Читай з OVO: підсумки шостого тижня

30.12.2020

Переглядів: 626

http://chytay-ua.com/

Перший щомісячний челендж із читання, оголошений Літературною агенцією «OVO»  - «Читай з OVO», завершено. 

Пропонуємо вашій увазі читацькі відгуки, зібрані протягом шостого тижня. 

Книги челенджу:

  1. Олександр Козинець. «Картка Марії». – ЛА «Піраміда», 2020 / @kozynets_poetry / Олександр Козинець | Чай з холодним дощем;
  2.  Cергій «Колос» Мартинюк. «Рок-н-рол». – «Фабула», 2020 / @sergiy_kolos / Сергій Колос;
  3. Павло Матюша. «Кокліко». – Видавництво 21, 2020 / Павло Матюша.

Імена переможців оголосимо додатково. 

katherinenshk

Сергій «Колос» Мартинюк «Рок-н-рол» 

Колись у Жадана запитали, хто з відомих українських музикантів кращий поет: Хливнюк чи Вакарчук? А якби запитали мене, то я б відповіла, що Колос. Чого варта одна «Скинем светри», яку можна читати, як достойну поезію, а не лише слухати, як хороший трек. Тим паче, виявилось, що Сергій Мартинюк вміє складати літери ще й у непогану прозу.

Режисери знімають фільми про режисуру, актори грають акторів, журналісти створюють матеріали про журналістів, а письменники пишуть книги про поетів і навпаки. Я би зараз мала страшенно бідкатися, як мені оце осточортіло, бо лінуються усі досліджувати чужі для себе теми. Та Колос же написав про музикантів книжку, а не пісню, тому ремствувати зайвий раз не буду. Тим паче, написав він її так, що мене повернуло на 6 років назад і вдарило в ностальгію: враження такі, ніби гепнула на цій всеохопній ожеледі й забила куприк. Причім виною тому і атмосфера книги, і те, що у ті часи я заслуховувала «Фіолет», так, що кнопка повтору в mp3 западала.

Усього 7 днів вистачило, щоб із колись популярного гурту «Дерти Лаха» лишилося саме лахміття. Історія божевільного успіху й такого ж карколомного падіння. Вони залишають домашню пристань у Луцьку, щоб записати новий альбом на берегах Дніпра у столиці й повернути минулу славу. Однак цього разу підйом на вершину неможливий, бо усім страшенно забили дух невисловлені образи, непропрацьовані травми, егоїзм і страх.

«Світова культура в обличчі її найсвітліших представників, як виявилося, критично помилялася. Світом правили не оспівані в піснях, фільмах та книжках краса з любов’ю. Ним керували первісні людські страхи: втратити здобуте, стати ніким, безславно померти, не лишивши по собі значимого сліду».

«Рок-н-рол» трапився мені дивовижно вчасно. Саме тоді, коли я вмовляла себе повірити в свої ж наративи. Бо одна справа – казати собі, що система вимірювання успішності – це лише мої мрії, а інша – у це повірити. Саме тому я вже не дивуюся своїй терплячості щодо скигліїв і тих персонажів, які 400 з лишком сторінок страждають над вигаданими проблемами. Ще рік тому я б сказала їм втерти шмарклі, а тепер попросила б і собі носовичка.

Я не знаю як знайшлася назва для гурту, але це справжня комета. Як і червоний записник із розкішними тестами, який фронтмен знайшов випадково і винувато використовував для створення найбільших хітів банди, видаючи за свій. Дуже шкода, що не дотяглася ця інтрига аж до кінця, я б прокладала її далі, як стежку з хлібних крихт. Це було краще навіть за кита-самогубця на березі Дніпра. Краще навіть за історії про луцький бордель минулого століття (а я думала, що це неможливо перевершити). Дякую за вчасне нагадування про те, що це трагікомедія, бо якщо появу океанічного жителя в дніпровських водах я ще могла пережити, то фішку з річчю більш приземленою – невизначеним почерком, перенесла важче.

Спасибі хочеться сказати і за історію з Сонею. Ніби пряника до Різдва подарували – герой дзвонить дівчині щоразу, коли у нього трапляється якась внутрішня трагедія, а вона безвідмовно його слухає та ще й поради роздає. Уявіть найсолодший торт, який ви колись тай їли. Уявили? Так от, розв’язка цього роману краща за всі торти світу.

