Анатомія алфавіту: П

17.06.2018

Переглядів: 916

http://chytay-ua.com/

П

Плач

Плач – це наша національна ідея. Ото як почала Ярославна плакати на валу, так досі всі дружно плачемо. Плачемо, коли погано, плачемо, коли добре, плачемо, коли програємо і коли виграємо, плачемося, коли працюємо, відпочиваємо, живемо і помираємо. Любимо ми це діло! Якби війни велися плачем, ми б вже Марс закінчували завойовувати. 

Чомусь звик наш люд до того, щоб вважати себе несправедливо ображеним. А якщо образили, значить, треба поплакати. Поплакати і піти скаржитися тому, хто вважається сильнішим. І обов’язково розповісти, як підступно нас обманули, як скористалися нашою довірливістю, наївністю і душевною відкритістю. При цьому чомусь забуваємо зробити поправку на те, що нас мудрі люди попереджали, казали, що з того може вийти, і навіть радили, як вчинити краще. Але за своїм улюбленим заняттям ми якось пропустили всі ці мудрі слова повз вуха. 

Поки інші, такі самі довірливі народи мовчки підводилися, витирали кров, сльози і соплі, відбудовували повалену хату, думали і робили висновки, ми до досконалості відточували навики плачу і жалів і надали їм особливого неповторного шарму. Ми не любимо плакати просто так, без свідків. Так не цікаво, не ефектно і неефективно. Якщо ніхто не бачить, то наш плач перетворюється з величної туги на хникання ображеної дитини. А такого ми не можемо собі дозволити! 

Поки ніхто не бачить, ми втираємо сльози, закочуємо рукави, беремо в руки молот і йдемо лупати сю скалу, садити той город, пильнувати сей сад, будувати цей дім, годувати отих корів. І виходить це у нас ой як непогано! Але варто тільки комусь з’явитися на обрії. Все! Ми відкидаємо молот, сідаємо на пеньочку і починаємо свої плачі-голосіння. Припиняємо ми їх, до речі, тільки тоді, коли насправді настає час для плачу. Тоді ми якимось дивом активуємо невідомо де до того зниклий ген, беремо до рук і молот, і лопату, і косу, і меч, і автомат, і, якщо доведеться, то і ракети далекої дії, і йдемо доводити, що нас образили таки несправедливо. Стається це, як правило, аж тоді, як хтось потопче наші огірочки, але то не обов’язково, в кожного свій спусковий механізм. 

Ну а далі, коли ми таки докажемо, хто і в чому є винен на нашій землі, знову повертаємося до свого городу і всіма фібрами душі шукаємо когось, перед ким можна поплакатися. Бо нам дуже зручно і затишно в нашій теплій, плаксивій беззахисності. Куди зручніше, ніж їм у їхній просякнутій відповідальністю і врівноваженістю стабільності.

Піджак

Декілька років тому мені довелося довго сидіти на вокзалі і чекати на потяг до Львова, який відправлявся десь коло другої ночі. Було літо, вже декілька днів підряд температура не опускалася нижче 30 градусів, ніч не приносила прохолоди, повітря було гарячим, застиглим і липким. То був той обов’язковий кусок літа, коли не те що хочеться зняти весь одяг, а навіть з власної шкіри хотілося б якнайшвидше вибратися. 

Саме в таку нестерпну ніч мені випало відсидіти декілька годин в просякнутому задухою, смородом і людьми загальному залі очікування. І оскільки в такі моменти не те що читати, жити не хотілося, то єдине, що залишалося, це раз у раз відривати прилиплу до мокрого тіла футболку і розглядати людей навколо. 

І першим, хто кидається в очі, є лисувато-сивуватий дідусь навпроти. Він не дрімає, як більшість пасажирів, часто дивиться на годинник, боячись, мабуть, проспати свій потяг, та й взагалі, виглядає якось метушливо і перелякано. Але все це відходить на другий план, коли я розумію, що він сидить у піджаку. В приміщені, незважаючи на всі відчинені вікна, немає навіть натяку на прохолоду, ті люди, хто не куняє, обмахують себе всім, що під руку попаде, кожен боїться зайвий раз поворухнутися, щоб не витрачати даремно енергію, а навпроти мене сидить людина в костюмі, в піджаку і навіть не думає про те, аби зняти його! 

Мій перегрітий організм відмовляється це розуміти, але точно знає, що не вперше таке бачить. Він згадує старших людей в селі, згадує дідусів, які в спекотні дні чекали на свій автобус на автостанції, згадує, як статечно і поважно вони виглядали в тих своїх старих піджаках, з якими, здавалося, боялися розлучитися бодай на мить. Складалося враження, що без цих часто поношених, вицвілих, не завжди чистих та охайних піджаків і маринарок фасону десь так півстолітньої давнини ці старі, побиті часом і життям люди просто зникнуть, зав’януть, випаруються і розвіються за вітром. 

Такі піджаки, іноді ще навіть з медалькою чи орденом, – це як захисний панцир, як мушля для молюска. І не важливо, яка жара стоїть надворі, такі дідусі піджака не знімуть. Бо то частина їх самих. Бо це те, що зв’язує докупи їхнє життя. Бо так вони ходили, коли були молодими, коли йшли відпочивати після роботи, коли бігали до дівчат. Бо то частина їхнього світу, того самого, який руйнується кожного дня, і бодай уламок якого вони так відчайдушно намагаються захистити. І хто зна, може, насправді тому старому навпроти зовсім не жарко, можливо, у його поношеному і потертому на рукавах піджаку досі гуляють вітри його молодості, які приємною прохолодою щемких спогадів освіжають йому душу?

 

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

НАСТУПНЕ ТУТ

poster