Анатомія алфавіту: Ш, Щ

22.08.2018

Переглядів: 781

http://chytay-ua.com/

Ш

Шинка

Скоро Різдво. Я поїду додому. Там зараз глибокий сніг. Такий, який і повинен бути на Різдво. Взагалі-то це трохи дивно, останні роки на Різдво або дощ, або болото, а цьогоріч – сніг. Справжній, іскристий, глибокий, чистий і від морозу сипучий. 

Такий сніг завжди повертає до старих спогадів про старе Різдво. В тих спогадах ми з братом ще малі, навколо величезні кучугури снігу, такі високі, що ми ходимо поміж ними, наче по палаці Снігової Королеви; прикрашена ялинка в нас в хаті ще справжня, а на подвір’ї бігає якась мала собачка. А ще у тих спогадах є дядя Стьопа. В них він ще живий. Я досі не знаю, чому він дядя Стьопа, якщо його дружина, сестра моєї бабці, в нас була баба Оля. Часом вона ставала тьотьою Ольою, але в нас ніколи не було діда Стьопи…   

Так от, дядя Стьопа в наших двох сім’ях відповідав за найважливіший (після куті, звичайно) атрибут Різдва – домашню вуджену ковбасу і шинку. 

Все починалося з того, що за три дні до Великого Дня до нас до хати приносили м'ясо, вимочували, заливали маринадами і складали у відро маринуватися. За день чи десь так до Великого Дня робився фарш і начинялися ковбаси. В сам Великий День вранці приходив дядя Стьопа, і вони з бабцьою обгортали марлею або просто чистою тканиною шматки м'яса і обмотували їх ниткою. Далі все те добро загачувалося на міцні металеві гаки, складалося в миску і урочиста процесія зі всіх домашніх на чолі з малою собачкою гордо вирушала на двір, де за крільчатником чекала вже розпалена вуджарня.

Дехто вудить м'ясо у великій металевій бочці. Наша вуджарня була мурованою з цегли. Вудили на яблуневих і особливо на вишневих дровах. То вони давали м’ясиву такого запаху, що перед ним було просто неможливо встояти. А щоб димілося краще, дрова мочили і мокрими кидали у вогонь.

Вудження – то був цілий ритуал, який тривав майже весь день. Головним, звісно, був наш дядя Стьопа, який знав, здається, про все на світі. Він був наче охоронцем того вогнища з вишневим димом. Хоча, не тільки його… Ну а ми решта по-черзі підходили до нього, сідали поруч, гріли руки над вогнищем, думали, іноді жартували, іноді мовчали і чекали. Чекали тієї миті, коли шинки з ковбасами можна буде забирати і нести до хати. 

О! Що то була за радість! Кухня наповнювалася терпкуватим запахом диму і вишневого дерева, якими щедро ділилася наша шинка. Хто тут міг встояти, аби не попробувати таку смакоту? І кого зупиняло те, що вона щойно з диму і ще така гаряча? Ми їли, усміхалися один одному, кивали і прицмокували. Ми були щасливі, мала собачка радісно била хвостом, а на столі парувала вуджена шинка і ковбаси…

«Досить сказати, що не смакувала вона (шинка) мені ніколи так, як у той день, коли ми її вудили. Усе, що я потребував від свята, - це тих кілька плястерків вудженини» – писав Винничук в своїх «Станіславьких оповідках», і, Боже, як я його розумію!

А Андрухович писав, що не буде вже тих часів. І його я теж розумію. Він був правий. Більше ніде і ніколи вуджена домашня шинка не смакувала так, як в ті дні. Час пройшов, дядя Стьопа помер, стару вуджарню розібрали, ми купили штучну ялинку і вже давно не маємо собачки. Ніякої. Навіть малої.

Це сумно, але, мабуть, закономірно. Є речі, які з часом минають. Це не ми від них відмовляємося, це вони нас покидають. Нас покидають дерев’яні вікна, написані від руки листи, запах старих аптек, як до того покинули кінні екіпажі, гасові ліхтарі на вулицях і чорно-біле німе кіно. Це справді сумно, але все-таки закономірно. 