Дякую і за те, що всі вони живі – говорять сленгом, лаються, вагаються і нервують. Дякую за водія маршрутки, який є батьком музиканта (я 4 роки каталася в маршрутках, де водії, здається, були батьками Софії Ротару, того я могла лиш мріяти про щось на кшталт «Дерти Лаха»). Дякую, за книгу з хепі-ендом і без супергероїв. Хоча я не знаю музикантів, які так розумно розбалакують на інтерв’ю (не всіх можна міряти «Колосами»), того у це я не повірила. Не повірила я і в дикі любовні лінії і в історію з самогубством. Але повірила в те, як Колос вправляється зі словом. Це було красиво, Сергію. Давай іще.

5 біографій, 5 життєвих ліній, які перетнулися, 5 учасників банди, кожен з яких по-різному отямився після невдалого стрибка з парашутом. Те, що відбувається там – у гримерках, дорогих клубах, старих готелях, звукозаписувальних студіях, на заправках, модних тусовках чи дешевих гульбищах. Те, що не записано на диски, касети, платівки і не поміщається навіть в iTunes. Те, з чого складається рок-н-рол. Колос привідкрив завісу – гріх не зазирнути.

Читайте також: Підсумки п'ятого тижня

Liliia Shutiak

Павло Матюша «Кокліко».

«Кокліко» - «мак» французькою. Саме так хотів назвати свою пекарню загиблий на війні Артур. Чому не вітчизняний варіант? А тому що наркоманщиною пахне.

Роман знайомить нас із трьома кращими друзями дитинства – головний герой, прихильник червоних шкарпеток ,Федя, він же Фредді, Костя, успішний молодик з коханкою в Парижі, та Артур, найкращий кондитер, якого тільки можна знайти. Пристрасть, п'яні марення, страждання від втрати кохання, спроба самогубства Фредді та смерть Артура на війні, важка робота на державній службі – це все доводиться пережити головному героєві, якого ще й періодично «задовбує» рідна матір, (яка все життя обманювала його з приводу батька). З перших сторінок наш безіменний герой палко закоханий у Вероніку, з якою познайомився на Синевирі. Спочатку здається, що в їх стосунках все пречудово. Та заглядаючи далі ми дізнаємось, що описувалось минуле, а зараз Вероніка висить на нитці від смерті після аварії. Тривалий час вона перебуває в комі, але подумки не поспішає залишати свого хлопчика-мрійника, який все одно залишиться її власністю, навіть перебуваючи у стосунках з іншою жінкою.

Молодий оповідач твору можна сказати «завис» між серйозним вибором: відключити Вероніку і припинити бачитись з нею у снах та в станах важкого алкогольного сп'яніння, покінчити життя самогубством, або ж втекти від коханої в іншу країну. Він вирішує їхати за омріяною роботою в Женеву, аж тут з'являється Костя і пропонує відволіктись за допомогою роботи в держслужбі. Наш герой погоджується. Важливі засідання, крісло в кабінеті Кості, міцний алкоголь та смачнюща кава від секретарки Свєти у моменти повної «запари». Тиск з боку «начальства» та декілька стусанів через витік інформації.

Окрім важкої роботи Мрійник встигає не оминати улюблених барів та пабів, випивати там енну кількість алкоголю і зустрічатись зі своєю найдорожчою Веронікою. Де сон, а де реальність - вирішуйте самі. І чи справді то був Френк Сінатра?

На початку книги головний герой домовляється з Артуром відкрити пекарню. Раптом кондитера забирають в армію, адже в країні точиться війна. Навіть не опинившись на справжній війні Артур загинув і його кафешка залишилась тільки мрією.

На період смерті Артура наш герой вже встиг завести нові стосунки, якось в барі з нього знімає навушники прекрасна блондинка Ольга, в яку мрійник закохується, хоча й не сильно хоче це визнавати, адже його серце належить напівмертвій дівчині. З Олею в них все швидко розгорається, але Вероніка так просто не збирається віддавати свого закоханого по вуха хлопчика. Цей роман точно не дасть вам позіхати під час прочитання – сюжетні повороти настільки цікаві, що хочеться якнайшвидше дочитати до розв'язки і дізнатись чим все таки ця історія завершиться.

Чесно кажучи, спочатку не хотіла читати цей роман, адже дуже не люблю літературу, яку мені нав'язують (навіть якщо за це обіцяють винагороду). Але вже з першої сторінки я зрозуміла – ця книга мені подобається. Прочитала на одному диханні. Дякую авторові за цікавий сюжет, в очікуванні нових захоплюючих історій!

