Архітектура як персонаж кіно: 11+1 фільм для перегляду під пледом

03.10.2020

Переглядів: 2765

http://chytay-ua.com/

Говорити про архітектуру в кіно складно. Якщо чесно, від цього номеру я чекала якусь простішу тему, наприклад, добірочку кіно про осінь. Але ні. Ми не шукаємо легких шляхів. Тож, урбанізм. Давайте трохи відійдемо вбік і поговоримо про архітектуру міста в кіно. Так, це не зовсім урбаністика. Але дуже близько. 

Кіно – мистецтво візуальне. Все в кадрі впливає на розвиток сюжету і допомагає нам, глядачам, зрозуміти головний месидж картини. І так само, як у живописі є тло, в більшості (кіно)картин місто, його архітектура виступають фоном. Але іноді саме архітектура виринає на перший план, перетворюючись на важливого або навіть головного героя стрічки. 

Вищим пілотажем в даному контексті можна вважати, коли цей головний герой незримо зв'язує усі сюжетні гілки, впливає на життя героїв, привносить в стрічку не лише стиль, а й допомагає глядачу максимально зануритися в історію. 

Архітектура в кіно – це і про масштабні декорації, часто-густо під фільм створені, і про фіксацію швидкоплинної миттєвості на плівці, це і про дрібні деталі, які сумарно розповідають історію, і про створення чудернацьких світів, наповнених відсилками до існуючих в реальній історії епох. 

Звучить інтригуюче, тому давайте просто поринемо у вир надзвичайного і магічного світу кіно, в якому саме архітектура міста відіграє важливу роль і розказує саму історію. 

Беріть теплий плед, пухнастого котика і гарячу каву/чай. Починаємо! Але спершу вкотре нагадую, що це все суб’єктивна і упереджена думка)

«Дитя погоди» (яп. Tenki no Ko/ англ. Weathering with You, 2019, реж. Макото Сінкай)

Почнемо, як і треба, з Японії. Чому? А ви знаєте, що населення в цій маленькій острівній країні більше, ніж у колосса – Росії? Спробуйте заплющити очі і це уявити візуально. На 1/10 частині суходолу живе стільки ж людей, скільки на кількох невеликих островах. Як так сталося? А все просто. Урбанізація. 

Величезні мегаполіси, об’єднані у нерозривний ланцюг, що повністю вкриває ті невеликі шматки суходолу, які дісталися народу Японії від їхніх богів. Власне, цим богам і присвячено фільм. Тож про що він? Про підлітка, який приїжджає у велике місто, і дівчинку, яка здатна викликати сонячну погоду посеред безкінечного дощу, що ллється місяцями на холодне сіре місто. 

Як ви вже зрозуміли, фільм про МІСТО. Саме воно тут є чи не головним. Без нього сюжет був би неможливий. Те, як це намальовано, словами передати неможливо – треба включати і насолоджуватися. А ідеально для перегляду обрати дощові осінні вихідні і зігрітися променями сонця, що поринуть на вас із екрану і зігріють ваше серце. Хоча б на один день.

«Труднощі перекладу» (Lost in Translation, 2003, реж. Софія Коппола)

Продовжуємо подорож Японією. Цього разу це вже ігровий фільм з акторами. Та ще й якими! Це стрічка про те, як у безкінечно чужому мегаполісі (Токіо) зустрілися два самотні вогники. Білл Мюррей і Скарлетт Йоханссон. А якщо ці два імені вас не переконали, я додам третє. Софія Коппола – творець цього шедевру. 

Дивно в житті виходить. Будучи донькою великого батька, вона була висміяна як акторка і нищівно розгромлена в усіх жовтих газетках. Але вона зібралася в кулачок і стала режисеркою зі своїм власним неповторним візуальним стилем. Його розбір можна легко віднайти і подивитися в пошуковику, якщо у вас знайдеться час. А якщо ні – просто виділіть кілька годин на «Труднощі перекладу» і «Марію-Антуанетту»*. 

Щодо останньої взагалі хочу зняти капелюха! І так, та сцена з кросівками на фоні рококо 18 століття – то було навмисне. Софія майстер тролінгу. Але то тема наступної статті. А зараз - велике місто. Кам’яні нетрі. Два одиноких вогника, загублені серед бетонних брил.

(*Зірочка тут до того, що як будете в Ужгороді, зайдіть у сквер імені матері Марії-Антуанетти, Марії Терезії).

