх посвятили в читачі і на кожного в шкільній бібліотеці завели таку карточку, в яку записувалася назва книжки, її автор, бібліотечний номер і, якщо не помиляюся, видавництво і рік видання. 

Спочатку ми всі бігали в бібліотеку і набирали максимально можливу кількість книжок (5, здається), щоб згодом похвастатися, в чиїй карточці більше записів. Потім більшості просто набридло, і ходили вже одиниці.   

Це я до того, що читати я люблю і книжки для мене означають багато. Є такі, які я не перечитуватиму ніколи. Є такі, які тягаю за собою роками, відкриваю на будь-якій сторінці і читаю, наче вперше. 

«Диявол ховається в сирі» Андруховича – якраз одна з них. По своїй суті то вибрані ессеї 1999-2005 років, умовно розділені на 3 частини з відносно схожою тематикою. Її було придбано в пані Ірини в далекому 2006-му на Петрівці в «точці» з жовтою вивіскою «Українські книги». Куплено тоді навмання, і то було одне з найкращих «навмання», які можна собі уявити.

«Диявола…» я регулярно читаю і перечитую вже більше як десять років. Збірка пережила два переселення в гуртожитку, майже річну вакацію в домашній бібліотеці і ось вже змінила третю прописку після тріумфального повернення в Київ. Тріумфального, бо довго вважалася зниклою безвісти і абсолютно невідомим чином з’явилася повторно на світ Божий з ящика мого університетського мотлоху. 

Оскільки вона багато подорожує, то і виглядає відповідно. Обкладинка в книжки м’яка, цікава така: цупкий глянцевий папір, покритий якоюсь плівкою. Вона, та плівка, на кутиках почила відшаровуватися, завертатися і надає моєму Андруховичу вигляду дуже поважного і трохи хіпстерського. До того ж, книжка клеєна і прошита, тому з 307 по 317 сторінку трохи розпадається.

А ще мій «Диявол…» всередині весь підкреслений і виділений олівцем і маркерами та присоромлено намагається заховати відбитки шоколаду, мандарин і чаю. Може, воно і не варто їсти за книгою, але то я так їй свою любов і повагу висловлюю. 

Окрема історія в «Диявола….» з закладками. Свою роль вони не виконують зовсім і радше є маркерами подій, а не сторінок. На зараз десь в нетрях книжки є візитка магазину «Картографія», банківська зарплатна карта, в якої термін дії закінчився, а викинути шкода, бо на ній малюнок красивий, квиток на 74-й потяг з Тернополя на Київ на 26.07 невідомо якого року, аркуш, вирваний з блокнота з логотипом MacCenter (то взагалі невідомо звідки, в мене в житті від надкушеного яблука нічого не було), картка-записник з цитатою Бісмарка (мудрий дядько був!) і, найголовніше: чек з гоанського супермаркету на 100 рупій! 

Ага! До всього доброго, ця книжка в мене ще й нелегальний мігрант, бо без жодних віз і документів умудрилася злітати в Індію і назад. Не те щоб у мене було бажання криміналізувати сей фоліант чи добитися його потрапляння в чорний список міграційних служб, просто мені не хватило розуму переглянути всі кишені-відділення сумки перед вильотом. Насправді то було доволі необачно з мого боку, валізи таки варто інспектувати, бо мало що в мене там могло бути! Та, фактично, бути могло все: від старих шкарпеток до гільз. 

Я правда не знаю, чого та книжка для мене така важлива, але мені періодично просто хочеться взяти її до рук і потримати хоча б хвилину. Андрухович зробив одну паскудну річ: він досі не уклав чогось, що могло б назватися: «Диявол ховається в сирі - 2».

*** 

«Ну і де тут їжачок? Що взагалі ЮА робить в букві Ї?» – запитаєш ти. Та немає тут ніякого їжачка і бути не могло! Просто я не хочу писати про їжачків, про них всі і без мене пишуть. 

Та й взагалі, Ї – то дуже дефіцитна буква, якщо чесно. Їдла і їсти мені хочеться все менше, їдальня – то взагалі дикий жах, я краще тихенько помру з голоду тут. Мені іноді здається, що Ї тільки і придумали заради їжачків і ще для того, аби Малкович міг написати про тоненьку свічечку букви Ї і серпик літери Є. 

Й

Йой!

Львівський та й в цілому всі галицькі, буковинські, поліські і закарпатські діалекти мені дуже подобаються тим, що мають величезну кількість всіляких вигуків. Їх використовують на позначення абсолютно всіх почуттів, для висловлювання свого ставлення до подій навколо і на позначення власного ставлення до всього на світі. Від цього мова стає живою, милозвучною і ліричною. А що вживаються всілякі там айой, йой, цей-гой, гой-гой, а бодай тя і ще ну дуже багато всього дуже часто, при потребі і без, то і колориту мові воно надає неабиякого! 

Мені страшенно подобається слухати розмови старих людей. Тут просто треба сісти тихенько і насолоджуватися. Такого багатства і різноманіття словоформ ви більше нігдЕ не нАйдете. Для мене такі розмови – це як бальзам на душу. Я забуваю, що десь в хаті в мене є інтернет і доступ до всіх знань світу, що десь люди на принтерах друкують мости, а потяги скоро будуть їздити зі швидкістю звуку. Це все не має значення, коли я чую щось типу «Йой, а ти го вже виділа? Приїхав весь такий гуноровий, жи ми навіть вчера добрий день не сказав!» (якщо що, то не про мене, я вітаюся завжди).  

Це ніяк не пояснюється, але від таких слів, від того, як вони вимовлені, як побудовані речення, від тональності і протяжності того самого йой я справді отримую якусь незвичайну, ні з чим незрівнянну насолоду. Це так, ніби довго пив звичайну, без смаку і запаху воду, і раптом тобі приносять кухоль холодної і солодкої води з криниці. І коли ти робиш перші ковтки, то нарешті розумієш, наскільки спраглим був. Просто пив, але не напивався, пив, аби жити, а не насолоджуватися життям. 

Насправді мова – це теж вода. І так само, як і вода, вона різна в кожному селі, в кожному домі, навіть в двох криницях на сусідніх подвір’ях. І я люблю пити воду з таких криниць. Я люблю слухати, як говорять, часом забуваючи думати, про що говорять. Не важливо, що часто я розумію далеко не всі слова. Важливо, що вони, такі слова, є і будуть. Я минуся, а вони залишаться. Трохи змінені, може, вже не такі розкішні, автентичні і особливі (руки глобалізації і стандартизації доберуться і до них), але вони будуть. Можливо, це тому зараз, просто слухаючи, як дві старенькі перемивають кісточки сусіду, що давненько вже не навідувався в село, я відчуваю, як провалююсь в густу м’яку темінь. Та темінь дихає спокоєм, вселяє надію і віру в реальність нереального, породжує відчуття довгоочікуваної зустрічі з невідомим майбуттям, яке вже ось тут, зовсім поруч, тільки протягни руку… отак… ще зовсім трішки, вже ось-ось… але пальцям, як завжди, не вистачає миті…

Хоча, може, це і не головне, може, головне – знати, що те незвідане є насправді, що воно існує, що воно значно ближче, ніж ми думаєм.   

 

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

НАСТУПНЕ ТУТ

poster