#ukrainianbooks #ovo #читай_з_OVO #читайки #вигравай_з_OVO #кокліко #Кокліко #ПавлоМатюша

 Читайте також: Підсумки четвертого тижня

 Dmytro Drozdovskyi

До кінця року прагнеш віддати "літературно-критичні" борги. І мушу зізнатися, що заборгував панові Олександру слово про його книжку, яку прочитав украй скрупульозно. Окремі міркування спробую викласти тут у дописі - це не критика, а, радше, герменевтика. Діалог із текстом і спроба прогнозування подальших ліній на письменницькій долоні.

Релігійно-містичний первень у «Картці Марії» виразний: це притча, у якій важлива не стільки подієвість, скільки мандрівка до себе. Найбільше тут важить шлях до себе, тобто до глибин власного «Я». І в такому разі в «Картці Марії» маємо не стільки зовнішні колізії, скільки внутрішнє самозаглиблення, щоб урешті відкрити себе в системі ірраціонально-містичних уявлень, які пропонує твір. Такий світогляд корелює з буддистськими уявленнями про перевтілення людини. У «Картці Марії» поєднано християнське та буддистське, що видається доволі органічним і відповідає сучасним експериментам авторів. Такі експерименти літературознавці зараховують до прикладу трансрелігійного в сучасній літературі: буддистський світогляд сполучається з уявленням про ходіння Богородиці, тільки от у творі О. Козинця ідеться про об’яву Діви Марії (D. Maria) в людському світі, щоб допомогти героям, а передусім головному персонажеві пізнати себе. І в цьому я вбачаю ту епічну статику, яка, за М. Бахтіним, суперечить романному мисленню, роману як діалогічному простору.

Гуманізм, який є особливо виразним у «Картці Марії», покладено в основу епічної форми, у якій світ концентровано навколо блукання душі, а всі зустрічі (випадково-невипадкові) тільки посилюють магістральний мотив переродження, самопізнання, очищення. По суті, «Картка Марії» — це твір-містерія, де викладено притчу про шлях героя до себе. Ми (читачі) вже знаємо, що сон у такому просторі є «голосом зі Всесвіту», маячком, який сигналізує про наближення до загадки. Часом сни можна передбачити, зрозуміти їх подальше розшифрування у творі. Читач у «Картці Марії» позбавлений підглядання: персонаж (Влад) занадто правильний, чесний, шляхетний; людина, яка виявляє мистецьке обдаровання (яке, як на мене, доволі дивно корелює з основним фахом і з місцем роботи).

У «Картці Марії» чимало автобіографічного: у творі увиразнено авторське «Я». Можливо, твір — спроба самопізнання за допомогою літератури. І О. Козинець виявив себе як автор, який міг би, як мені здається, далі працювати в жанрі притчового зображення дійсності, увиразнюючи сюжетну динаміку, як у «Володарі мух» В. Ґолдинґа.

Перший прозовий твір українського письменника засвідчив потужний гуманістичний струмінь. Гуманізм належить до одного з чинників художньої виразності. Гуманістичне письмо повертає читачів до усвідомлення, що людина — фундамент літературних історій. І в такому разі О. Козинець вірний літературі: він розповідає (беручи за основу власний досвід, спогади, фрагменти життя) історію про становлення людини, показуючи, що людина, в дусі екзистенціалізму, не приходить у цей світ людиною. Екзистенція передує есенції. Ця хрестоматійна теза увиразнена в «Картці Марії».

Щоправда, було б несправедливим сказати, що письменник не вдається до інтриг: як на мене, у творі є два ключових моменти, які посилюють сюжет і створюють для читача ефект зустрічі з неочікуваним. Перша знахідка автора — це картка з ініціалами D. Maria, на якій щоразу виникає інший напис, залежно від того, до чиїх рук ця картка потрапляє (наприклад, «Завантаження розпочато», «#82669»). Така картка — приклад магічного предмета-помічника, який трапляється в чарівних казках і на чому наголошував іще В. Пропп. Друга знахідка О. Козинця — момент, пов'язаний із М. Лисенком, якого уведено до твору. Така «реінкарнація» посилює український вектор, робить твір «трансрелігійним», але водночас і закоріненим в українську культуру та пам'ять культури.

