Кіно і екранізації: від Шекспіра до Привида в опері

Зізнаюся чесно, тема цього номера мене зацікавила, але так само і налякала. Чому? Бо екранізації - це і є про кінематограф. Якщо звернутися до словників, це слово означає перенесення на екран творів, в більшості літературних, хоча і не завжди. До цього ми ще повернемося. 

А зараз давайте міркувати далі. 

Як зробити текст про екранізації цікавим? Як спонукати читачів дочитати його до кінця, якщо весь Гугл тріщить сотнями і тисячами добірок екранізацій на усі смаки? Є серед них цікаві і якісні тексти, а є відвертий «проходняк», підібраний для дуже поверхневого і «ненадивленого» глядача.

То що ж можна додати?

Написати добірку кращих на мою думку екранізацій? Банально.

Гірших екранізацій усіх часів? Ще менш привабливий варіант, оскільки він не спонукатиме до перегляду стрічок. Хіба що потренувалася б в іронії і сарказмі.

Тож я обрала такий формат: відібрала кіноісторії, які були розказані різними митцями, кожен з яких бачив історію під власним кутом зору і на власний погляд розставляв акценти. Тож мета цієї статті – показати, як одну і ту саму книгу можна презентувати зовсім по-різному, як змінюються погляди на твір з плином часу і як кожне нове покоління знаходить щось своє в, здавалося б, усім відомих сюжетах.

Загалом, головна проблема будь-яких кіноадаптацій – це неможливість перенесення на екран книги як такої. Кіно спілкується з глядачем зовсім іншими засобами, ніж книга з читачем. Дуже часто від нерозуміння різниці літературної мови і кіномови і виникає поширена фраза про "а книга краща". Краща за що? 

Книги порівнюються з книгами, а фільми з фільмами. Коли екранізація погана, то вона погана як фільм. Без порівняння з книгою. Значить, погано розписаний сценарій, погано зроблено монтаж, слабо зіграли актори тощо. Оператор не використовував кіномову. Адже про балетні постановки не кажуть, що книга краща, і от у Гофмана Лускунчик не танцював у трико! Якщо балет про Лускунчика невдалий – то він невдалий саме як балет.

Тож поїхали. 

Почнемо із класики, сюжети цих творів ви всі знаєте. 

Історія перша. Вільям Шекспір. «Макбет»

Чому саме він, а не затерті до дір закохані до смерті Ромео і Джульєтта? Тому що «Макбета» зняти важче, там доросліша історія, яка ні разу не спекулює на глядачах-підлітках, фанатках актора, що грає Ромео (саме так і відбувається майже з усіма постановками цієї п'єси).

Отож, "Макбет". Починалося все ще в далекому 1948 році із фільму Орсона Веллса. На ньому ми зупинятися не будемо, а котимося далі – в рік 1957ий. 

Саме тоді вийшов на екрани геніальний фільм геніального митця, що навічно залишив свій слід в нашій культурі. Акіра Куросава. "Трон в крові". Японська постановка «Макбета» неперевершена. Власне, як і всі роботи Майстра. Операторська робота в фільмах японського генія кіно не зрівняється ні з чим. Найцікавіше нинішньому глядачеві в його фільмах – це дивитися на те, що було знято в 50-х роках, і подумки в голові згадувати, скільки режисерів сучасності просто наслідують його в манері подачі: кут зору камери, пози героїв, погляди. Подивіться його "Трон". Це інвестиція у ваш художній смак. 

Рік 1971. Макбет очима Романа Поланські. Так. Після нині навіть українцям відомої трагедії із жахливою розправою над вагітною дружиною режисера руками пішаків Менсона (чому навіть українцям? Бо до фільму Тарантіно пересічні українці і не чули про ту трагедію з Шерон Тейт), після втрати дружини і дитини Поланські обрав чи не найтемнішу і найтрагічнішу історію Шекспіра. Він зняв постановку, яка нині вважається класичною і яку в деяких країнах дивляться діти на уроках літератури. Подивіться і ви - примара зловісного Чарлі Менсона так чи інакше стоятиме у вас перед очима.

Про численні телепостановки згадувати не будемо. Там світилися і Джуді Денч із Йєном МаКелленом, і навіть синьоокий Джеймс МакЕвой. 

Ну от, нарешті ми дісталися найяскравішого представлення "Макбета" на сьогоднішній день. Фільму, який в англомовному середовищі називають стрічкою, що досягла Visual perfection, тобто візуальної досконалості. Рік 2015. Режисер – канадець Джастін Курзель. 

Режисер виходив з того, що за сюжетом ніхто стежити не буде, він всім відомий. І включив на повну візуальний ряд. Те, що відбувається на екрані у фільмі Курзеля, описати словами неможливо. Він прекрасний. Прекрасний сценарій. Прекрасна гра акторів, космічного рівня операторська робота і використання кольору. Так. Це кіно про колір. Такої глибокої роботи із саме використанням усіх відтінків помаранчевого, сірого, глибокого синього я давно не бачила. 

