Хідео Коджіма, Великий татко, робопес та Орк-альбінос заходять у бар…

15.09.2019

Переглядів: 989

http://chytay-ua.com/

Тож, Descender. Космічна опера довжиною в 32 випуски по 24 сторінки кожен. Коли я кажу «космічна опера», я не роблю жодних знижок. Епічний масштаб тут з феноменальною природністю поєднаний з завершеним, повноцінним сюжетом, який зважує все і не кидає напризволяще жодної, найменшої деталі. 

І я не жартую. Будь-яка сюжетна точка буде мати своє відлуння, всі розвішані рушниці вистрілять, ніхто і ніщо не буде забуте і позбавлене відповідного розвитку та розкриття. Зваженість та ретельність, з якою зроблений це масивний твір, дійсно вражає. Чотири роки праці – тривалий час і відданість авторів своєму дітищу справді заслуговує поваги. 

Так, я добре розумію, що це далеко не найдовша комікс-серія, що існує. Проте, зазвичай такі «довгострокові» мальописи не є закінченими творами, а радше – наборами окремих історій, де метасюжет представлений радше абстрактним кістяком, на якому кріпиться м’ясо окремих мікросюжетів. 

Descender куди ближчий до роману класичного, аніж до роману графічного: за масштабами, об’ємом, ретельною світобудовою та (ледь не найбільше) – повною автономністю. Дев’ятому мистецтву притаманно створювати всесвіти та мультивсевіти – такі, що міцно переплетені між собою і усіма можливими засобами намагаються затягнути читача в свої переплутані нетрі. І так вже трапляється, що самостійна вартість окремих «елементів» таких мультиверсів потерпає від тієї інтеграції, і потерпає сильно.

Затиснутий між безкінечних супергеройських саг та короткострільних, на 5-10 випусків, «елітарних» коміксів, Descender виглядає (певною мірою) чужинцем поміж американських мальованих історій. Але ні. Обидва автори – сценарист Джеф Лем’єр та художник Дастін Нгуйен – по самі вуха сидять в американській комікс-індустрії та вже довгі роки є її слухняними гвинтиками, що раз у раз дарують світові нових бетменів та суперменів (буквально). Але тим і крута американська індустрія, що тут завше є місце таланту і промислове виробництво не обов’язково має придушувати особисті вподобання, творчий поклик і прагнення. Descender і є тим самим творчим прагненням, блискуче втіленим авторами.

Є таке упередження: якщо ми говоримо про щось особисте, що стоїть поза межами мейнстріму, то це обов’язково має бути незрозумілий, з надвисоким порогом входження твір. Артгауз тобто. Іноді так і справді є, але не завжди – і точно не цього разу. Descender не вимагає від читача чогось надзвичайного, не пропонує авангарду та експериментів з формою та змістом. Він достатньо простий для сприйняття – і водночас не позбавлений глибини й додаткових шарів; не перевантажений прямолінійним, нав’язливим моралізаторством, але готовий запропонувати важливий морально-етичний посил.

Якби мене попросили підібрати для Descender близький за духом твір,  я б назвав «Дюну» Френка Герберта. Еге, це до біса пафосне порівняння. Проте, я жодним чином не хочу сказати, що Descender настільки ж крутий, як «Дюна», і що він залишиться в десятиріччях, оповитий славою та визнанням. Напевне що ні (чому – поясню трохи згодом), але без сумніву, мальопис слідує багатьом принципам, закладеним в епічній космоопері Герберта.

В цьому огляді я хотів би уникнути сюжетних спойлерів, але без них не вийде розібрати сюжет за конкретними пунктами. Тому, зауважую про це зараз: спойлери будуть, хоч і без повного переказу сюжету.

