Едгар Аллан По "Елеонора" (переклад)

31.03.2019

Переглядів: 1171

http://chytay-ua.com/

Sub conservatione formae specificae salva anima.

Raymond Lully

Я походжу із родини, що відома своєю енергією фантазії та палкою пристрастністю. Люди  називали мене божевільним. Однак залишається відкритим питання, чи не є божевілля саме тим найвищим рівнем розуму, чи не все найшляхетніше випливає із недуги думки, із умонастроїв, піднесеним завдяки загальному інтелекту.  Хто мріє вдень, знають багато речей, які залишаються поза увагою тих, хто мріє лише уночі. В сірих видіннях їм відкриваються проблиски вічності та прокидаючись, вони  із хвилюванням виявляють, що опинились на грані великої таємниці. В ці короткі миттєвості вони дізнаються дещо про мудрість, яка є добром  і ще більше - про просте знання зла. Однак, таким чином вони проникають без керма  і компаса у величезний океан "Несказанного світла" і наче в пригодах нубійського географа "наважилися проникнути в океан темряви, щоб дослідити, що саме може бути там"

Можна сказати, що я збожеволів. Я, принаймні, визнаю, що існують два різні стани мого психічного  існування  - стан ясного розуму, що не підлягає сумніву, і спогади про події, які залишилися у моїй пам'яті, які сформувалися у перший період мого життя, а також - стан затьмарення  і сумнівів стосовно сьогодення та спогадів про те, що становить другий значний період мого життя. Тому я розповім про більш ранній період, повірте, це те, що стосується більш пізнього періоду, лише надайте мені такий кредит, що може здаватися "авансом", або сумнівайтесь в цьому взагалі, або, якщо не можете сумніватися, тоді, розіграйте таку собі загадку Едіпа.

Вона, та, кого я кохав в юності, і про котру пишу зараз спогади спокійно і виразно, була єдиною дочкою єдиної сестри моєї матері, яка давно відійшла у засвіти. Мою кузину звали Елеонора. Ми завжди жили разом під тропічним сонцем в Долині Різнобарвних Трав. Мандрівник ніколи не міг забрести в долину мимоволі, оскільки вона знаходилася серед цілої низки гіганських пагорбів, що оточували її зусібіч, закриваючи сонячне світло для її найзатишніших куточків. В її околицях не було жодної прохідної стежки і, щоб дістатися до нашої щасливої оселі, треба було із зусиллям відкинути листя багатьох тисяч лісових дерев і знищити до щенту красу численних пахучих квітів. Так ми жили зовсім самі, нічого не знаючи про світ за межами долини - я, моя кузина та її мати.

З неясних районів за межами гір, у верхньому кінці нашої окружної області брала початок вузька і глибока річка, яскравіша за все, окрім очей Елеонори; прокрадаючись у лабіринтах, вона протікала через темну ущелину, серед ще більш похмурих пагорбів, ніж ті, звідки річка брала початок. Ми називали її Річкою Мовчання. Здавалося, її течія впливала заспокійливо. Жодного дзюрчання не було чутно з її ложа; вона настільки ніжно прокрадалася вздовж, що камінці виглядали наче перли, які ми так любили розглядати глибоко всередині її лона, зовсім не рухаючись, лежачи нерухомо, кожен на своєму старому  місці, сяючи особливим неземним сяйвом.

Береги  ріки і багато сяйливих струмочків, які спливали звивистими стежками в її русло, а також простори, що простягалися від краю до глибини струмків, доки не досягали ложа гальки на дні, - ці плями, не менше, ніж поверхня долини цілком, від ріки до гір, що її обрамляли, були вкриті килимом м`якої зеленої трави, густої, короткої, ідеально рівної, та ванільно-пахучої, але настільки окропленої всюди із жовтим жовтцем, білою маргариткою, фіолетовою фіалкою та рубіново-червониим асфоделем, чия неперевершена краса пишномовно свідчила нашим серцям про любов та славу Божу.

Тут і там, в гаях навколо цієї трави, наче у снах із найсміливіших мрій, росли фантастичні дерева, чиї високі, стрункі стовбури стояли не рівно, а вишукано нахилившись до світла, що в полудень вдивлялося в центр долини. Їхня кора була покрита яскравими мінливими переливами чудового чорного та сріблястого і була ніжнішою за все, окрім щік Елеонори. Якщо б не блискуча зелень величезного листя, що росте з їхніх крон, довгими тремтливими лініями в поєднанні із Зефірами, то можна було б уявити їх гіганськими зміями Сирії, що поклоняються своєму суверену Сонцю. 

