Читай з OVO: підсумки п

23.12.2020

Переглядів: 661

http://chytay-ua.com/

Щомісячний челендж із читання, оголошений Літературною агенцією «OVO»  - «Читай з OVO», продовжується. 

Пропонуємо вашій увазі читацькі відгуки, зібрані протягом п'ятого тижня. 

Книги челенджу:

  1. Олександр Козинець. «Картка Марії». – ЛА «Піраміда», 2020 / @kozynets_poetry / Олександр Козинець | Чай з холодним дощем;
  2.  Cергій «Колос» Мартинюк. «Рок-н-рол». – «Фабула», 2020 / @sergiy_kolos / Сергій Колос;
  3. Павло Матюша. «Кокліко». – Видавництво 21, 2020 / Павло Матюша

У кінці місяця два письменники обирають найкращу рецензію на книгу третього. Кожен автор найкращого відгуку отримує винагороду в сумі 1200 грн за свою рецензію.

Роксолана Сьома

Коротка відповідь на питання автора у світлинах

Це будуть «запіскі сумасшедшей» або черговий відгук для одного читача, тобто автора.

Коли я дочитала "Рок-н-рол" Сергія «Колоса» Мартинюка, то взялася переглядати нотатки на полях, щоб написати більш-менш традиційний відгук. Але мене раптово вразила геніяльна думка: а що, коли отак, без прикрас, показати авторові те, що думала про його текст у процесі читання? Не знаю, як вам, а мені як авторці кортіло б "розгледіти" подібні думки. Тому втілюю задумане.

Оскільки я сама заледве розбираю цю курячолапську в’язь, то дублюватиму нотатки в описах до фото. Цікаво, хтось, окрім автора, та й сам автор, дійде до кінця? 

Холєра, ФБ не дає завантажити більше 80-ти фото. Значить, буде друга частина

...

«Запіскі сумасшедшей», ч. 2. (за мотивами роману Сергія "Колоса" Мартинюка)

#ukrainianbooks, #ovo, #читай_з_OVO, #читайки, #вигравай_з_OVO, #рокнрол, #СергійМартинюк

Читайте також: Підсумки четвертого тижня

Katya Potapenko

Доброго і вічного хочеться не лише на свята

Хтось розумний сказав, що трагедії писати завжди легше. Вони викликають співчуття, рухають сюжет і заграють з почуттями та особистим досвідом читача.

Все так.

Отже, виходить, що досвід може бути лише негативним, а загравати до гарних спогадів та щасливих подій - марна справа.

І все ж, є ті, хто не здається, і це вселяє віру, що не все втрачено

Як-от, Олександр Козинець, і його дебютний роман "Картка Марії". 

Зав’язка мені сподобалась. Загалом книга дуже динамічна – і, враховуючи об’єм, це однозначний плюс. Сприяє цьому і розбиття на короткі глави –  хід, якого зараз не вистачає в більшості книжок. Деталі, короткі описи, влучні зауваження, порівняння –  органічно в книзі виглядають.

Щоправда, мені було забагато героїв. В якийсь момент вони починають плутатись в голові. Враховуючи сюжет, можливо варто було б розбити роман на короткі окремі (але пов’язані загальною темою) історії. Згадалась «Олівія Кіттерідж» Елізабет Страут. Там книга об’єднує кільканадцять історій, які відбуваються з мешканцями одного містечка.

Інтрига, яка з’явилась на початку, розвіялась, бо автор забагато розповів читачеві, не лишивши місця аби задіяти уяву.

Кожен бачить зі своєї дзвіниці, і мені бракувало реалізму і скепсису в героях. Олександр Козинець явно дуже вірить в людей, любов, взаємодопомогу, дива. Чого не скажеш про мене

Давно не читала нічого з класичним хеппі ендом. Тут він саме такий.

У післямові Олександр написав, що думав створити такий собі літературний серіал – це дуже вдалий опис, бо багато дуже кінематографічних епізодів.

