Анатомія алфавіту: Ф, Х

Ф

Фейсбучність 

Для себе я виділяю таке поняття, як фейсбучність. Це слово явилося мені недавно, хоча його передчуття, слабке, несформоване, безтілесне, але страшенно нав’язливе і глибокопроникаюче, було і раніше. Фейсбучність війни, фейсбучність слів, вчинків і закликів, навіть фейсбучність смертей – все було так, але якось викривлено, було під носом, але страшенно далеко, було на відстані 7 зупинок метро і далі, ніж може осягнути розум, було настільки реально, що неможливо було повірити в саму реальність цієї реальності. 

Була невидима прикутість до монітора, коли постійно обновлюєш стрічку новин всіх інтернет-видань, які тільки можеш пригадати, оновлюєш стрічку новин в Твіттері, ВК, ФБ і чекаєш, і серце завмирає, і думаєш, що далі, і не відходиш від монітора, і дивишся на людей, які метушаться на екрані, як на акторів з голлівудської масовки, і раз по разу повертаєшся до думки, що це НЕ актори, що це НЕ знімальний павільйон, нагадуєш собі, що це зовсім близько, пара кілометрів – і вже на тебе хтось дивиться, дивиться через екран, як ти метушишся десь там, по ту сторону. 

А потім були мертві, багато мертвих. І постійно доводилося проганяти відчуття, що то НЕ актори з голлівудської масовки, що ці люди НЕ встануть і НЕ підуть додому, коли вимкнеться камера. І для того, аби остаточно і безповоротно позбутися цього відчуття нереальності оточуючого, потрібно було побачити прострелену, залиту кров’ю шапку і посковзнутися на багнюці, перемішаній з кров’ю. Тільки тоді відступив ефект фейсбучності, тільки тоді його витіснило усвідомлення реальності, кров стала червоною і холодною, люди крихкими і скороминущими, спокій відносним. Тільки тоді реальність пробилася крізь створену нею ж фейсбучність, так, наче вирвалася з прозорого поліетиленового кокона. 

А потім стало зрозуміло, що реальність, яка пробилася на волю, – то не закономірність, а радше  випадковість, бо фейсбучності реальності ніхто не зруйнував. Пройшов страх, шок і біль, притупилися спогади, стерлися гострі краї, і ми знову дружно, не змовляючись, кинулися у свою таку комфортну і затишну фейсбучність. Ми навіть не зрозуміли, коли і як, як частинка не розуміє, що вже перетнула ту межу, після якої не зможе вирватися з чорної діри. 

Ми починаємо не просто жити у фейсбучності, ми починаємо її продукувати, підтримувати її життєдіяльність і, зрештою, настільки сильно в неї інтегруємося, що перестаємо навіть задумуватися про добровільний і довічний відхід від реальності. 

Чому так? Та хто ж його зна, чому так! Думаю тому, що жити в реальності люди не хочуть. Вони там нікому не цікаві, їхні проблеми – це лише їхні проблеми і проблеми найближчого оточення. А у фейсбучній реальності вони стають… ні, не важливими, а ситуативно видимими для інших, коли в інших з’являються певні проблеми або пересікаються інтереси. 

Ніхто в цьому світі нікому не потрібен, ніхто, нікому, нічого не винен, ніхто не зобов’язаний потішати самолюбство, пиху чи гординю інших. Це постулати, позбавлені всього людського, але саме цим наближені до максимальної простоти. Люди можуть їх прийняти, визнати і назавжди припинити мучити і себе, і оточуючих, і планету в цілому. Можуть, але не хочуть. Просто не бажають. Якщо це зробити, то доведеться визнати свою «нецікавість» і непотрібність, своє далеко не центральне становище в світі. А ми такого не любимо. Ми хочемо бути головними, важливими, основопокладаючими; ми любимо, коли нас люблять, любимо, коли нас хвалять, любимо, коли говорять, які ми незамінні, важливі, талановиті, розумні, коли за нами бігають косяки тих, хто хоче довести нам свою прихильність, коли є ті, хто безперервно тішать наше самолюбство.  

Ми розпушуємо хвоста і з радістю кидаємося на кожну лицемірну посмішку, не забувши і собі таку начепити. І тут ми починаємо продукувати фейсбучність з такою силою, що вона сама від того трохи збентежена: ми ставимо великий палець під будь-якою написаною нісенітницею чи відвертою одою собі любимому, аби тільки не образити автора, ми розпливаємося в коментарях, щоб потішити його самолюбство, небезпідставно сподіваючись, що і він зробить так само. Така собі добровільна кругова порука. Ми починаємо загравати зі «своєю» публікою невинними фразочками на кшталт «Якщо хочете, щоб я написав/опублікував/завантажив, тисніть лайк чи пишіть в коментарях» (Серйозно? І для чого ця комедія? Хочеться, щоб тебе просили, щоб тобі лестили і говорили, що без твоїх слів просто спати не можуть, – так і скажи). Ще є непогана штука, звучить приблизно так «Я так думаю, і мені все одно, що моя думка не співпадає з вашою» (Та невже? Тоді звідки беруться стільки плачів, образ і проклять в сторону тих, хто посміє критикувати замість того, аби розхвалювати автора за «сміливість думки»?)   

Невже справді так важко зрозуміти, що все це – лише імітація? Невже не зрозуміло, що посмішки тут натягнуті і шаблонні, обійми механічні, вітання скрипучі? Невже немає відчуття, що всім байдуже, як пройшов твій робочий день, який чайник тобі подарували чи яке місце зайняло твоє чадо на шкільній олімпіаді? 

