Анатомія алфавіту: М, Н

29.05.2018

Переглядів: 835

http://chytay-ua.com/

М

Море

Стоїш на березі і відчуваєш солоний запах вітру, що віє з моря. 

І віриш, що свобідний ти, й життя лиш почалось. 

А на губах – коханої цілунок, приправлений сльозою…  

ф. «Достукатися до небес»

Перше побачене мною море було не українське. То було море Індії. До того ще, правда, було море Грузії, але мені було занадто мало років, аби його запам’ятати, тому першим я все таки вважаю море Індії. 

Насправді не важливо, де і на яке море ви дивитеся. Всі моря на цій планеті мають одну спільну штуку – вони здатні причарувати і заманити в свої глибини кожного. Спокій і умиротворення – ось їхня магія. Коли ти сидиш на березі, подалі від натовпу тіл в трусах і купальниках, до ніг докочуюся м’які шовковисті хвилі, то раптом розумієш, що насправді нічого важливішого за ці хвилі у світі немає. Їхній монотонний шепіт світ чув задовго до того, як люди почали засмічувати собою цю планету. Цей шепіт буде чути і тоді, коли люди нарешті її покинуть. 

Морю немає діла до того, що робиться у світі людей. Воно вічне і належить вічності. І в ту мить, коли ти сидиш, мізерно малий на його березі, слухаєш його голос і відгукуєшся на його поклик, то раптом усвідомлюєш, наскільки нікчемним є все те, що за межами цього місця здається важливим: твоя робота, твоя машина, твої плани, думки інших людей, навіть рух колеса самої Історії – все це не має значення. Його просто немає, воно зникає, як тільки ти відкриваєш очі і вуха на поклик хвиль. 

І в ту мить тебе теж не стає. Немає вже тебе. Вже не ти сидиш на піску, а порожня коробка з-під тебе. Тепер ти хвиля, ти шум прибою, ти чайка, ти пісок, ти море, ти цілий всесвіт, до того ніким незвіданий і небачений. Ти десь далеко-далеко звідси, дивишся на початок і кінець історії, крізь твої пальці протікають піски часу, ти водночас і безмірно малий, і безмежно великий, ти не знаєш, де те, що було, а де те, що буде; ти весь перетворився на слух і зір, ти чуєш, як в глибинах океану дихають кити, і бачиш, як в глибинах космосу зіштовхуються галактики. Для тебе немає таємниць і невідомого. Ти знаєш все, бо ти все вже переживав і переживеш знову.     

Ти заглядаєш у саме око прірви і бачиш там себе, що сидить на піску, а хвилі продовжують монотонно й неспішно омивати твої ноги і розповідати свою нескінченну історію. Ти хочеш повернутися до цього тіла, хочеш розповісти світу про все те, що тобі відкрилося, але водночас боїшся це зробити, бо знаєш, що сам світ до цього не готовий. Ти поволі починаєш відчувати тонкі голки холоду, що залазять під шкіру, вітер, від якого починають сльозитися очі, ти бачиш, як призахідне сонце розчиняється в морі і фарбує його в усі відтінки золотого та рожевого. 

І ти таки повертаєшся. Не пам’ятаєш тих одкровень, які отримав, і тих знань, які всотав. Ти поволі підводишся, ще не до кінця готовий відвести погляд від останніх розпачливих променів на горизонті, обтрушуєш пісок з голих ніг і поволі повертаєшся в гамірний світ людей. Ти йдеш до них мовчки, похитуючись, наче ледь захмелілий від молодого вина старий гультіпака, і не зовсім розбираєш дорогу під ногами. Ти бредеш без мети, але з відчуттям, що втратив щось надзвичайно важливе, якусь відповідь, до якої щойно торкнувся і одразу ж забув. Ти йдеш до людей з усвідомленням досяжності недосяжного і присмаком недоказаної таємниці на поцілованих морем устах. 

Місто

Страшно уявити, що можна знайти, якщо поритися в старих папках на ноуті чи намагатися надибати потрібний файл на одній з трьох, практично повністю забитих, флешок. Мені от попав на очі текст, який писався, можна так сказати, наприкінці першого року життя поза домом. І от чомусь виникає думка, що якби мої Я-Теперішнє і Я-Минуле зустрілися десь за чашечкою чаю пуер, вони б як мінімум сильно пересварилися, але таки зійшлися б на тому, що й досі не відмовляються від своїх тодішніх, незрілих думок. Вони готові підкорегувати деталі, але не готові відійти від суті. Зрештою, мають на то право, а от мені в такі дискусії вступати не варто, бо тих двох може сильно занести, особливо якщо пуер буде таким, яким повинен бути.

