Анатомія алфавіту: Р, С

Р

Рік 

Рік – це кусок часу, за який людське тіло один раз облітає навколо Сонця. 

Це багато чи мало? Це довго? Це має якесь значення?   

З точки зору Сонця, це навіть не подія. Таких нікчемно малих часових проміжків світило просто не помічає. Ми тут, на своїй мізерно малій планетці з забрудненими океанами і вирубаними лісами, встигнемо пережити різдвяні розпродажі, плюшево-сердечну лютневу істерію, весняні повені, літні тайфуни, осінні заморозки і приготуватися до наступного різдвяного розпродажу, а Сонце навіть не помітить. Не помітить не те що наших дій. Воно не помітить самого факту нашої присутності. І буде дуже праве в своїй далекоглядності. 

З точки зору людей рік – це багато. Це більше, ніж потрібно для зародження і появи на світі нової людини. Цього достатньо, аби прожити ціле життя, повірити і розчаруватися, полюбити і зненавидіти, померти і воскреснути, зрадити і простити, прогнати і прихистити, скривдити і захистити, бути і стати, зникнути і відродитися. Якщо кожен день – це маленьке життя, то що вже говорити про рік? 

В цьому світі все залежить від точок зору. На сьогодні моя точка зору така: рік – це мізерно маленька вічність.  

С

Слово 

Words like violence

Break the silence

Depeche Mode, "Enjoy The Silence"

Спочатку було Слово… і Слово було Бог.

Біблія

Слова – це те, чого мені завжди не вистарчає. Мені бракує слів, щоб описати те, що думаю, що бачу чи відчуваю. Іноді слова вдається вчасно пригадати, іноді я можу їх придумати. Але як би багато слів не було, чомусь мені здається, що цього все одно буде недостатньо. Це викликає величезний парадокс: чим більша площина слів, тим більше з’являється того, що неможливо ними описати. А те, що неможливо виразити, веде до мовчання. Іншими словами, множина слів веде до площини мовчання, яка одразу переходить до виміру тиші. 

Тиша – це антагоніст слова, а отже, і всесвіту, який в цьому слові захований. Слово без тиші, а тиша без слова бути не можуть. Це як світло і тінь, як день і ніч, як життя і смерть. Поруч чи разом бути не можуть, але і розділити їх неможливо. Є те, що може існувати виключно зі своєю протилежністю. Слово і тиша – це нескінченна історія саме з такої книжки. 

Слово – це всесвіт. Це не просто проартикульований набір звуків. Це спадок поколінь, часів і епох. Це те, що поєднує зодчих і прийдешніх, те, що закладає основу нашої світобудови. 

Немає слів хороших чи поганих. І вже точно немає порожніх слів. Слова вищі за це, вони живі, вічні і плинні. Інша справа, що ті, хто виштовхує їх з себе, не вміють ними користуватися. І в цьому зло нашого світу. Розбивати дзеркало тиші несвоєчасними словами – непрощенний гріх. Необдумане слово спричинить цунамі на другому краю світу значно швидше, ніж помах крильця метелика.      

Якщо добре подумати, то людина я без абсолютно жодних талантів. Єдине, що мені дозволяє себе торкатися, хоч і не завжди, – це слова. Можливо тому, маючи їх і маючи можливість будувати з них цілі світи, я вибираю мовчання. Не тому, що не хочу ставати творцем нового, а радше тому, що не бажаю руйнувати старе. 

Під сонцем, як відомо, не залишилося нічого нового. Все, що є, і що ще буде – це лише переставлені місцями куски старого. А я не хочу жонглювати словами, які були передані мені. Вони вивірені і досконалі, кожне займає призначене лише для нього місце, на пошуки котрого йшли цілі століття і покоління. Я не маю права втручатися в цю гармонію, але і дозволити їй саморуйнуватися я теж не можу. Тому коли приходить час, єдине, що мені залишається, – це взяти чисту бавовняну ганчірку і протерти пил на полицях досконалих слів. Іноді мені це вдається, іноді – ні. Іноді я можу їх вберегти, іноді – ні. 

Слова не завжди дозволяють до себе торкатися, точніше, до того, що ховається за ними. Якщо я, наводячи лад, незграбним рухом поміняю місцями хоча б найменші з них чи порушу послідовність, яка вибудовувалася тисячоліттями, то можу зруйнувати той всесвіт, який будують складені докупи незліченні безконечні світи слів.   

Насправді нічого страшного може і не відбутися, якщо трапиться така оказія. Більшість людей нічого не помітить так само, як вони взагалі не помічають існування слів. Люди думають, що слова живуть всередині них. Хоча насправді все зовсім навпаки: це людина живе всередині слова і живе доти, доки останнє погоджується терпіти присутність такого непроханого гостя. 

Якщо чесно, мене в останню чергу хвилює те, що відчують чи чого не відчують люди. Мене страшенно лякає те, що в моїх руках цілий всесвіт, виплеканий і вивірений мільйонами рук, думок, життів, смертей і надій. Насправді він в руках кожної людини і страшенно радує факт, що майже ніхто цього не розуміє. Куди важливіше, що колись, дуже давно, цей світ, це королівство слів, було довірене мені. І настане день, коли я віддам його в руки нових людей. Це буде щасливий день. День, коли я зможу забути про слова назавжди і нарешті викинути свою вже стерту до дір бавовняну ганчірку. Думаю, я помру в цей день.

