Анатомія алфавіту: О

10.06.2018

Переглядів: 726

http://chytay-ua.com/

О

Один

Добрий ранок, моя одинокосте!

Холод холоду. Тиша тиш.

Циклопічною одинокістю

Небо дивиться на Париж.

Ліна Костенко 

Віднедавна я починаю думати, що «один» – це найстрашніше слово у світі. Коли я його чую, то першим, що чомусь спадає на думку, є створений Лермонтовим Демон. Ось він стоїть на вершині високої, скелястої і недосяжної гори. Стоїть один. Вітер розвіває його волосся, грубо хапає за поли плаща, наче вирішив будь-що зірвати і пошматувати ту одіж. А він стоїть, вдивляється в далечінь, однак, здається, нічого не бачить. Вітер рве плащ, але він того не помічає. 

Він стоїть на цій вершині від початку часів. Завжди один, завжди шматований вітрами. Він стоїть тут так давно, що, здається, сам поволі став частиною цієї непідступної скелі, зрісся з нею, дозволив каменю проникнути в тіло і зробити його ще міцнішим і витривалішим. 

В цьому світі немає нічого, чого б він не бачив. Перед його очима зароджувалися і зникали нації і народи, парадом проходили правителі, володарі і диктатори, в смертельному вальсі кружляли війни, епідемії та стихії, будувалися і розсипалися держави, перед ним вклонялися епохи і віки, а він мріє лише про те, аби почути ще чийсь голос, окрім крику вітру. Внизу не залишилося жодного відтінку почуття, бажання чи пристрасті, котрого він би не міг помітити, не залишилося мотивів і вчинків, яких би він не міг побачити задовго до того, як вони зародяться, не було жодної комедії і жодної трагедії, фіналу б якої він не знав. А все, чого він жадає, – відчути бодай один дотик, котрий би не належав вітру. Біля підніжжя гори не залишилося жодної плотської утіхи, якої б він не торкнувся, жодного страждання і жодної насолоди, які б не пройшли крізь нього, а єдине, чого йому хочеться, – відчути холод ранкової роси на босих ногах.  

Він хотів би бути з тими, кого бачить внизу. Волів би разом з ними будувати дороги і храми, засівати поля і робити вино, нападати і захищати, будувати, воювати, писати, малювати, вирізати з мармуру, обіймати, народжувати, вбивати, виховувати, старіти, помирати. Він готовий обміняти вічність на можливість померти від чуми чи загинути в горнилі революції, аби тільки відчути, бодай на мить відчути, як тілом розтікається життя. 

Він хоче, але не обмінює. Він не належить тому світу, який копошиться біля його ніг. Він вічний, а вічний належить вічності. І біда його в тому, що він це знає. Знає, що приречений і створений для того, аби побачити початок і кінець цього часу. Він приймає це і не опирається. Він вже давно позбувся ілюзій, надій і сподівань, він набагато мертвіший за те каміння, на якому стоїть. Проходять віки і навіть найвищі гори можуть розцвісти, але як розцвісти тому, чого немає? 

Час проходить, перед очима мелькають уламки не його життів, вітер вперто жбурляє йому в обличчя уривки чужих розмов, запах чиїхось признань, відгомін чужих страждань. І він приймає це з кам’яною вдячністю, жодного разу не відвернувши обличчя і не заплющивши очей. Він вдячний вітру: вітер зриває з повік прозорі каплі його скорботи.         

***

Ми дуже любимо придумувати для всього еталонні одиниці. Деякі з них є загальноприйнятими, деякі мають значення лише для парочки людей в цілому світі. Деякі з них є поняттями, але більшість залишається цифрами. Пам’ятаєте, як в Екзюпері? Дорослі дуже люблять цифри, їх не цікавить, який голос у твого друга, і чи ловить він метеликів, вони запитують, скільки йому років і скільки заробляє його батько. І з цим не посперечаєшся, дорослі таки занадто люблять цифри. Цифри і еталони. Але що робити, коли еталон неможливо виразити цифрами? Що, коли в світі просто немає цифри, здатної виразити, наприклад, самотність? 

Якби мені потрібно було назвати еталонну одиницю вимірювання самотності, то це був би Бог. Або Диявол. Хоча, тут я трохи лукавлю. Вони були б не еталоном, а найбільшим, межовим, критично і гранично допустимим значенням самотності. Вони і є абсолютною самотністю. 

Це ми, люди, завдяки власній обмеженості, здатності забувати і в підсвідомому потягу до колективного здатні сходитися з собі подібними, єднатися з тими, з ким схожі думками; в нас в підкірці закладена віра в краще, в те, що завтра (через рік, в старості, в наступному житті) буде легше. А що робити і у що вірити Богу або Дияволу? Вони як ніхто добре знають, що під сонцем немає і не може бути нічого нового, вони створили все, що є, і все, що ще має бути. У цього світу просто немає чим їх підкупити чи спокусити, але найгірше, що вони нічого не забувають. Якоюсь мірою ці двоє прокляті найстрашнішим прокляттям: безконечною пам’яттю. 

Чи свідомо вони обрали цей шлях? Думаю, що так. Чи є у них надія на самозабуття? Думаю, що ні. Просто тому, що ми, їхнє спільне творіння, не дозволимо такому статися. Чи мають вони можливість звернути з цього шляху, піти, так би мовити, на пенсію? Не знаю. Якщо вже закопуватися ну дуже глибоко, то можна визнати їх лише двома іпостасями одного цілого, фактично, віддзеркаленням одне одного. Ви знаєте спосіб, як піти на пенсію від світу і відступити від нього ж, особливо якщо ви самі і є той світ? Я ні. Але я знаю, що це дуже самотньо: стояти посеред давно набридлих іграшок і знати, що в цілому безмежно великому світі немає нікого, хто міг би принести тобі нову ляльку.  

 

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

НАСТУПНЕ ТУТ

poster