… Коли людям страшно, самотньо, нудно, коли вони чекають, сумують, страждають, кохають, моляться і проклинають, вони іноді починають писати. І пишуть не так для себе, як для того, щоб задобрити власного демона, цю властиву кожному межу між виправданням і прірвою, той ідол, якому приносять в жертву і себе, і свою свободу. А внутрішня свобода ніде так високо не ціниться і так завзято не приховується, як у Великому Місті, тобто там, де людина завжди в натовпі і від того вічно самотня.

Велике Місто – густа, заплутана, безконечна павутина, з якої не можна вирватися, не можна втекти. Велике Місто забирає душі тих, хто вклонився йому, хто звик до його шуму, зручностей, марнославства, втіх. Велике Місто наповнює пусті оболонки тіл своїх рабів зародками зла, байдужості, нетерпимості. Велике Місто робить все, щоб посіяне ним зерно проросло в думках і вчинках тих, чиї душі воно забрало.

Велике Місто ніколи не показує свого обличчя, бо вже давно втратило його. Велике Місто бачить світ очима тисяч своїх рабів, які віддали йому все: очі, вуха, язики, душі. Велике Місто ховає сотні своїх очей за високими будинками, за шумом машин на автостраді, в яких раби Великого Міста хочуть втекти від нього, за передзвоном мобільних телефонів, за світлом неонових вогнів на вивісках барів та нічних клубів, за п’яними вигуками перехожих, за сльозами тих, кому вже немає куди йти.   

Велике Місто винагороджує своїх ворогів і карає своїх переможців, зваблює чужих людей і проганяє близьких, дарує життя тим, хто помирає, і вбиває тих, хто хоче жити, виправдовує винних і засуджує чесних. Велике Місто йде в майбутнє і не чекає тих, хто спіткнувся і впав, тих, хто мав необережність (чи сміливість?) оглянутися назад. Велике Місто просто боїться, що ті, хто обернувся, побачать його справжнього, побачать не грізного, всесильного володаря, а жалюгідного, розбитого, пустого, переляканого демона підлості й страху, який майстерно смикає за ниточки і тільки так може тримати і пересувати ту красиво розфарбовану ширму, яка закриває справжнє єство хазяїна від сліпих очей його безправних слуг.   

Н

Ненависть 

Ненависть – то для слабких? Серйозно? А ви коли-небудь ненавиділи по-справжньому? Не зневажали, не ображалися, не боялися, не недолюблювали, не злилися, не заздрили, не гнівалися, а саме НЕНАВИДІЛИ? Тобто ненавиділи кожною клітинкою, кожною ДНК свого тіла? Ви коли-небудь ненавиділи так сильно, що відмовилися від кисню, хліба і води, а натомість дихали, пити і їли чисту, концентровану ненависть? Ви їли ложками густу, як желе, ненависть і запивали її студеним узваром, на тій самій ненависті звареним? Ви коли-небудь відмовлялися від світла, тепла і спокою, щоб регулярно, день за днем, крок за кроком вводити самому собі ін’єкції рафінованої ненависті? 

Ви знаєте, що у стані повної ненависті людина живе дуже недовго? Ненависть – це такий демон, якому завжди мало. Вона щодня, щомиті хоче ще: більше готовності, більше покори, більше вашої волі, більшої жертви. Вона гірша за саранчу і за всі кари єгипетські, вона спопеляє навіть те, до чого сама не може дотягнутися. Вона просто випалює серце  зсередини, а коли там не стає кисню, переповзає в легені, душить, заповзає в очі, випалює світло, розтікається кров’ю, отруює кожну її краплю, добирається до найдрібнішого нейрона, до найглибшого ланцюжка генів. І для цього ненависті потрібно зовсім мало часу: може, мить, може, трохи довше. 

В світі немає ненависті в її істинному вигляді. Жодна жива чи мертва істота не здатна її пережити, відчути і пропустити через себе. Ненависті немає навіть серед смертних гріхів. Вона не для людей. Можливо, для богів, але точно не для людей. 

Я іноді думаю, що в цьому світі є речі, які йому не належать. Любов, дощі, захід сонця, хвилі, які розбиваються об скелі, дехто вважає, що ще й коти. Так от, ненависть – це щось таке ж, але трохи інше. Її не побачиш, не торкнешся і навіть не відчуєш. Ми всі знаємо, що вона є, але не уявляємо, яка вона. Все, на що ми здатні, це приблизно здогадуватися, що б ми відчували, якби могли її відчувати. І навіть цього відчуття відчуття буває достатньо, аби добряче попсувати життя і собі, і оточуючим. 

Не говоріть нікому про ненависть. Скажіть чесно, що ви або боїтеся, або заздрите. Ненависть недосяжна так само, як і божество. 

 

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

НАСТУПНЕ ТУТ

poster