«Привид у броні» (або інший переклад: «Дух в обладунку»), аніме і навіть фільм (Ghost in the Shell, аніме 1995, фільм 2015)

«Господи! Знову Японія. Та що ж таке?» - запитаєте ви. А я відповім. Так треба. Це треба дивитися хоча б в контексті одвічної проблеми: де закінчується машина і де починається душа. А в контексті архітектури, мабуть, саме «Привид у броні» (аніме) проклав дорогу до наступного учасника списку. Дивіться «Привида». Вдихніть повністю дух його МІСТА. 

«Той, що біжить по лезу» і його продовження (Blade Runner, 1982 - реж. Рідлі Скотт, продовження 2017 р., реж Дені Вільньов)

Нарешті НЕ ЯПОНІЯ! Вау! Візуальне втілення концепту “пошарпаного майбутнього”. Продовження теми попереднього фільму, проблематика “звідки починається людина”. Засновано на книзі Філіпа Діка “Чи мріють андроїди про електричних овець?”. Вводиться поняття “реплікант”, тобто істота, що зовнішньо має усі риси людини, але чи є нами за сутністю? (А саме слово репліка вживається зараз на позначення слова “фальшивка, підробка”. Наприклад, сумки луі-віттон, черевички лабутени в підземному переході за кілька сотень чи розливні парфуми.). 

З проблематикою розібралися, тепер до архітектури. Кожна локація у фільмі, як оригіналі, так і в продовженні, – це витвір мистецтва. Промальовка кожної складової вражає. Від височенних зіккуратів до нижчого “сміттєвого” рівня міста майбутнього, що буквально потопає від бруду. 

Бруд – це ж не тільки про використані паперові упаковки. Надлишок зовнішньої реклами – це теж бруд. Пройдіться вулицями якогось містечка чи кільцевої дороги у столиці. Нема чим “дихати” від візуального сміття, нагромадження різнокаліберних вивісок, кожна з яких величезними літерами несамовито дере горло з криком “Купи саме мене!!!”. 

На диво, сиквел не поступається оригіналу. Більш того, нова локація із “водяним” малюнком на стіні просто захопить вашу уяву. А колись величне місто, що потонуло у піщаній бурі, де з оранжевого пилу виринають гігантські статуї-символи колишньої величі, - це не лише фон. Це і є мова кінострічки. Але попереджаю одразу: це фільми не під будь-який настрій. Це “на подумати”.

«Людина-павук: Навколо всесвіту» (Spider-Man: Into the Spider-Verse, Філ Лорд і Кріс Міллер)

Скажу коротко, але ємко: це візуальний оргазм тривалістю півтори години. В контексті ж архітектури комікси про Людину-павука – це завжди було про МІСТО. Павучок чіпляється пальчиками за вертикальні поверхні хмарочосів, робить ефектні прольоти між двома височенними будівлями, пролітає над міським колючим пейзажем… 

І це я тільки описала загальну тему павучка. Я ще навіть не приступила до опису саме цього шедевру. Цей анімаційний фільм переверне ваше уявлення з ніг на голову. І в прямому значенні в тому числі. Фільм представляє персонажів, кожен з яких намальований у різному стилі анімації, і бачити їхню взаємодію - просто неймовірно!

Поєднання нуару і аніме, класичної анімації і стилізації під друк – безцінно. Місто у фільмі живе і розвивається, повністю відображаючи внутрішній світ головного героя, роблячи в буквальному значенні переворот відповідно до зміни його самовідчуття.

«Таксист» і його зведений брат «Джокер» (оригінал 1976 р від Мартина Скорсезе, «Джокер» від Тодда Філіпса, 2018)

Темне, похмуре місто, що потопає у безумстві і жорстокості. Те, що почав Скорсезе, лягло на душу Філіпса, і ми отримали те, що отримали. Місто впливає на героя чи герой на місто? Напишіть вашу думку!

«Трилогія про Темного лицаря» від Крістофера Нолана (The Dark Knight Trilogy: 2005, 2008 і 2012)

В попередньому пункті ми плавненько підійшли до теми коміксів від DC. Тож не будемо зупинятися! Чому саме трилогія Нолана так зайшла і зробила свого часу переворот у сприйнятті комікс-кіно? (Ні, не через Хіта Леджера, його взагалі в першій частині трилогії не було). 