Щ

Що

Що, так само як йой, ей і ау, є словом страшенно багатозначним. Багатозначним не лексично, а емоційно. Тут вмістилося ой як багато всього: здивування, збентеження, зневага, розпач, презирство, цікавість і це лише перше з того, що приходить на думку. А ще з «що» починається запитання, яке ненавиділи всі, хто ходив на уроки літератури: що автор хотів сказати? 

Ну звідки я знаю, ЩО автор хотів сказати? Це не завжди знає навіть сам автор! От хочу я того чи ні, але зараз автор – я. І я нічого не хочу сказати! Я хочу розповісти, поділитися думками, описати чи просто пофантазувати. І останнє, про що я при цьому думаю, – це те, що ж я хочу всім цим сказати. Як правило, я веду до того, що мені раптом стало нудно, або що хочеться щось запам’ятати (а найкращий спосіб це зробити – описати те щось), або на горизонті замаячили люди, з якими відкрито сперечатися не прийнято. Ще іноді до мене приходить… ну, мабуть, натхнення чи муза, тоді я просто дістаю блокнот і пишу. І я поняття не маю, що я хочу сказати. Я не хочу нічого сказати, а що там хоче сказати те, що водить моєю рукою, – я не знаю, мені воно не каже.  

Уявляю собі авторів, особливо поетів, які писали в добу античності чи, наприклад, в часи розквіту символізму. Уявляю Верлена, який читає про те, що ж він хотів сказати «Осінньою піснею». Уявляю Рембо і особливо Бодлера, який відкриває для себе таємниці власних «Квітів зла» в цілому і, наприклад, «Падалі» зокрема. От цікаво, вони б в цей момент сміялися, билися головою об стіну чи тихенько прозрівали від того, що, виявляється хотіли сказати? І це я ще мовчу про авторів античності чи епохи Відродження. У своїй поемі «Одіссея» Гомер хотів сказати, що… Ну не смішно? 

Та нічого він, автор, не хотів сказати! Автор взагалі не хотів нічого говорити, інакше він стояв би на вулиці і говорив. Однак натомість він купив пляшку чогось, взяв аркуш паперу і почав писати. Він міг хотіти когось висміяти, когось попередити, застерегти, викрити, образити, на когось звести наклеп, когось прославити; міг захотіти залишити щось після себе, зберегти себе для нащадків; можливо, він піддався лестощам оточуючих і раптом вирішив, що володіє неземним талантом, або просто голодував і банально писав про що завгодно лише для того, аби продати написане і купити кусок хліба. 

Не у всього в цьому світі повинна бути причина і якісь приховані мотиви. Більшість чудових і прекрасних речей існують просто тому, що існують. Їхні творці (чи Творець) нічого не хотіли сказати. Вони просто хотіли щось створити, без причини. Просто в якийсь момент в людині зароджується щось, чого не можна пояснити і описати, але чому неможливо противитися. Якась непереборна жага виразити себе, віддатися на волю цієї сили, дозволити їй проявитися і прийти в наш світ. Без причин і пояснень. Просто постати серед нас. 

І тому не варто намагатися зрозуміти, що всією цією писаниною хотів сказати автор. Він і сам не в курсі. Просто його вкотре спокусив чистий аркуш паперу.

Щастя

Що таке щастя не знає ніхто, тому що кожен вважає, що знає. 

Я от, наприклад, теж знаю. Щастя – це коли в тебе є дві ноги, щоб почалапати вранці на кухню, дві руки, щоб заварити там каву, очі, щоб побачити людину, яку любиш, вуха, щоб почути, як твоє мале чадо мучить твого ж кота, язик, щоб сказати батькам, як ти їх любиш, що ти поїв і в шапці, і можливість мандрувати світом. А! Ну і ще шоколадка!  

 

ДАЛІ БУДЕ

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

poster