Уривок з повісті Катажини Ририх "Лопушане поле"

18.01.2020

Переглядів: 1057

http://chytay-ua.com/

Дітлахи зі звичайного подвірʼя чи не щодня стають свідками незвичайних подій! Та хіба може бути інакше, якщо в сусідньому будиночку живе Чарівниця, у якої, звісно, є чорний кіт, а в гості приходить таємничий д-р А. Кула, гонихмарник Тимофій і пані Дора, яка багато років безуспішно подає заяву до Товариства Чарівниць, але їй постійно відмовляють (не годиться майбутній чарівниці віддавати перевагу пилососові над мітлою!). Щодня тут стаються дива: хтось перетворюється на жабу, кіт грає на акордеоні й примушує гойдалку шалено витанцьовувати, у шкарпетці росте космічна чорна діра, дітей скрізь супроводжує химерна Цифра, а над подвірʼям спалахує нова зірка… Ну хіба можна життя в будинку край Лопушаного Поля проміняти на життя в «Елітному», — дуже дорогому, але такому нудному й передбачуваному житловому комплексі?

Книжка року 2017 Польської секції Міжнародної ради з дитячої та юнацької книги (IBBY).

 

Катажина Ририх. Лопушане поле

Повість-казка / переклад з польської Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2019. – 128 ст.

ЦИФРА

Нова вчителька природознавства була дуже дивною. Насамперед наказала дітям поміняти воду в акваріумі, прибрати клітку хом’ячка та морської свинки й заховала до шафи совине опудало. А коли найсміливіша з дівчаток спитала, навіщо вона це робить, учителька знизала плечима й відповіла, що місце сови – у лісі.

– Я колись бачила сову, – зізналася найменша дівчинка. – Вона сиділа на гілці й так кумедно крутила головою. 

– А хіба ця сова, – учителька кивнула на шафу, – може крутити головою?

І всім довелося погодитися, що ні, бо опудало мало скляні очі, було запилюжене і, звісно, аж ніяк не крутило головою. 

Потому нова вчителька сіла на парті, зовсім так, як горобець на галузці, і розповіла дітям багато цікавого про сов: що це неправда, що їх можна зустріти лише вночі, бо вони вилітають, щойно зайде сонце, що їхні пташенята, ще не вміючи літати, лазять по гілках, мов коти. 

І хоча ця вчителька дуже відрізнялася від решти, усі її відразу полюбили. А коли один із хлопців повідомив, що бачив, як учителька одного вечора виходила з будиночка Чарівниці, діти були певні: уроки природознавства стануть їхніми улюбленими. Учителька призначила чергових, які мали займатися рибками, хом’ячком та морською свинкою, і попрохала, щоб на кожен урок хтось підготував розповідь про свою домашню тваринку.

Одного дня, коли надворі потепліло, а в калюжах з’явилися пуголовки, учителька повела дітей на Лопушане Поле. Назвала вона його трохи дивно – екосистемою, і порадила дітям придивитися, які створіння живуть серед лапатого зеленого листя. Магда вміла дуже гарно малювати, тож намалювала на аркуші червоне сонечко, жука туруна й зелену гусінь, а Марек, який любив усе лічити, зробив дуже докладну таблицю. З неї випливало, що п’ятнадцятеро учнів упродовж години побачили на Лопушаному Полі: 20 сонечок (у тому числі 2 чорно-жовті), 6 метеликів, 5 гусениць, 3 дощові хробаки, 4 свіжі кротовиння, 1 жука туруна, 7 ропух, 10 павуків та 1 старого кота з надірваними вухами, який геть проігнорував дослідників. Почувши «киць-киць», він іронічно пирхнув і неквапом подався в бік однієї з багатоповерхівок.

– Як бачите, – підсумувала вчителька, – Лопушане Поле – це великий дім, з усіма мешканцями якого ви ще не познайомилися…

Потім вона запросила учнів на морозиво й дорогою пояснила, чому не можна спалювати траву.

– Пані вчителько, – спитав раптом Найсміливіший. – А у вас є діти?

Найдужчий добряче стусонув його по спині, але вчителька вдала, що цього не бачить, і серйозно відповіла:

– Ще й дуже багато!

Усіх це неабияк зацікавило. Батьки казали, що вчителька мешкає в невеличкій квартирці в наріжній кам’яниці, яка замикала прямокутник подвір’я. Хіба там поміститься дуже багато дітей? Упродовж кількох днів хлопчаки із класу зачаювалися в кущах і спостерігали за будинком, та не побачили жодної дитини, яка б з нього виходила.