Тому що він показав МІСТО, ЩО ТОНЕ В ПОРОКАХ, не так, як робили до нього. Саме Нолан наблизив тло картини до реальності, яка щодня оточує нас із вами (погодьтеся, в наших містах проблема злочинності, вивозу відходів, корумпованості влади стоїть дуже гостро). Попри всі фантастичні штуки на кшталт Бетмобіля, трилогія максимально приближена до реальності і зображує нам великі (до речі, різні у кожній з трьох частин) американські міста. Адже всі знають, що Бетмен – це про Америку.

«Місто гріхів» (Sin City, 2005, реж. Роберт Родрігес)

Продовжуємо тему міста в гріхах. Але цього разу від реалізму знову повертаємося до графіки і отримуємо графічно, коміксно зображене чорно-біле місто (і знову дощ), в якому нема хороших людей, оскільки це місце їх пожирає і випльовує на смітник. 

Десь ви вже таке бачили? Ні. Оскільки на момент виходу Родрігес реально зробив переворот - і це його оригінал копіювали наступні “мухи-повторюхи” (чому б і не вжити цей вислів, оскільки фільм же із гумором, нехай і під стать картині чорним, як ніч).

«Район № 9» (District 9, 2009, реж. Ніл Бломкамп)

Ця картина стоїть окремо від решти, оскільки вона не про архітектуру, а про урбанізм. А саме про існування у великому мегаполісі різних груп населення, їхню взаємодію між собою, а також з органами управління. Так. Поза усіма лушпайками у вигляді космічних прибульців - це фільм про побутову і урядову ксенофобію і несприйняття місцевими “понаїхавших”. Нехай у фільмі ці «понаїхавші» для більшої виразності представлені у вигляді не то жуків, не то черв’ячків на ніжках. 

Так, вони інші на вигляд, в них інші уявлення і незрозуміла мова, але вони не заслужили на тотальне винищення. Взагалі цей месидж вам нічого не нагадує? Якщо брати до уваги, що режисер із ПАР (якщо не знаєте, гугліть що таке апартеїд), то на перший погляд вам здаватиметься, що ви зрозуміли аналогію. Але ні. Значення фільму набагато ширше. Для більшого розуміння раджу сісти у київське метро і проїхатися до Дорогожичів (Бабин Яр). Більше ніж впевнена, що тут ви вже зрозуміли, до чого я хилю. І так, цей фільм якнайбільше пасує до усієї теми номера. 

Взагалі тема інакшості і несприйняття більшістю меншості Бломкампа дуже турбує. Він свого часу намагався влізти у всесвіт чужих. Але не пустили. Бо чужий. Ось такий жорсткий гумор. Подивіться це кіно. Воно вас вразить. 

«Еквілібріум» (Equilibrium, 2002, реж. Курт Віммер)

Плавно підходимо до завершальних фільмів у списку, у яких архітектура є визначальною для відображення основного задуму. Якщо казати простіше і конкретніше, то в цьому кіно архітектура повністю повторює стиль тоталітарних держав 30х років 20 століття. А кітелі (такі піджачки із ґудзиками) головних героїв просто переосмислюють одяг одного радянського монстра-диктатора, який за поширеною легендою пропаганди “взяв країну в лаптях, а віддав з атомною бомбою”. 

Таr, ви зрозуміли, про кого я. Під час розробки стилю фільму були взяті до уваги креслення нереалізованого радянського проекту перебудови Москви (та і Києва). Для прикладу: будівля МЗС на Михайлівській площі планувалася як половинка, в неї повинен був бути брат-близнюк на місці Михайлівського собору, а між цими двома монстрами з колонами мав би височіти вождь. Вождь такого розміру, щоб у Броварах було видно! 

Це я до чого? Тоталітарне мистецтво, в тому числі архітектура, спрямовуються на розчавлення особистості, створення з людини гвинтика системи, який, як мураха, повинен все життя виконувати єдину функцію – служити державі. (Ну щоб лапоть перетворити на атомну бомбу, ви ж не забули?) Придивіться до цього фільму в контексті переосмислення тоталітаризму. І ви отримаєте незабутні відчуття. 

«Висотка» (High-Rise, 2015, реж. Бен Віттлі)

Ця ж картина присвячена пошуку: хто такий архітектор? Чи не є він в певній мірі богом, який вирішує, як жити і що робити людям, які житимуть у його реалізованих проектах. 

