Лавкрафта в майбутнє

03.10.2020

Переглядів: 353

http://chytay-ua.com/

«Існує дві ймовірності: ми або одні у Всесвіті, або ні.

Вони обидві однаково жахливі» (с)

Чиєсь висловлювання,

вперше прочитане автором рецензії

в якості епіграфу до ребуту серії X-COM.

Чудово вписується й сюди.

 

Якщо спробувати охарактеризувати суть цього твору одним реченням, воно було б таким: «Лавкрафт у космосі». Однак, оскільки в нас рецензія, то це, поза сумнівом, вірне твердження потребує детальнішого пояснення. Тож поїхали знайомитися з фабулою.

Котра тут така, що в недалекому (відносно нас) майбутньому людство лавкрафтіанських міфів таки спромоглося повноцінно дослідити Антарктиду. Й отримати у підсумку зразки технологій прибульців, які дозволили йому вийти в міжпланетний простір, де люди не без подиву дізналися, що навіть в межах Сонячної системи вони зовсім не самі, й почвари, котрі зносили дах поодиноким детективам з Массачусетсу, мешкають на сусідніх планетах на цивілізаційному рівні. Що, звісно ж, не могло не призвести до конфлікту...

Далі про сюжет продовжувати не варто, аби не зіпсувати враження від заплутаної, епічної історії довжиною плюс-мінус в тисячу років. Радше варто зупинитись на сутнісних відмінностях від першоджерела.

Як можна побачити зі вже прочитаного, лавкрафтіанський всесвіт було піддано масштабній деконструкції. Але деконструкція ця в жодному разі не постмодерністська, тут начисто відсутні треш і кіч, характерні для подібного роду намагань, як, для прикладу, в «Артурі», Гая Річі де на місці суворого правителя постав рескін Джекса Телера в сутенерській шубі. Ні, тут усе всерйоз. І вже цим даний твір суперечить сучасному мейнстріму.

Насправді, першою і основною відмінністю, що кинеться в око людині, знайомій з творчістю Лавкрафта, — кардинально протилежний настрій. Згадаємо, приміром, «Жах у Данвічі» чи «Тінь над Іннсмутом» чи той же «Поклик Ктулху». Що є характерним для цих творів? Повільне нагнітання ситуації, зловісні натяки, котрі стають усе явнішими, тяжке відчуття лиха, що насувається, непоправності того, що має відбутися, що розділить життя і світ на «до» та «після». І, врешті, фінал, де увесь саспенс отримує розрядку в спалаху жаху, залишаючи читача з тривожним відчуттям недоговореного — щось от, безсумнівно, було, однак, що саме, звідки, як, навіщо — відповіді на ці питання залишаються за кадром. І якщо хтось побачив у цьому половину сучасних хорорів — що ж, знайомтеся з людиною, котра стояла біля витоків жанру.

А що ми маємо тут? Людство вже не очманілі від жаху діти, котрі заворожено спостерігають за Чимось, що ліниво являє себе з темряви невідомості. Крок через невизначеність і страх зроблено, йде війна, є втрати, ворог демонструє свою силу явно та недвозначно, даючи стимул до боротьби. Важко боятись того, що тримаєш на прицілі. Постає інша емоція — лють. Kill the mutant, burn the heretic, purge the unclean, що плавно (а може й не дуже) підводить нас до масивних паралелей з іншим всесвітом — Warhammer 40000 чи, простіше, «Вахою». Схожість між імперською Реконкістою всесвіту «Заколоту» та The Great Crusade надто очевидна, аби її можна було проігнорувати. Тут твориться епос, тут страхи матеріалізуються і стають мішенями, а людство повертає собі суб’єктність через силу. Як це й було завжди.

Хоча, звісно, окрім явних паралелей, вистачає й відмінностей, найочевидніша з яких — всесвіт «Заколоту» набагато камерніший. Поле бою тут не ціла Галактика, усього лише Сонячна система. «Усього лише», втім тільки в порівнянні. І завдяки такому ходу в цей всесвіт набагато легше повірити. А може й не дуже, якщо виходити з того, що фантастична література це, грубо кажучи, брехня, а в брехню тим більше віриться, чим вона масштабніша.

Втім, те, що всесвіт «Заколоту» стосовно Warhammer значно реалістичніший, — поза сумнівом. І це надає твору свого шарму. Як і ретельне пропрацювання всього чортовиння, що тут коїться, зі сторони квантових процесів, недостатня дослідженість котрих, наразі, не дає змоги виключити, що усе це (чи, принаймні, щось подібне) МОЖЕ бути.

Чудо на відстані витягнутої руки — це інший спосіб охарактеризувати книгу одним реченням, не настільки конкретний, як перший, зате по-своєму не менш правдивий. Та й про що казати, якщо вже зараз є амбітний проєкт польоту на Марс, а вчені кажуть про наявність під льодовиками Антарктиди закритих (однак, цілком функціонуючих) біомів... А ще тут не можна не згадати про захоплюючі в своїй фантасмагоричності сцени з вечірнього життя Деринкуї, коли неподалік від дівчат у кафе проходить хтось із Хазяїв, або епізод з десантуванням ударних сил землян як безпосередню ілюстрацію того, чим саме могла бути така війна. Чудо на відстані руки, так.

А, ну й образ Вічного Переможця недвозначно натякає на те, що автор твору зацінив дві останні частини Doom. Є за що)

Загалом же, цю книгу можна рекомендувати, по-перше, поціновувачам Лавкрафта, аби подивитись на звичний сетінг під дуже незвичним кутом, по-друге, прихильникам Вахи, з очевидних причин, по-третє, любителям гарно (дійсно гарно, мова тут просто шикарна) написаної фантастики. Любителі поламати голову над складанням сюжетних пазлів ідуть окремим бонусом, структура твору цьому дуже сприяє. Діксі.