Дуже різдвяно-святкова книга

І взагалі, Олександр Козинець ван лав

#КарткаМарії #читай_з_ovo

Читайте також: Підсумки третього тижня

Яна Сотник

#ovo, #читай_з_OVO, #читайки, #вигравай_з_OVO #ПавлоМатюша, #Кокліко

Павло Матюша

КОКЛІКО

Держуправління за Фройдом

Дебютний роман Павла Матюші «Кокліко» я прочитала ще у вересні. Для мене це був роман, післясмак якого тягнувся ще деякий час і вихід з простору якого не закінчився із перегортанням останньої сторінки. Він зачіпає. І важко навіть одразу сформулювати, чим саме. Ходиш, думаєш, перетравлюєш, повертаєшся кілька разів до фінальної сцени, перечитуєш, щоб упевнитися, що все зрозуміла правильно, чи навпаки, що нічого не зрозуміла. Для мене це питання, до речі, і досі лишається відкритим )))  Перечитавши, тепер уже, численні відгуки на книгу і відвідавши презентацію автора, на якій він розповідав, про що ж його роман, я остаточно впевнилася, що кожен цю книгу розуміє і бачить дуже по-різному (як і будь-яку книгу, більшою чи меншою мірою, але мені здається що «Кокліко» – саме  той випадок, коли більшою),  а отже, все що буде далі – виключно моє суб’єктивне враження.

Кокліко – не та книга, про яку можна говорити в категоріях «подобається – не подобається». Вона затягує майже одразу і прочитується дуже швидко, попри те, що деякі сцени читати ледь не фізично важко, а по прочитанні хочеться трохи «розвидіти», навіть не стільки через жорстокість чи натуралістичність (для сучасного читача-глядача тут все доволі «лайтово»), а через відчуття занурення у чужу хворобливу свідомість, чи, радше, несвідоме, з глибин якого, здається, будь-якої миті може піднятися щось дуже чорне, зловісне і абсолютно некероване. І саме цей ефект мені здається найсильнішою сторону роману.

Головний герой, він же оповідач, – молодий чоловік, що отримує пропозицію престижної роботи в Женеві, якраз після того, як його нібито кохана жінка Вероніка, впадає в кому, потрапивши під колеса автомобіля. Цілком випадково, цю посаду в Женеві саме перед тим запропонували Вероніці. І цілком випадково головний герой потяг її переходити дорогу  з шести смуг у невстановленому місці.  Фантастичний збіг! Чи буває так в житті? Проте ми ледве встигаємо про це подумати, бо замість того, щоб їхати до Женеви, герой, якого Вероніка лагідно називала «мрійником», приймає пропозицію колишнього однокласника Кості, що раптово опинився при високій посаді у держапараті, та стає його заступником. «Ми зможемо міняти цю країну! …Їм потрібні такі люди, як ми!» – каже Костя, і мрійник, імені якого ми так і не дізнаємося, трохи повагавшись, більше заради годиться, і не ставлячи жодних запитань, погоджується. Чи справді він настільки хоче «міняти цю країну», щоб відмовитися від омріяної роботи закордоном? Про це ми теж не встигаємо подумати, бо герой, який щойно вів за руку через дорогу Вероніку, зустрічає Ольгу і закохується у неї. Принаймні, так він нам каже.  Вона просто приходить до нього і залишається. А він просто не заперечує. Чи можливе таке кохання з першого погляду? Чи тут відбувається щось інше? Запитань назбирується вже чимало. А ще у мрійника є друг Арчі, який мріє відкрити власну пекарню. І наш герой, що здобув освіту в Парижі, радить йому назвати її «Кокліко», що французькою означає «мак».  Що ж, читач вже більш ніж заінтригований. Все це, ще й доволі концентровано, нам показують на перших тридцяти сторінках. А далі починається химерний трип головного героя довжиною в роман. Але ми, впіймані на гачки, розкинуті на початку, продовжуємо читати, чекаючи відповідей на запитання.