Чмаф-чмаф при зустрічі, заздалегідь напрасована посмішка, натренована радість від того, що у Колі випав перший зуб, Оля навчилася їздити на велосипеді, а Толя у 3-му класі вивчив віршик з підручника для 5-го. Люди правда в це вірять? Справді думають, що це комусь цікаво? Переконані, що тут щось більше, ніж просто звичка, етикет, відшліфовані норми поведінки чи банальна вигода? 

Чи, може, все значно простіше і насправді всі відчувають цю фейсбучність? Може, все це робиться тільки для того, аби переконатися у власному існуванні? Залайканий, значить, згаданий, значить, живий…      

Хто ж тих людей розбере… 

Х

Хрест 

Мій Боже! Я стою на руїнах Святого Міста, мій плащ зі знаком Твоїм розвівається і тріпоче за спиною. Я відчуваю, як жаркий і палючий вітер вчепився в нього пальцями, як він, служачи невірним, що живуть тут з пір прадавніх, хоче зірвати знамено Твоє з рамен моїх. Я бачу, з якою люттю хоче він пошматувати знак Твій кольору крові, що во славу його і Твою прийшов я в край цей, мені чужий і ворожий.  

Я стою навколішки, метал врізається в коліна мої і, понівечений після бою, впинається в шкіру. Я бачу, як тонесенька цівочка крові кольору знаку Твого на моєму плащі скапує на брудний пісок, осквернений кров’ю невірних, що не бажали Тобі поклонитися. Пісок, гарячий і спраглий, приймає мою кров, як до того прийняв кров тих, хто нерухомо лежить навколо мене з повними страху і болю очима. Ці очі однакові у всіх мертвих. Я не знаю, хто з тих, що вже чекають на суд Твій справедливий, прибув зі мною з сонячної напоєної Франції, а хто помер, так і не прийнявши віри праведної. В усіх мертвих однакові очі, всі дивляться в однакову вічність, всі німо запитують, за що померли…

Моя рука лежить на руків’ї меча, встромленого в брудний пісок. Мій меч, напоєний кров’ю і ведений благословенням того, хто сидить на святому престолі, більше не схожий на меч. Вимазаний кров’ю і проклятий тими, чиє життя обірвав, він тепер схожий на хрест, що славить Тебе. 

Я дивлюся поперед себе, туди, де сонце починає падати на спочинок. Воно обмацує небо і землю довкола мене, облизує кров на моїх руках, срібним вогнем запалює гарячу від битви і крові сталь мого хреста, що більше ніколи не стане мечем.

Мій Боже! Я тримаю руків’я хреста і дозволяю вітрам невірного краю шматувати мій одяг і шершавими пальцями зішкрябувати суху кров та бруд з мого обличчя і рук. Я дивлюся на свій хрест. Чи приймеш Ти його? Чи можеш Ти відрізнити кров, пролиту невірними, і ту, яка струменіла з ран Твоїх лицарів? Чи приймеш Ти обидві ці крові, а чи відвернешся від кожної з них? 

Мій Боже! Я відчуваю, як волога починає стікати по моїх щоках, як холодні краплини розбиваються об мій ніс, губи і підборіддя, як брудне мокре волосся прилипає до лоба, шиї і щоки. Я заплющую очі і бачу, як каплі дощу змивають пил, бруд, кров мою і кров невірного з мого обличчя. Я розплющую очі і бачу, як брудна вода стікає з моїх протягнених до Тебе рук; бачу, як чистим, холодним і незайманим стає мій новий хрест. Я опускаю руки на нього. Мої руки стали холодними і чистими, єдина кров, яка на них тепер, – моя власна, що продовжує сочитися з побитих долонь і пальців. Але її замало, аби забруднити мій хрест, аби напоїти мій меч і заточити лезо його. 

І зараз, стоячи на колінах перед Тобою, мій Боже, прошу Твого благословення, прошу дозволити затупитися моєму хресту. Нехай стане він ржавим, нехай не доведеться мені більше поїти його кров’ю, нехай розсиплеться він на порох і прах і зникне назавжди з лиця світу Твого. Нехай в мені тільки живе і нехай не потребує більше захисту нічойого. Амінь.   

Холод

Моя готовність жити в холоді 

Не означає готовності від нього померти. 

Я добре знаю, що таке холод, який приходить ззовні. 

Мене вже давно не лякають 

Обморожені пальці, щоки і вуха.

Я навіть не завжди звертаю увагу на те,

Як печуть потріскані від холоду губи.

Але я не можу дати собі ради з тим холодом,

Який вилазить зсередини. 

Я не можу його загнати назад,

Не можу ним керувати,

Не можу змусити не ставати зовнішнім холодом для інших. 

Я можу лише його відчувати.

Можу бачити, як його слизькі щупальці тягнуться до того, що мені дороге,

Як вони гасять вогники, які нарешті почали ледь-ледь розгорятися. 

Я навіть крикнути не можу, не можу поворухнутися,

Не можу прогнати тих, хто стоїть поруч,

Аби їх не зачепили щупальці мого серединного холоду.

У мене дуже особливий холод.

Він вилазить завжди і лише в ту мить, 

Коли я саме закінчую переконувати себе в його відсутності. 

Я думаю, мій холод просто боїться, що я можу його покинути. 

А я боюся, що котрогось дня він зможе покинути мене. 

Насправді ми обоє ніколи не зможемо,

Але нам потрібно боятися, аби жити далі. 

І ми живемо. 

Я дозволяю йому руйнувати мій кожен щойнозбудований світ.

Він дозволяє мені ненавидіти себе за це.

У мене красивий іскристий льодяний панцир. 

Я не думаю, що щось зможе завадити йому тривати вічно.

ДАЛІ БУДЕ…

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

НАСТУПНЕ ТУТ