Улюблені книги: Оксана Форостина

14.06.2018

Переглядів: 1728

http://chytay-ua.com/

За останні роки серед українських читачів помітно зріс і продовжує зростати попит на нон-фікшн літературу. Про це говорять видавці і продавці, на це вказують видавничі топи продажів на Книжковому Арсеналі та Форумі видавців, зрештою, доказ тому – започатковані серії нон-фікшн книг та поява низки видавництв, пріоритетним напрямком яких є саме перекладний нон-фікшн. Одне з них – засноване у 2016 р. видавництво Yakaboo Publishing. Його директоркою та співзасновницею є Оксана Форостина.

Пані Оксана багато років працювала у журналістиці. Вона була відповідальною редакторкою часопису «Критика» та проекту «Критичні рішення». У 2014 р. увійшла до переліку інноваторів Центральної та Східної Європи New Europe 100 — спільного проекту польського часопису Res Publica Nowa, Visegrad Fund, компанії Google та газети Financial Times. 

Наприкінці 2015 року під власним видавничим брендом ТАО Оксана Форостина видала український переклад біографії Ілона Маска, написаної Ешлі Венсом, «Ілон Маск. Tesla, SpaceX і шлях у фантастичне майбутнє».

У 2017 р. директорка Yakaboo Publishing увійшла до переліку «Топ-100 людей культури України» журналу «Новое время». Також пані Форостина є учасницею  Несторівської групи – неформального об’єднання інтелектуалів та громадських активістів, створеного з метою розробки стратегічного бачення України.

Окрім видання книг Оксана Форостина ще їх пише. Зокрема, у 2012 р. з’явився її роман «Duty Free». А сьогодні ми говоримо з нею про улюблені книги.

Книга: паперова чи електронна?  Якщо йдеться про задоволення – точно паперова. У мене хіба кілька електронних книжок. На Amazon замовляю паперові у 99% випадків. Але читаю дуже багато рукописів, тобто файлів PDF або Word, врешті виходить більше, ніж книжок на папері. Крім того, щомісяця завантажую щонайменше одну книжку на Audible.

Книга, з якою асоціюєте себе:  На це запитання дуже важко відповідати після того, як сама написала книжку. Якщо серйозно, то будь-яка справді хороша книжка завжди більша за одну людину. А справді хороша людина більша за одну книжку. 

Книги, котрі читати НЕ будете:  Я навіть не починаю читати рукописи, якщо автор – «мотиваційний спікер», «коуч» або будь-хто з непереконливим досвідом. 

Недочитані книги:  Дуже багато, ну наприклад, «Капітал у XXI столітті» Тома Пікетті.

Фото – Валентин Кузан 

Особистість, котра надихає:  Єжи Ґедройць. Це якщо не йдеться про людей, яких знаю особисто. 

Музика, що створює настрій:  Мої відносини з музикою – дуже химерне поєднання близького і далекого. Музичного слуху у мене немає настільки, наскільки це взагалі можливо. З іншого боку, в юності я була прес-секретарем рок-групи і кілька років була безпосередньо залучена в організацію музичних фестивалів і концертів – від року до джазу й опери. Мені здається, для мого покоління музика мала інше значення, ніж тепер, коли її так багато. Вона набагато більшою мірою визначала середовище. 

Для мене переважна більшість музичних відкриттів останнім часом – рекомендації мого музичного (і не тільки) гуру Андрія Андрушківа. З останнього, що спадає на думку – Arcade Fire та Godspeed You! Black Emperor. 

Фільм, що вразив:  Я нещодавно зловила себе на думці, що з більшим задоволенням дивлюся серіали й розумію, чому вони відвойовують нішу серйозного кіно: ми тепер живемо довше і маємо змогу бачити складність життя, якої не бачили люди раніше. У форматі кінофільму вкрай важко показати занепад героя або еволюцію “сіренької мишки”. Хороші серіали мають більше можливостей показувати переплетення різних життєвих шляхів, зміни, розвиток. Дивитися блокбастери після цього нудно. Найяскравіший приклад – «Секретне досьє» з Мерил Стрип і Томом Хенксом. Я після фільму купила автобіографію Кетрін Ґрем і досі ходжу обурена, наскільки фільм примітизував настільки цікаву жінку і настільки цікаве життя.  

Життєве кредо:  Якщо розуміти запитання буквально, то кредо – це те, у що людина вірить. Я вірю в те, що життя засадничо справедливе, навіть якщо в конкретний момент це неочевидно. 

У мене є перелік, який змінюється хіба частково, і частково же був опублікований. 

«Перверзія» Юрія Андруховича. Весь Андрухович, зрештою, але ця особлива, це – як ініціація. 

«Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» Славенки Дракуліч. Перша книжка, яку я прочитала англійською «для себе», на першому курсі університету. Я вже казала колись, що завдяки їй зрозуміла, як хочу і можу говорити зі світом, і що Славенка Дракуліч «поставила мені голос». Дуже щаслива, що зараз книжку перекладає для Yakaboo Publishing Роксоляна Свято. 

Загалом всі книжки, які ми (Yakaboo Publishing – прим.ред.) видаємо, улюблені, вони тому й видані. Але одна особлива, я вважаю цей переклад не просто проектом, а корисним суспільним внеском: «Викрадачі вогню. Таємна революція змінених станів» Стівена Котлера і Джеймі Уіла. Мені важко згадати щось настільки ж потужне, що дарувало би таку свободу і з такою силою відкривало би незнайоме у знайомому.

Фото – Олександр Заклецький

Про книжку Пітера Померанцева «Нічого правдивого і все можливе» я також колись розповідала. Вона дуже вчасно мені трапилася наприкінці 2014 року, і я навіть можу по-старомодному сказати, що вона врятувала мені душу. 

До речі, я дуже люблю перечитувати прозу Ігоря Померанцева, Пітерового батька, зокрема «Винарні» та «Czernowitz, Черновцы, Чернівнці». Це ті тексти, до яких регулярно повертаєшся «продихатися». 

Ще я люблю усі книжки Аяан Гірсі Алі, колись депутатки парламенту Нідерландів, а тепер уже американської авторки сомалійського походження. Це не найлегше і не найприємніше читання, але вона дуже смілива – в усіх сенсах – мислителька. 

Останнє найприємніше і найсильніше враження – український переклад розмови польської дослідниці та журналістки Ізабелли Хруслінської з Ярославом Грицаком «Розмови про Україну». У нас до непристойного мало таких хороших, глибоких і потрібних текстів. Можна цитувати щось практично на кожній сторінці. 

poster