Проте, десь ближче до середини, стає зрозуміло, що це не та книга, де в кінці тобі все розкладуть по полицях. Ні, багато пазлів і справді складеться, і то доволі переконливо, але разом із складанням одних пазлів, інші невблаганно розсипатимуться. І питання «Що тут в біса відбувається?» стане лейтмотивом всього читання. Для якоїсь іншої книги це був би провал, але не для «Кокліко». Адже стан, який переживає читач, дуже тонко перегукується із тим, що відбувається у хворобливій свідомості людини, не здатної провести чітку межу між реальністю і видіннями, між справжніми і удаваними спогадами, між собою та іншим. І в цій неможливості встановити достовірність цей текст є абсолютно достовірним і психологічно точним.

Спостерігаючи, як головний герой рухається життям, ухвалює рішення, сходиться і розходиться з людьми, я не могла не згадати Івліна Во з його «Мерзенною плоттю». The vile bodies - оригінальна назва значно тонше передає основну думку роману про золоту молодь 20-х, яка веде невиправдано шикарне і беззмістовне життя, такі собі яскраві і красиві мерзенні тіла (в початковій версії роман називався  Bright Young Things). Всі ці назви екзотичних країн, елітні сорти алкоголю і краватки «Ермес», якими рясніють сторінки «Кокліко», в якийсь момент ризикують перетворитися на кітч, але авторові вдається балансувати на межі. Ці елементи тут грають дуже добрим контрастом до тієї реальності, від якої (як ми дедалі більше починаємо підозрювати) намагається втекти герой роману. А реальність така –  Україна, на дворі 2014 і йде війна. Герой же занурений у внутрішні розбірки з колишньою коханою, що не відпускає його, навіть лежачи в комі, та у не пройдену едипальну травму із власною матір’ю.  А, ну і ще він працює у АП, і нам так до кінця й не зрозуміло, чим саме він там займається, окрім того, що регулярно п’є коньяк зі своїм новим шефом.  Реальність проривається до нього лише у вигляді статистики по загиблих, що лягає на стіл  акуратною табличкою із цифрами. І найбільш людяно і щиро герой звучить тоді, коли розповідає саме про це. А ще, коли говорить про свого друга Арчі, якому в романі відведено незаслужено мало місця. І я погоджуюся з деякими критиками, що саме ця лінія у романі є найсильнішою.

Те, що відбувається у «Кокліко», подібно до «Мерзенної плоті»,  можна окреслити як «literary nonsense».  Мені дуже шкода, що автор не пішов цим шляхом до кінця і чи то наважився, чи то й не мав наміру, зробити цей текст ще абсурднішим. Мені здається, роман від цього би тільки виграв. В деяких відгуках писали про те, що лінія з держслужбою, на яку герой потрапив ледь не з вулиці і цілими днями займається там взагалі невідомо чим, виглядає не дуже переконливо. Втім, якщо загадати, що ми в Україні, а надворі 2020, переконливості значно додається. 

Читаючи «Кокліко», окрім Івліна Во я час від часу згадувала і Ґрема Ґріна і Гантера Томпсона, і Чака Паланіка. Загалом ця книга – це спроба пограти з глибшими шарами психіки, сконструювати нетипового героя, торкнутися табу й заборон і примусити нас, читачів, відчувати розгубленість і дискомфорт. І в цьому плані гра цілком вдалася. Як і сам дебют.  На рівні сюжету тут, безумовно, є що закинути, але це той випадок, коли форма важить більше за зміст і в якийсь момент сама стає змістом.

А якби мене спитали, про що цей роман, я би відповіла – він про смерть. Смерть у розмаїтті її форм. Смерть яка має різні обличчя і подоби. Смерть, в яку страшно вглядатися, як у безодню.  Але яка завжди десь поряд, скільки не тікай.

Коли я вперше побачила обкладинку роману, вона мені не сподобалася. Навіть не так, вона у мене викликала легку відразу. Після прочитання роману я зрозуміла, що вона пасує до нього якнайкраще. Як людина, що чотири роки вивчала Фройда – ставлю великий лайк)))

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo
poster