Відповідно до представленого в тексті уявлення персонаж може відчувати в собі спорідненість зі своїми минулими життями, причому обдарування, мистецький дух передається саме в здатності творити в новій тілесній з’яві. Доволі цікавий хід, який потверджує загальну гуманістичну тенденцію «Картки Марії»: утвердження того, що робить із homo sapiens людину. А мистецтво (чи то це дивовижні музичні твори, чи мурали, які прикрашатимуть інші європейські міста) особливої ролі не відіграє. Епізод із муралом, безперечно, міг би бути розвинений у романному плані в окрему історію, яка б посилили інтригу. Перебування за кордоном у творі доволі зібгане, що й природно, бо автор ставив перед собою інше завдання.

Світ у «Картці Марії» сприймається фактично очима одного протагоніста. О. Козинцеві варто було б надалі спробувати попрацювати над посиленням ролі другорядних персонажів, які наразі виринають ніби одвічний «заручник» комп’ютерної гри «Джуманджі» у сучасному фільмі. Було б цікаво прочитати про відкриття персонажем інших міст, подібно до того, наскільки цікаво читати епізоди, пов’язані з відвідуванням Мгарського Спасо-Преображенського монастиря на Полтавщині (ще одна цікавинка у творі — наявність QR-кодів, які за допомогою смартфона перекосять читачів у віртуальний світ історичних пам’яток або ж світу мистецтва). Можливо, дається взнаки, що авторові легше писати про ті локації, у яких він був насправді, ніж вигадувати мандрівки закордонням.

Проте знову ж повторюся, що в «Картці Марії» маємо в основі сюжету не романні пригоди, не прагнення зобразити життя в усій повноті проблем, а наслідування «технологій» чарівної казки, яка має незмінні структури. Самі ці структури й покликані привести читачів до катарсису, який в емоційно-психологічному плані той самий: перемога добра над злом, утвердження гармонії та щастя у світі. Подеколи автор заторкує психологічні чи соціальні проблеми, проте вони не здобувають широкого представлення. Можливо, саме тому, що такий тип прози хоча й нагадує рефлексивну оповідь екзистенціалістів, проте унеможливлює абсурд і бунт. Зустріч із Дівою Марією запускає гру, яка «грає» з персонажами. Вони стають заручниками квесту, який потрібно розв’язати, дійти до кінця, щоб отримати відповіді не стільки на екзистенційні (в аспекті Сартра й Камю), скільки на духовно-релігійні запитання.

«Картка Марії» — приклад сучасної казки для підлітків і дорослих, яка спрямована на примноження добра, на чому наголошує й сам автор у післямові. Тобто йдеться про представлення чергового інваріанту вічного сюжету про Дорогу до себе, про зустріч із Дивом, віра в яке здатна змінити життя. «Чи вірю я в реінкарнацію? Так! Чи вважаю, що душа вічна? Так!» — запевняє письменник (с. 282).

Цікаво, який шлях обере для себе О. Козинець: розвиватиме романні техніки чи буде випробовувати себе у творенні казок. Зрештою, «Маленький принц» Екзюпері — філософська казка, у якій так само домінує не романне, а епічне. Потрібно знайти самобутні образи, які будуть цікаві. Автор, безперечно, вже експериментує з мотивами транскультурності, прагнучи поєднати українське й іноземне, чим видається актуальним і цікавим.

Козинець О. Картка Марії: роман. Львів: ЛА «Піраміда», 2020. 288 с.

#читай_з_ovo #КарткаМарії

Anton Chysnikov

Іноді анотація книги є багатообіцяючою. Роман Павла Матюши "Кокліко" згідно з нею мусив би розповісти читачеві про те як талановитий головний герой відмовився від потенційно успішної кар'єри на заході і залишився працювати в Адміністрації Президента у дуже важкому для країни 2014 році. Більше того все це мусило відбиватись на фоні особистої драми героя.

Ніби все так і є, читач отримує обіцяне в анотації, але я очікував зовсім іншого. Автор хоч і має досвід роботи на державній службі, але його опису роботи головного героя в АП бракує правдивості. Я дуже сумніваюсь, що в 2014 у топ-чиновників звідти була можливість їздити відпочивати на вихідні до Будапешту. Скажімо, Борис Ложкін (голова АП у 2014-2016 рр.) у своїх спогадах про роботу там писав, що в 2014 році вони працювали зранку до пізньої ночі майже без вихідних. Також мало довіри викликає особисте життя головного героя. Його кохана потрапляє в аварію і впадає у кому. А він, хоч і ніби постійно згадує їх минуле і дуже важко переживає, знаходить невдовзі собі нову дівчину.