– Може, вони ходять до школи з інтернетом? – замислився Найбільший.

– З інтернатом, – виправив його Найгрубший. 

Ідея школи з інтернатом здалася всім дуже вірогідною, бо ж у містечку було не так багато шкіл, а діти такої вчительки точно ходили до якоїсь дуже мудрої школи. Та все ж питання багатьох дітей час від часу виникало знову.

– Коли буде День захисту дітей, – заявила Найсміливіша, – вони мають приїхати додому. 

Бо День захисту дітей припадав цьогоріч на неділю. Та, на жаль, Магдина мама, яка працювала в крамниці іграшок, не зустріла в ній учительки, а старший брат Марека, який продавав музичні диски, теж не помітив, аби вона робила святкові покупки.

У вівторок учителька з’явилася в класі з дуже таємничою усмішкою на обличчі.

– Колись ви запитували про моїх дітей, – сказала вона. – Я радо вас із ними познайомлю.

У класі загуло, мов у вулику. Але вчителька жестом наказала дітям заспокоїтися, а тоді написала на дошці:

Кока-кола —

Чипси —

Кебаб — 

Батончики —

Картопля-фрі —

Піца —

І запитала, чи діти знають, скільки коштують ці продукти, а також, хто та як часто їх купує. Виріс ліс рук, і вчителька вислухала кожного. Білі цифри вишиковувалися на дошці, виструнчувалися шерегами, додавалися, і нарешті внизу з’явилася Цифра.

– Нічого собі… – прошепотів Найгрубший, бо раптом на власні очі переконався, куди зникають його кишенькові й чим пояснюється розмір його футболки…

– Отож, – учителька кивнула головою й попрохала дітей, аби до суботи вони всі гроші, призначені на ласощі, відкладали до коробочки.

– Навіщо? – допитувався Марек, проте вчителька лише загадково всміхнулася.

Цифра на дошці замиготіла.

У неділю вранці весь клас з’явився перед школою. Учителька в джинсах і жовтій блузці виглядала геть інакше, майже як старшокласниця. У руках вона тримала кольорову торбинку, до якої кожен по черзі вкидав гроші – ті, які не проїв. Коли торбинка наповнилася, звідти вилізла Цифра. Сіла на траві й почухалася за вухом, так самісінько, як це роблять собаки.

А вчителька вишикувала всіх парами й увесь клас попрямував містом. За останньою парою бігла Цифра. Нарешті всі сіли до приміського автобуса, а Цифра заховалася під сидінням, бо не мала квитка.

– Це точно школа з інтернетом! – вигукнув Найвищий.

– Інтернатом, – виправив його Найгрубший, який уранці помітив, що його штани зробилися трішки вільнішими.

Але там, де вони вийшли, не було жодної школи, зате в березняку біліло кілька будівель. Угледівши їх, Цифра радісно застрибала й помчала вперед так швидко, що вчителька й діти за нею не встигали. Тоді вчителька прочинила хвіртку й попрохала дітей почекати. Цифра крутилася довкола й було зрозуміло, що їй кортить забігти досередини, але їй ще раніше наказали стежити за класом.

Нарешті вчителька повернулася й сказала, що учні можуть увійти досередини. За парканом не виявилося жодних дітей, зате було багато собак: великих, малих, старих, молодих, – і котів: білих, сірих, рудих, бурих, плямистих і чорних. І тоді вчителька витягла кольорову торбинку й вручила її бородатому дядькові, який вийшов з будинку.

– Моя ж ти чарівнице, – захоплено мовив бородань, зазираючи досередини, а вчителька зашарілася й показала на дітей.

– Це все вони, – заперечила, – а не я.

Уночі з неділі на понеділок Магда не могла спати, бо їй снилася Цифра.

 Вона мала дуже сумні очі й благально дивилася на Магду, вистромивши носа крізь огорожу. Чому в Магдиному сні Цифра скидалася на собаку – дівчинка ніяк не могла збагнути.

– Магдо! – Марек насилу проштовхався крізь натовп біля гардеробу. – Мені наснився такий дивний сон…

Магді досить було оком кинути, щоб зрозуміти, що й Марекові тієї ночі наснилася Цифра. А Найгрубший мовчки витягнув з рюкзака велику свинку-скарбничку й поставив її в класі поруч з акваріумом.

 

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo
poster