Дія відбувається в абстрактно-далекому майбутньому в конфедерації восьми технологічно розвинених планет, населених різноманітними постлюдьми і негуманоїдами (Об’єднана Галактична Нарада). Технологія міжзоряних подорожей відпрацьована, технології розвинені, органічне життя в багатьох аспектах покладається на машини з неймовірно розвиненим штучним інтелектом. Але все змінюється, коли одного дня всі планети ОГН зазнають нападу велетенських (дійсно велетенських, космічного масштабу) роботів, що завдають неймовірних руйнувань і знищують чималу частку населення, не заподіявши жодної шкоди роботам на цих планетах. Тут їх називають Харвестерами (Женцями), а наслідки тієї катастрофи спричиняють події дуже схожі на Батлеріанський Джихад з «Дюни» - роботів на планетах починають масово нищити. І це лише прелюдія, повністю викладена в першому випуску. 

Основна історія розпочинається десять років потому. ОГН на межі колапсу і внутрішньої війни, роботи об’єдналися в терористичну організацію Hardwire (красивого перекладу не придумав, вибачайте), люди в свою чергу сформували своєрідну напівкримінальну галузь мисливців за роботоголовами – скрейперів. Інші, навпаки, піддалися добровільним кібермодифікаціям, називаючи себе «проміжними» (betweeners). 

Взагалі, різноманіття рас, фракцій та об’єднань, як і личить гарній космоопері, значне і продумане, кожна має характерні особливості та визначні риси – і тому, попри насиченість, відчуття плутанини при читанні не виникає взагалі.

Тим більш, що основний сюжет тут – це досить пряма роуд-сторі про те, як героїв мотає з одного кутка галактики в інший, іноді разом, іноді окремо і дуже часто – попри власне бажання. Взагалі брак волюнтаризму, здатності самотужки впливати на свою подальшу долю – це особливість Descender, яка може не сподобатися. Погодьтеся, не всім заходить, коли героя постійно беруть в полон, шпуняють та ганяють. Мері С’ю ви тут не побачите – здебільшого всім персонажам доведеться стикатися з ворогами, що є сильнішими, більш підготовленими та більш далекоглядними. І вигрібати… наслідки.

Сюжет збирає до купи доволі строкату «паті»: вченого-робототехніка, спеціальну агентку ОГН, робота-бура, робота-дитину і робота-собаку, бандюганів-скрейперів, бітвінерку. Їхні шляхи сходяться і розходяться, кожен має свою передісторію, що визначає його місце й мотивацію в історії основній. Минуле поступово розкривається флешбеками, перекидаючі місток від Жнив до основних сюжетних подій і поступово вибудовуючи загальну картину. 

Основний сюжет веде героїв ледь не всіма вісьмома планетами (а також орбітальними базами, супутниками та подібними криївками), паралельно і ненав’язливо розповідаючи історію тих світів та їхніх мешканців. Світобудова в Descender в цілому дуже послідовна й чудово балансує між насиченістю та неперевантаженістю. Навіть несподівана поява магії (абсолютно, здавалося б, недоречної для жанру космоопери) – то зважена прелюдія до продовження саги – графічного роману Ascender, що виходить з квітня 2019-го (я ще про нього скажу).

На морально-філософському рівній Descender – це історія про те, що є життя, що є розумне життя, як ми маємо ставитися до ближнього свого, як переживати втрату, що є вірність і що є любов. Загалом, кожний аспект не є чимось неймовірно проникливим чи геть революційним, але тих питань дійсно підіймається не одне і не два, їх багато, і вони створюють постійне, незгасаюче емоційне тло, яке до того ж не є одноманітним та нав’язливим. 

Проте, заради об’єктивності варто зазначити, що сценарист не дає собі клопоту зануритися в них дійсно глибоко – і це, як на мене, відлуння, «коміксового підходу», про який я ще згадуватиму. Я сміливо виніс Descender за межі дев’ятого мистецтва, але корінням він все ж комікс і багато характерних рис це доводять. 

Дійсно, морально-філософські питання тут загалом на рівні середнього американського мальопису. А американський комікс (за рідкісними виключеннями) ніколи не вмів ставити такі питання по-справжньому гостро. 

Приблизно така сама ситуація і з персонажами. Їх є, їх багато і кожен прописаний зважено і ретельно, кожна арка (за виключенням хіба зовсім другорядних героїв) вміло проведена від початку до кінця, дуже технічно і вправно. Але знов-таки, «коміксовий підхід»… Ні, персонажі вийшли живі і не пласкі. Але їхня унікальність куди більше передається візуальними засобами, ніж вербальними. Історії цікаві, але жодна не є чимось супероригінальним та несподіваним. Хоча, якщо чесно, то навіть це рівень недосяжно вищий за ординарну космооперу, де характери та історії персонажів взагалі або ігноруються, або є дуже схематичними. 