***

Чомусь мені здається, що спочатку знову буде Слово, і Слово буде Бог. А наступними словами будуть слова Бога: «О Господи! Невже спочатку???»    

Старість

В неї було довге і важке життя. Вона пережила чоловіка, кожен день чекає дітей і онуків, хоча знає, що ті не приїдуть (вони далеко, зайняті, працюють). Вона живе сама, в неї троє котів. Вона досі не завжди зачиняє вхідні двері, коли йде по хліб, іноді забуває, іноді спеціально, бо «що там в мене красти? Кому треба – хай попросить, я і так дам». Вона досі віддає останнє: цукерку, хліб, пом’яту в кишені купюру, печиво, одяг, тепло, любов, доброту. Вона ніколи не гнівається, не сердиться, не проклинає, не кричить, не ображає, говорить тихо і спокійно, намагається заспокоїти бурю в кожному серці, навіть якщо те серце колись образило її. Вона часто забуває, в неї болять ноги і стрибає тиск; вона дедалі глибше старіє. Вона рано лягає спати і рано прикидається. Вона вдавано сердиться на котів, але завжди купує їм найдешевшу ковбасу. Вона принесла в цей світ більше добра і світла, ніж всі інші, кого я знаю, разом взяті. І вона чекає, кожен день чекає. Боже, якщо Ти є – а Вона свято в це вірить – зроби так, щоб таки дочекалася!

Страх 

Терпіти не можу людей, які зі всезнаючим виразом обличчя розповідають мені, що страху немає. В цьому світі не бояться лише мертві та хворі. Першим вже немає чого боятися, другі просто не знають, що бояться. 

Страх – це одна з головних ознак того, що людина жива і здатна реагувати на те, що діється довкола. Ми живі лише до того моменту, поки можемо відчувати біль і страх, бо на них ґрунтується весь наш інстинкт самозбереження. Все інше – просто додаткові опції. 

В світі існує безліч різновидів страху: страх чогось, страх за когось, страх перед чимось, страх всупереч чомусь. Заперечувати це – просто даремно марнувати час. Так само, як і намагатися з’ясувати, який зі страхів є головнішим і вагомішим. 

Ми можемо боятися мишей, висоти, нападу інопланетян, шефа чи сусідського добермана, але насправді всі ці страхи блякнуть на фоні нашого Страху за самого себе. Ми можемо переконати кого завгодно, включаючи самих себе, що боїмося за батьків, друзів чи за дітей, що зовсім не переймаємося власним життям і благополуччям. І все це буде правдою. Буде правдою аж до того моменту, поки нам не доведеться переступити межу, за якою від особистого фіаско чи загибелі нас не відділятиме більше нічого. Ми боїмося не за батьків, друзів чи дітей. Ми боїмося за себе в ситуаціях, коли батьки, друзі чи діти змінять своє положення, стан чи становище на нашому персональному життєвому горизонті. Тоді ми відчуваємо Страх, розуміємо, наскільки глибоко він в’ївся в кожну клітинку тіла. Не думаю, що людина фізично здатна відчувати себе живішою ніж тоді, коли переживає такий момент. 

І саме тому смішно слухати, коли дорослі дядечки і тітоньки говорять, як їм страшно шукати нову роботу, переїжджати в інше місто чи вимагати чогось у керівництва. Я розумію дітей: вони, на відміну від дорослих, ще живі, їхня темрява ще населена чудовиськами, в її нетрях живуть дракони, які викрадають принцес, і принци, які повинні щось з цим зробити. Але дорослі… Чого їм ще залишилося боятися? Вони ж знають, що навколишня темрява насправді пуста, бо все, що там було, вони власними руками і вчинками давно винищили. 

Тоді чому я так часто чую сповіді про те, що було б непогано знайти кращу роботу, але якось страшно кидати стару, чи переїхати в місто, де завжди хотілося жити, але страшнувато якось, адже життя, фактично, доведеться починати з нуля? Для чого обманювати себе? Ви боїтеся не нових пошуків роботи і не спакованих для переїзду речей. Ви боїтеся, що так чи інакше, а доведеться вийти з зони комфорту, доведеться опинитися віч-на-віч з собою, доведеться брати на себе відповідальність, доведеться, можливо, перетинати межу, якої підсвідомо так боїмося. А це нестерпно страшно. Страшно настільки, що легше відмовитися, змиритися і навіть не спробувати. Не забувши, звісно, сказати при цьому, що то не ми винні, то життя таке зле, важке і підступне.    

Іноді я думаю, чи маємо ми право осуджувати когось за те, що він боїться? Адже в цьому світі страх – це не добре і не погано, це нормально і природно. Нормально, коли не можеш змусити себе пробігтися по прозорому мосту на висоті 150 м над землею. Нормально, коли не можеш заставити себе зробити останній крок перед стрибком з парашутом. 

Але ненормально, коли страх однієї людини руйнує життя інших, коли для того, щоб відчувати себе в безпеці, людина виписує собі індульгенцію на будь-які дії. Це вже не той страх, який покликаний захищати; це страх, спрямований на те, щоб руйнувати. Це той різновид страху, для якого я не можу знайти виправдання. І якщо чесно, не хочу. 

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

НАСТУПНЕ ТУТ