Так, це складно і важко для осмислення. Тому просто включіть фільм і дивіться. До речі, крім цього питання у фільмі великими жирними літерами накреслено ще одне: чому середньостатистичні мешканці міст, отримавши ідеальні умови життя, намагаються поламати і зіпсувати все, що бачать?. Думаю, багато хто задавав собі схожі питання, заходячи до ліфта із викрученою лампочкою, чи спостерігаючи, як сусіди наклали купу сміття просто між поверхами. Складно? Важко? Цей фільм варто дивитися! Тим більше, чи не кожен масив у великому радянському місті є такою “висоткою”.

Ну і нарешті обіцяний +1 фільм до 11, де як не крути тло, в тому числі архітектура, грає визначальну роль у сюжеті. Зустрічайте: «Зоряні війни», акцент на приквельній трилогії (епізод 1-3). 

Чому саме приквельній? Якщо ви більш-менш в темі сюжетних ліній цієї космоепопеї, то повинні пам’ятати, що оригінальна, перша за датою виходу, трилогія стосувалася більше космічних пригод, а частина дії взагалі відбувається в пустелі. А як відомо, серед сипучих пісків не дуже багато різноманітності. 

А от на початку 2000-х, коли батько усього цього всесвіту, Джордж Лукас, уже творив приквели, він акцентував увагу на тонкощах політичних інтриг, головною темою тієї трилогії було здобуття злом абсолютної влади під виглядом захисту від зовнішньої небезпеки, коли диктатор позбувається опозиції і концентрує у своїх скрючених зловісних ручках усю безмежність влади. А тоталітарна влада, як усі знають, – це найтяжчий наркотик, від якого відмовитися фізично неможливо. 

І от цю трансформацію (в даному випадку Палпатіна) від сенатора до абсолютного тирана показано на тлі зміни архітектурних стилів, а боротьбу політичних режимів на прикладі відсилок до нашої з вами історії. 

Дуже легко простежуються аналогії. Планета Набу. Палац цієї планети змальований з Храму Святої Софії в Константинополі. Символ останнього уламку Римської імперії, що жив неймовірно довго і впав від навали представників іншої культури. 

Храм джедаїв у вигляді піраміди створений на основі комплексного осмислення авторами пірамід майя в Центральній Америці. А хто з вас не пам’ятає про істинних мудреців майя, які могли вираховувати рух зірок, маючи на руках отвір у стіні і палку в руці? Чим не джедаї? 

Ну і довершує архітектурний символізм планета Корусант. Центр республіки, читай - центр світу. Змальований із Нью-Йорку часів арт-деко. Чому? Тому що це і є образ вільної держави, історичні межі арт-деко в США приблизно накладаються на тоталітарне мистецтво в Німеччині і СРСР. Чим не протиставлення самої сутності держави на рівні архітектури? (тут просто нагадаю, що «Зоряні війни» – це про фашизм і його прихід до влади, це про боротьбу з імперією зла). Ну і звичайно алюзії на події у В’єтнамі. Але то тема іншої розмови. 

Як будете дивитися, зверніть увагу на стиль і внутрішнє оздоблення кабінету Палпатіна. В нього стіл і особливо лампи - класичні для 30 х років США, так званий стиль стрімлайн, округлі плавні лінії, стиль є пізнім етапом для арт-деко. Ви його знаєте, дуже часто так оформлюють місця продажу морозива. Закруглені лінійні металеві деталі, наприклад, у нещодавньому фільмі “Я хочу з цим покінчити” Чарлі Кауфмана – теж родом звідси. Ну і ще це стиль радянського кафе “Пінгвін”, останній з яких, здається, досі живе у Львові біля Опери).

На цьому, як це не важко, але треба зупинятися. І як казав великий нащадок емігрантів із Галіції, істинний геній Стенлі Кубрик: 

“Хороша стаття, треба зробити репост”. 

Жартую, він так не казав, але виключно тому, що до сьогоднішнього дня 20 років не дожив. Зате ось його реальна цитата: “Вимовлене людині в обличчя справить на неї набагато менше враження, ніж те, до чого вона прийде самостійно”. Тому, як би цікаво я не намагалася вам розповісти про кіно, найкраще, що я можу зробити, – це наштовхнути вас до самостійного перегляду!

Алла Міліневська

Люблю кіно в усіх його проявах. Трохи пишу. Намагаюся ділитися своїм кінодосвідом з друзями і тими, хто зі мною на одній хвилі

author photo