Тримаючись за руки, п'ятнадцять років я з Елеонорою блукав околицями цієї долини, доки кохання запалало в наших серцях. Це трапилося одного разу ввечері, по завершенню третього п'ятиліття її життя, і четвертого п'ятиліття мого власного, коли ми сиділи, обійнявши одне одного під деревами, схожими на змія, і вдивлялися донизу у воду Річки Мовчання  на наші відображення у ній. 

Ми не говорили ні слова впродовж тієї частини цього милого дня, що залишилася, і навіть наступного дня ми були малослівними. Ми намалювали Бога Ероса із цієї хвилі і тепер ми відчували, що він розпалював в нас полум`яні душі наших предків. Пристрасті, які впродовж столітть були відмінною особливістю нашого роду, поєдналися із фантазіями, які однаковою мірою були притаманні нам, і ми разом зітхнули від безумного блаженства над Долиною Різнобарвних Трав. Змінилося все довкола нас. Дивовижні блискучі квіти  зірчастої форми горять на деревах, де раніше не було квітів. Відтінки зеленого килима стали ще насиченішими; і коли одна за одною білі ромашки стуляли пелюстки, замість них з`являлося десять на десять рубіново-червоних асфоделів.  І життя поставало на нашому шляху; високий фламінго, якого ми не бачили раніше, разом з іншии веселими різнобарвними птахами і його яскраво червоне оперення красувалось перед нами. Золоті та сріблясті рибки ганялися водами річки, а з її лона поступово виникав шум, що зрештою перетворився у заспокійливу мелодію, більш божественну, ніж мелодія арфи Еола, що була приємнішою за все, окрім голосу Елеонори. І зараз навіть хмара великих розмірів, за якою  ми спостерігали вже давно в околицях Геспера, поплила звідти, вся неперевершено чудова малинового і золотого кольорів, осівши високо в небі над нами, день за днем занурюючись все нижче і нижче, аж поки її краї не лягли на вершини гір, перетворюючи всю їхню тьмяність в чудесну красу і закриваючи нас наче назавжди у в'язниці величі та слави. 

У красі Елеонори було щось від ангелів Серафимів, але вона була безхитрісною, невинною дівчиною так само, як і її недовге життя, що минало серед квітів. Жодна хитрість не замаскувала пристрасті кохання, яка була надхненням її серця. І вона роздивилася мене з  притаманною їй прискіпливістю, до найменших дрібниць, коли ми йшли разом в Долині Різнобарвних Трав і розповіла про найбільші зміни, які сталися тут останнім часом. Зрештою, одного разу, зі сльозами на очах, розповіши про останні печальні зміни, які мають статися тут незабаром. Вона надалі зосереджувалася лише на цій єдиній печальні темі, вплітаючи її у всі наші розмови, так само, як в піснях барда Шираза, одні і ті самі образи трапляються знову і знову у всіх вражаючих варіаціях фрази. 

Вона бачила Перст Смерті на грудях і що подібно до Ефемерона була досконалою у коханні, лише для того, щоб померти; але жахіття її могили полягали винятково у міркуваннях, якими вона поділилася зі мною одного разу у вечорових сутінках на березі Річки Мовчання. Вона зі смутком думала, що поховавши її в Долині Різнобарвних Трав, я назавжди покину ці щасливі куточки, перенісши кохання, яке настільки пристрасно належало лише їй, на якусь красуню зовнішнього та повсякденного життя. Я відразу ж кинувся до ніг Елеонори і дав обітницю собі та Небесам, що ніколи не пов'язуватиму себе у шлюбі з будь-якою Донькою Землі, що я жодним чином не зраджу спогади, чи її дорогоцінну пам'ять, чи віддану любов, якою вона благословила мене. І я закликав Всемогутнього Правителя Всесвіту стати свідком благочестивої  урочистості моєї обітниці. А світлі очі Елеонори були яскравіші за мої слова; вона зітхнула так, наче з її грудей зняли непосильний тягар; вона тремтіла і дуже гірко плакала; але прийняла мою обітницю (для чого, адже вона була лише дитиною?) і це принесло їй полегкість на смертній постелі. І кілька днів потому вона сказала мені, спокійно помираючи, що завдяки тому, що я вчинив для полегкості її душі, вона наглядатиме за мною в такому ж дусі, а якщо станеться так, що їй дозволять видимо являтися мені у снах, але якщо це нездійсненно для душ, що перебувають у Раю, то, принаймі, надсилатиме мені знаки своєї присутності: дихаючи мені в обличчя подихом легкого вечірнього вітерця, або наповнюючи повітря, яким я дихаю, ароматами кадильниць ангелів. Із цими словами на губах вона завершила своє невинне життя, поклавши край першому періоду мого життя.  

До цієї миті я був відвертим у всьому, про що розповідав, але коли я долаю межу на шляху часу, причиною якої стала смерть моєї коханої, то переходжу до другого етапу мого існування.