Та що там я! Коли фільм показали в Каннах, зал заціпенів. Маститі кінокритики не мали що сказати. Мовчки встали і аплодували безкінечно довгою овацією. Свідки писали, що то було неймовірно. 

Але якщо ви подумаєте, що все нове у фільмі – це лише візуал, ви помилилися. Режисер зумів показати Макбета із точки зору людини із посттравматичним синдромом. Так, саме так. Бо корінь його дій лежить в його досвіді, а чим Макбет займався до окреслених подій? Воював. А середньовічні війни – це не про троянди і тріумфи, це про кров, смерть і невиправдану нічим жорстокість. Якщо, вас не переконала, просто напишу два прізвища. Макбета грає Майкл Фассбендер, а Леді – Маріон Котійар. І це 100 балі зі 100. Але чітко 18+. Майте це на увазі (хоча про Макбета тільки так і можна, це ж не Марвел).

Історія друга. Владімір Набоков. «Лоліта» 

Тут не буде такого довгого перерахування екранізацій. Назву лише дві. А сама історія називатиметься "Як цензура вбиває геніїв". 

1962 рік. За такий привабливий для кіно сюжет взявся Сам Кубрик. Сам, бо від імені Стенлі Кубріка у кіноманів починається синдром Стендаля. 

Нині, мабуть, нереально віднайти фільм, який не мав би хоч б єдиного референсу в бік Творця. На його здобутках (як і на роботах Куросави) побудоване все сучасне кіно. Нещодавній «Джокер» не дасть збрехати. Але з «Лолітою» щось у Кубрика не складалося з самого початку. Сценарій переписували. Актори його не задовольняли. А головний удар зробила цензура, через яку з фільму взагалі зникли усі відверті сцени і він став беззубою історією невідомо про що. Персонажі спілкуються між собою натяками і недомовками.

Зовсім інша ситуація була у Едріана Лайна, режисера, який собаку з'їв на потужних драмах і суперечливих історіях. В 1997 році цензура майже зникає, і режисер отримує чи не повну свободу самовираження. 

Кіно прекрасне. Падіння у безодню гріха знято з таким тонким розумінням, що навіть закрадається підступна думка, а чи не пережив сам Лайн чогось подібного? Ні. Це і є ознака геніальності і вищої майстерності, коли режисер настільки занурює глядача в історію. А зйомки? Так і виринають то краплі в саду, то шурхіт паперових листів товстих запилених фоліантів, то тонка стрічка диму недопаленої цигарки на вранішньому сонці…. Якщо це диво-кіно пройшло повз вашу увагу – негайно надолужуйте.

Історія третя, остання

Екранізація мюзиклу, який в свою чергу є екранізацією книги, і відлуння якого розходяться колами по нашій культурі, не залишаючи місця, де від нього сховатися.

Леді та джентльмени, мадам і месьє! Зустрічайте: «Привид опери»!

Маленький вступ до цієї частини. За останній рік переконалася, що є люди, які від усієї цієї глиби чули лише переспів головної теми мюзиклу у виконанні Nightwish 2002 року. Тим цікавіше розкривати всю цю історію методом чищення капусти. Крок за кроком, шар за шаром знімаючи все нові і нові деталі і акценти. 

Тож давайте починати. А старт ця історія отримала ще наприкінці 19 століття, коли французький журналіст Гастон Леру почав літературну діяльність. На його долю випав дуже багатий досвід, він багато мандрував, а розкіт його творчості припадає на так звану belle epoque – прекрасну епоху розкоші, декадансу і пошуків нових шляхів не тільки у мистецтві, а і в науці. 

Це час технічних інновацій, зростаючого мілітаристського трешу і угару, коли Європа шикувала у передчутті тотального апокаліпсису. В цей час квітне і буяє мистецтво модерну, сецесія в архітектурі, Фрейд у психології, неоготика, Клімт….

Гастон Леру пише роман, що приніс йому славу: 1909 рік, «Привид опери». 4 роки по першій революції в Російській імперії (Леру був її свідком, бо відвідував Росію в складі делегації французького президента). Три роки до катастрофи «Титаніка». П'ять років до найкривавішої бійні першої світової війни. Леро пише роман на класичну тему. Готична адаптації вічного сюжету про Красуню і чудовисько, а нинішніми словами про Стокгольмський синдром. 

Тема ця популярна з часів античності, де той чи інший бог краде прекрасну цнотливу діву чи то на небо, чи то під землю. Тримає її там аж доти, доки вона в нього не закохується. 