Автор пише добре, але йому бракує реалістичності. Книга ніби непогана, порушує багато проблем в плані особистих стосунків, але яскравого післясмаку не викликає. Хоча, я більш ніж впевнений, що цей автор здатен подарувати читачеві значно цікавіші враження.

#Кокліко #Павло_Матюша #ukrainianbooks #ovo #читай_з_OVO #читайки #вигравай_з_OVO

Читайте також: Підсумки третього тижня

Anton Chysnikov

За все життя я залишив недочитаними лічені книги. На жаль, “Картка Марії” Олександра Козинця поповнила їх перелік.

На мою думку, книга може бути невдалою, книга може бути нецікавою, але книга повинна бути зрозумілою. Як читачеві мені важливо побачити, що має на увазі автор. Художній твір мусить мати чітку структуру і сюжетну лінію. Дійові особи не можуть братись невідомо звідки і діватись невідомо куди.

Як мені здалося, автор хотів написати такий собі роман-притчу про те як до одного чоловіка потрапляє картка від самої Діви Марії. Вона допомагає йому знайти щастя і він мусить передавати її іншим людям, які мають якісь життєві складнощі. А ця картка ніби повинна допомогти їх долати.

Ідея хороша і цікава. Але форма, у якій автор подає її для читача - дуже складна. Історія Влада (головного героя) постійно обривається. Я прочитав пів книги і дізнався про нього тільки те, що він не мав батька, мав складне дитинство, працював юристом і вирішив стати художником, бо вчився малюванню в художній школі. Ще менше відомо про інших персонажів - маму і дружину, з якими головний герой взаємодіє найбільше.

Наступною складністю для сприйняття роману є його часові проміжки. Спочатку події відбуваються в дитинстві головного героя, потім в теперішньому часі, потім в минулому, але не в такому давньому. В такому калейдоскопі дуже легко загубитись. Діалоги між героями і мова твору є дуже штучними і "вилизаними". Вони нагадують скоріше шкільний підручник з української мови, ніж сучасний художній твір.

Як на мене, таку тему варто було б подати у формі збірки оповідань, а не роману. Таким чином можна було б не концентруватись на Владові (фактів про якого замало на повноцінну книгу), а зосередити увагу на подіях, які з ним відбуваються. Головний герой "Картки Марії" міг би зв'язати між собою різні історії, які пов'язані з передачею картки кожній наступній особі.

Та хоч від книги я не в захваті, все одно можу порекомендувати її для тих, хто любить добрі сентиментальні історії. Її трохи нудно читати, але відбиток чогось світлого і доброго вона по собі лишає. Також часто виникало враження, що авторові більше було потрібно написати цю книгу для себе, а не для читача, ніби він сам собі хотів відповісти на питання, котрі його давно турбують і розібратись в самому собі.

#Картка_Марії #Олександр_Козинець #ukrainianbooks #ovo #читай_з_OVO #читайки #вигравай_з_OVO

Anton Chysnikov

Нещодавно завершився конкурс “Книга року Бі-Бі-Сі 2020” і дуже дивно було не побачити серед його фіналістів нову книгу Сергія Мартинюка “Рок-н-рол”. Бо, по-перше, це дуже якісна проза, яка нічим не поступається більшості інших творів-фіналістів. По-друге, ця книга не зачіпає якусь серйозну і важку тему, а в ненав’язливий для читача спосіб відкриває щось малововідоме, робить його більш зрозумілим і доступним. А таке в сучасній українській літературі - рідкість. Якщо книга справді хороша, то вона має зазвичай важку проблематику. Але людям іноді хочеться чогось легкого - життєвих історій, людських стосунків, зрозумілих кожному буденних проблем. Всього цього у “Рок-н-ролі” не бракує і читача очікує 400 сторінок релаксу та занурення в закулісся українського шоу-бізнесу.

Головні події у романі відбуваються протягом тижня. Успішний луцький рок-гурт “Дерти Лаха”приїздить до Києва записувати новий альбом. Але за кілька днів у столиці все стає догори дригом. Автор зміг показати як дрібні, на перший погляд, сварки можуть не забуватись роками і врешті-решт руйнують стосунки між людьми. Ще дуже вдало сконструйовані образи головних героїв, показані їх характери. Найкраще це видно по тому з якою різницею вони вирішують конфлікти. Далеко не кожному письменнику під силу з такою увагою підійти до психологічних портретів головних героїв.