Я відчуваю, як тінь затьмарення поступово вкриває мій розум і я не довіряю ідеальному здоровому глузду власних записів. Однак, дозвольте мені продовжити. Роки потягнулися важко, а я все ще жив у Долині Різнобарвних Трав, але друга зміна торкнулася всього навколо. Зіркасті квіти стулялися в стеблах дерев і більше не з'являлись. Відтінки зеленого килима потьмяніли; і один за одним рубіново-червоні асфедолі в'янули; замість них з`являлись десять на десять карооких фіалок, що стурбовано корчилися і були наче обтяжені росою.

А життя зникло із цих країв. Високий фламінго більше не хизувався перед нами своїм яскраво-червоним оперенням, а сумно відлітав із долини на пагорби разом з усім різнобавним птаством, що супроводжувало його. Золота та срібна рибки пливли вниз по ущелині в найдальший кінець нашого краю і більше ніколи не були окрасою ріки. І сумовита мелодія, що була ніжнішою за арфу вітрів Еола, божественніша за все, окрім голосу Елеонори, затихала поступово, ніби вмираючи, все більше перетворюючись на шепіт, поки не перетворилася повністю на урочистість первозданної тиші. А після цього, зрештою, виникла величезна хмара, і, залишивши вершини гір у їхній звичній похмурості, повернулася в околиці Гаспера, забравши всю власну багатолику золотосяйну і величну славу із Долини Різнобарвиних Трав.

Обіцянку, яку я дав Елеонорі, все ж не було забуто, адже я чув, як звуки розгойдування кадильниць ангелів і потоки святих ароматів розвіювалися долиною, і в години самотності, коли моє серце виривалося з грудей, вітри, що овівали моє чоло, торкалися мене з ніжним зітханням, нечіткі звуки часто наповнювали нічне повітря і, якось, одного разу, о, лише одного разу! я прокинувся з глибокого сну, схожого на подих смерті, відчувши легкий дотик духовних уст на своїх губах.

Проте порожнеча у моєму серці все ніяк не запонювалася. Я прагнув кохання, яке колись сповнювало його по вінця. Зрештою, перебування в Долині гнітило мене спогадами про Елеонору, і я покинув її назавжди, заради марнославства і бурхливого тріумфу світу.

Я опинився у чужому місті, де все могло б слугувати тому, щоб нагадувати про солодкі сни, якими я так довго марив у Долині Різнобарвних Трав. Помпезність, театральні вистави величного двору, безладний брязкіт зброї та сяюча краса жінок збивали з пантелику і дурманили мій мозок. Але глибоко в душі я поки що не зрадив своїй обітниці і знакам, які вказували на незриму присутність Елеонори, які являлися мені в тихий час ночі. 

Раптом всі ці прояви припинились і мені в очах потмянів світ, я вжахнувся від полум`яних думок,  жахливих спокус, які переслідували мене, так ніби  я повернуся із далекої мандрівки, далекої незвіданної країни, при пишному дворі короля, якому я служив, діві, чия краса поступалася всьому у моєму полоненому коханням серці, яке я кинув до її ніг без боротьби та  без вагань, скорився палкій самовідданості любові. Чим насправді була моя пристрасть до молодої дівчини з Долини, порівняно з полум'яністю, маренням, безмежним захопленням, що дарує духовне підненесення, з яким я вилив всю свою душу в сльозах біля ніг ефірного Ерменгарда? О, найсвітліший сонцесяйний ангельський лик Ерменгарда! І знаючи про це, мені навіть думки не спадало про когось іншого.                                                                                                                                                                                                  О наскільки  божественним був ангел Ерменгарда! Як тільки я дивився в безодню її незабутніх очей, то думав лише про них! І про неї!

Я повінчався: і не побоявся кари через обітницю, яку дав колись, гіркота прокляття не виснажувала моє серце. І одного разу – але лише єдиний раз в мить нічної тиші, крізь решітку мого вікна почулися давно призабуті тихі зітхання і такий знайомий любий голос сказав: 

– Спи спокійно! Адже дух Любові царствує і владарює і, приймаючи його до свого пристрасного  серця, її, що є Ерменгардом, ти отримуєш прощення, а відповідь на питання "чому?" дізнаєшся на Небесах, від обітниці, яку дав колись  Елеонорі.

 

____________

З англійської мови перекладено за виданням:  Edgar Poe selected stories and novels\E Poe; Авт. вступ ст. та комент. Є.В. Бондаренко - Харків: Ранок НТ 288 с. - 2003   (C. 47 -55)

Ігор Зіньчук

Філолог, автор книжкових оглядів, блогер, копірайтер

author photo
poster