Сюжет популярний. То чим же взяв Леру? Атмосферою. Приторно задушливий дух Опери. Похмурі привиди за важкими шторами і оксамитовими завісами. Бронзові канделябри. Старовинні дзеркала.

А поміж них – чиста осяйна дівчина в білому, схожа і на янгола, і на чистий прекрасний дух музики.

На противагу чистій дівчині в білому - масивний і грубий, різкий і жорстокий, фізично сильний монстр, який теж кохається в музиці і живе нею, але крім любові до музики, він ще захотів цю прекрасну діву в досить плотському розумінні кохання. Монстр переходить до справи і викрадає тендітне неземне створіння.

Екранізували роман багато разів. Саме як роман. Були фільми в 1925, 1943, 1989 роках.

Постер фільму "Привид опери" 1925 року

Але історія отримала друге народження в 1986 році, коли композитор Ендрю Ллойд Веббер написав мюзикл. Відтоді у книги відкрилось друге дихання. Хто лише не виконував головні партії. На ютубі є ролик, де показані усі 80+ виконавців. Серед них, до речі, Антоніо Бандерас (хто підзабув, він співає на рівні). 

Але ми ж тут зібралися заради кіно? 

Тож от воно. 2004 рік. Продюсером фільму виступив сам композитор, він же набирав і затверджував каст. А це була дуже складна задача, адже треба було віднайти акторів, що подужають вокальні партії на рівні Альберт-Холлу, але при цьому будуть сильними саме як актори. 

Режисером взяли Джоеля Шумахера. Суперечливого режисера. Короля важких трилерів і драм з освітою художника і модельєра, що однозначно вказувало: режисер має неабияке почуття стилю.

Так воно і вийшло. Чимала частина бюджету пішла на створення неперевершеної атмосфери. Театральне життя за лаштунками показано утрованим. Загалом, усі складові утровано і помножено у десятки разів. Якщо опера – то найшикарніша у світі. Якщо музика – то щоб серце рвала в шмаття. Якщо костюми – то щоб і через 30 років їх копіювали. 

А що ж із кастом? Дівчину знайшли швидше. Юна Емі Россум в дитинстві ходила в оперну студію і років 10 на балет. Зовнішньо нагадувала того самого ясноокого янгола із тонкою фігуркою. А що ж робити з антагоністом, «магнітом» уваги глядачів і героєм безлічі фанфіків за мотивами? 

Його знайти було важко. Бо або актор мав глибокий красивий голос, але при цьому зовнішньо не те. Або зовні було Дуже Те, але без голосу. І тут якось летів Ллойд Веббер у літаку. Довго летів. Аж фільм дорогою встиг подивитися. За сюжетом того фільму Дракула виявлявся не ким іншим, як Іудою Іскаріотом, і пішов гуляти Новим Орлеаном, полюючи на свою не то дочку, не то кохану – важко зрозуміти. До того фільму доклав руку король жахів Вес Крейвен, а він дуже знається на горорі і харизмі антигероїв. І так запав Вебберу головний актор своєю демонічною харизмою, статурою і зловісним шармом, що після прильоту він пішов шукати того актора, навіть якщо в нього не було б голосу. 

Але вийшло так, що той актор співав у рок-гурті і голос мав. Правда, зовсім не оперний і не класичний. А такий специфічний хриплуватий. Як сам Веббер казав "рОковий голос". І саме цей голос вкладав фанаток штабелями. Причому як просто під час мови, так і в рок-баладах. Але в мюзиклі це було ні до чого. 

Найняли актору викладачів. Та і сам композитор його ганяв до сьомого поту. Тож нещасний разів десять втікав і кричав, що в нього нічого не вийде. Звати його Джерард Батлер (так, це той що кричав «Спаааартааааааааа!!!!»).

Але вийшло. І так вийшло, що попри некласичність голосу саме його виконання торкне вас за серце. 

Але що ми все про голос? Давайте про сексуальність! Постановка 2004 року виявилася і по-дитячому наївною, але і дуже чуттєвою. Білий кінь у підземеллі і канделябри, що виринають із води тут поєднуються у душерозриваючий перформанс. В кульмінації фільму можна забути про всі косяки і просто насолоджуватися. 

Саме Привид у виконанні Батлера надихнув інших режисерів. Просто згадайте «Зоряні війни», 7 епізод, де величезне, страшне і сильне чудовисько в чорному тягне чисту дівчину в світлій одежині в свою печеру, і поки вона спить, ніжно береже її сон, а потім розкриває перед нею свою душу. Ні? Не помітили збігів? Навіть пози покроково співпадають. 

Бачила я й попередню екранізацію саме книги. І попри її більшу стриманість і відсутність ляпів, я рекомендую строкату, нерівну, але таку щиру і відверту екранізацію 2004 року. 

Отже, всі три історії позаду. А залишилося тільки обрати собі те, що до вподоби, і насолоджуватися магією кіно.