Цікавою є подача тексту роману. В його основну частину автор додав ретроспективні інтерв’ю учасників “Дерти Лаха”. З однієї сторони це частково показує читачеві історію гурту, з іншої - як виглядають їхні сучасні невдачі на фоні минулих успіхів. Також ці інтерв’ю у творі підкреслюють різницю між тим, якими зірки є на публіці й у сприйнятті їх фанатів, і між тим, якими вони є в реальному житті.

Та й взагалі ця книга вчить, що дуже часто картинка ідеального зіркового життя є дуже відірваною від реальності. Знамениті музиканти, які збирають натовпи щирих фанів, є звичайними людьми зі своїми вадами і чеснотами, невдачами та успіхами. Показовим у цьому контексті є образ соліста гурту Сема. Безперечно, він є дуже талановитим героєм. Але його легковажне ставлення до найважливішого у житті - друзів, коханих, улюбленої справи ледь не ставить хрест на ньому самому. “Секс, драгс, рок-н-рол” - міф, в якому насправді немає нічого привабливого. За уявним драйвом слогану з минулого століття насправді стоїть саморуйнування. І якщо ти прагнеш досягти успіху в чомусь, в тому числі і в творчості - спершу наведи порядок у своєму житті.

“Рок-н-рол” стане справжньою знахідкою для любителя хорошої музики. Книга переповнена згадками про безліч хітів. А для того, щоб повністю зануритись в музичну атмосферу роману, достатньо зісканувати кью-ар код, який є в кінці кожної сторінки, на якій згадувалась та чи інша пісня. Ще є одна річ, котра може і не є дуже знаковою, але робить свій вагомий внесок до загального позитивного враження про книгу. Це описи Києва і Луцька. Автор дуже яскраво і точно описує Поділ, Воздвиженку, Маріїнський парк, проспекти Молоді і Відродження у Луцьку, культові бари “Майдан” і “Кораблик”. Складається враження ніби ти сам у цей момент сидиш за пивом з головними героями, слухаєш їхні розмови або їдеш на таксі у студію звукозапису.

Книга дуже щира та правдива. Я дуже сподіваюсь, що найближчим часом читачі її оцінять як належить і вона отримає заслужену популярність.

#Рок-н-рол #Сергій_Мартинюк #ukrainianbooks #ovo #читай_з_OVO #читайки #вигравай_з_OVO

Читайте також: Підсумки другого тижня

katherinenshk

Олександр Козинець «Картка Марії»
Я цьогоріч багато читала і відчайдушно просила чогось щасливого і оптимістичного під ялинку. Так багато нуарних історій, травмованих, розбитих героїв зі зламаними життями було в моїх руках за ці 12 місяців. Після чергової прочитаної «драми» казала: «дайте мені вже щось, що дасть змогу мажорно завершити цей рік». І, здається, доля сприйняла мене занадто буквально (і не кажи після цього, Катеринко, що вона тебе не чує).

Влад має престижну професію, але усе життя мріяв проміняти юриспруденцію на полотно й фарби. Він кохає свою дружину Людмилу, але як і вона, переймається, через те, що подружжя не має дітей. Усе змінить, як завжди, дорога: звична поїздка тролейбусом до роботи. Чоловік зустріне стареньку жінку, яка змусить його серйозно задуматись про свій шлях і своє призначення у житті. #82669, знижка на щастя і d.Maria – це те, що Влад побачить на маленькій картці, яку отримає від бабусі, однак виявиться, що цей скупий набір символів зможе за рік перевернути його світ.

Олександр Козинець створив таку фантасмагорію, у яку дуже хотілося вірити, але з кожною новою сторінкою усе більше не вдавалося. «Картка Марії» – це лимон, присипаний цукром: ніби й смачно, але все ще зводить зуби, а потім ще й наздоганяє гіркий післясмак. Зворушлива історія про те, як добро однієї людини змінило 12 інших життів – це неймовірно прекрасно. Важливі теми: самореалізація, самоусвідомлення, довіра до людей, розуміння себе, дослідження свого внутрішнього світу, вміння вірити, допомога ближнім – ще чудесніше.