Тим не менш, певна вторинність відчувається і в характерах, і в мотивації і особливо – в діалогах. Останні взагалі місцями виглядають просто безособовими, позбавленими будь-яких характерних рис, ніби їх взяли і тупо нависмикували з інших творів. Це особливо помітно в суперечках Телси та Квана й в промовах космопірата Бладжера.

На противагу їм є, наприклад, власні жаргонізми, сталі вирази та інші ознаки грамотної лінгвістичної проробки. Також пречудово використаний летерінг, дуже різноманітний і завжди характерний для того чи іншого персонажа. Це ніби ти не просто читаєш, а саме чуєш ті репліки – разом із вимовою та інтонаціями. Не новий, але прекрасно і на повну реалізований інструмент.

Тож від летерінгу переходимо до візуальної частини загалом.

І вона неймовірна. Декого може спантеличити, чи навіть відштовхнути графічний стиль в’єтнамського американця Нгуйена. Акварель (і притаманні їй прозорість та легкість), відсутність чіткого контуру, іноді навмисне недороблена, трохи навіть розхлябана робота олівцем – але en mase це створює настільки сильний візуальний ряд, що потім геть важко переключитися на більш традиційну картинку з контрастними кольорами та чорним, визначеним контуром. 

Вміння Дастіна створювати фантастичні образи також варто відзначити. Футуристична архітектура, космічні кораблі, роботи, іншопланетні пейзажі та власне самі постлюди та інопланетяни. Як я вже казав, чимала частка індивідуальності героїв Descender полягає саме в їхніх візуальних образах. Так, це притаманно коміксу – робити яскраву, навіть гротескну картинку. Але якщо ми говоримо про супергероїв, то на тлі сучасного міського ландшафту індивіди в трусах, вдягнених на трико, сприймаються нормально тільки через те, що це сталий образ. 

Космічна опера також довго привчала до гротеску, але в ній він принаймні не контрастує з зовнішнім світом, а утворює, так би мовити, єдину палітру. В нашому випадку – цілком органічну. Вона чудово поєднує знакові класичні обриси американського сай-фаю з дуже індивідуальним та сучасним баченням автора, легко і вправно поєднуючи ретро-футуризм та гай-тек (а в Асендері ще й додаючи фентезі-арт).

Коротше.

Descender повернув мені жанр космоопери. Цього, наприклад, не спромоглася зробити «Імператриця» того вашого Марка Мілара, від якого я чекав чогось дійсно вражаючого – а отримав пласку байку з абсолютно безпорадним роялем в кущах біля фінішу. Descender – то дійсно епічний твір, який спромігся змішати в собі багато хороших і навіть чудових елементів, та ще й так, щоб вони не псували, а підсилювали одне одного. В мене дійсно склалося враження, що я прочитав повноцінний роман, (а не новелу, як воно частіше буває), незважаючи навіть на те, що ближче до середини відбулося щось дивне з наповненням і деякі випуски мали лише 17 (!) сторінок власне коміксу і решту, забиту рекламою та прев’ю інших мальописів. Але то таке.

Можна також нарікати на певну наївність деяких сюжетних ходів і певні прогинання світобудови (та навіть логіки і законів фізики) під потреби сюжету – але, давайте чесно, хто таким не грішить? Суворий реалізм та тверда НФ не дуже добре поєднуються з космооперою та коміксом.

Тож, за підсумком, я наполегливо рекомендую комікс поціновувачам космоопери та «м’якої» НФ. Так само, як і любителям незвичайного візуалу та особистого стилю в мальописах. Можливо, Descender не є шедевром на всі часи – він не позбавлений недоліків та кліше, притаманних формі і жанру, в яких створений. Проте він точно стоїть на сходинку вище багатьох, навіть більш іменитих своїх «колег».

 

poster