Але від цих діалогів хотілося битися головою об стіни. Я відчуваю щирість Олександра і розумію: він вірить, що такі ідеальні стосунки та розмови між людьми існують. Стосунки може і існують, та таких реплік я не бачила навіть у фантастиці для дітей (а я на ній виросла). Нехай навіть у цьому полягав концепт, але книга і так наскрізь пронизана світлом, їй не потрібен був додатковий фосфор. Кришталевість ще й у розмовах героїв зробила з роману фікцію, з якою себе неможливо ототожнити. А я, напевно, як і всі читачі, полюю у книгах саме на цю можливість.

Здивували і штучно введені у текст шматки біографій чи довідок про храми. Така цікава історія про новий, сучасний Ліон, який чомусь обрали містом, де мав намалювати мурал головний герой, ніяк не обґрунтувалася. А хотілося тут трохи духу міста, деталей про стінописну субкультуру та її появу, якоїсь тоненької ниточки між новою віхою у внутрішньому світі героя та глобальної філософії створення муралів.

Галушки в Полтаві, жовтий колір на картині, який символізує тепло, чи безпритульний, який цитує Булгакова – це ґвалт.

Очевидні образи і метафори не додавали історії ні шарму, ні цілісності, вони тільки змушували закривати книгу й бігти медитувати. Бабуся, яка ВПЕРШЕ приходить до онука уві сні, має для нього головну пораду: пити більше води, дружина головного героя, здається, цілими днями дивиться СТБ і цілком довіряє їхнім сюжетам про віщі сни, а дівчина змінює своє життя на краще, бо перестає лаятися.

Мені від цього лаятися захотілося тільки більше, бо абсурдність дій персонажів часто досягала апогею. Якби я не була ознайомлена із жанром до прочитання, то мала б один висновок – саркастична комедія, і мене не зупинило б навіть те, що твір не драматичний. Страшенно шкода, що такий яскравий, на мій погляд, задум, втілився у паперовий блок з картонними героями і такими ж картонними життями. Добро, яке ллється з тексту, повністю затьмарила моя злість від того, як цей текст побудований.

Хоча я неймовірно вдячна за загальну ідею, за задум із 52 тижнями-розділами, за віртуального кота (це просто наймиліше, що я читала за останній час, де ви були раніше, коли я 4 роки жила без котика і так від того потерпала). Дякую і за #82669. Геть не ясно до чого тут телефони з кнопками, але незважаючи на те, що знайти їх нині важко, я все ще пам’ятаю, що під цими цифрами знаходиться слово «щастя».

Стівен Кінг колись видав класну цитату: «Пишуть люди, редагують - Боги». Так от, хоч у романі була Діва Марія, але як на мене, цьому тесту страшенно не вистачило твердої руки Бога.

А, тим не менш, окрім добротної ідеї, щемливого сюжету й гострої теми реінкарнації у «Картці Марії» є ще дещо, варте приємних відзнак. Напевно те, що я просила під закінчення року і таки отримала. Те, чим я пропоную замінити звичні тости і те, що треба писати на папірчику й топити згодом його попіл у келиху з шипучим:

«Тож я хочу підняти цей келих за кожного з вас, за дива, за щастя, яке варто дозволити собі прийняти, і за нашу готовність вірити в краще без жодних упереджень, знижок та заперечень».

До Нового року маємо три дні, тож ще встигаємо написати у планах на рік наступний – вірити у щастя без знижок. А якщо ви не такі старі циніки, як я, то встигаєте ще й прочитати «Картку Марії» до початку 2021, щоб йти у нове десятиліття зі жменькою світла в руках.

 Читайте також: Підсумки першого тижня

yulya_tsyba

Я чесно намагалася осилити цю книжку, але не змогла, на жаль.
Задумка цікава, навіть заінтригувала.
Але почавши читати, зрозуміла, що не йде мені.
Якось пластмасово й нереалістично (й це я не про містичні події пов'язані з карткою).
Діалоги неправдоподібні.
Головний герой з дружиною, страшенно почали дратувати.
Не змогла дочитати й кинула.
Бо сподівалася розслабитися під книжку, натомість - дуже й дуже напружувалася.
Таке буває, що книжка не твоя.
Але тут, дійсно були очікування, тому шкода, що чтиво вийшло не для мене. #олександркозинець #карткамарії #ukrainianbooks #ovo #читай_з_OVO #читайки #вигравай_з_OVO #сучукрліт

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo
poster