Ірина Савка "Осиний мед дикий"

29.01.2016

Переглядів: 1303

http://chytay-ua.com/
Читацька аудиторія книги Ірини Савки “Осиний мед дикий” вочевидь не обмежена віковими рамками: цим виданням “всолодилися” як моя 6-річна доня, так і вибаглива до чтива 78-літня мама. Вартість книги підважує передмова Марії Матіос, зосібна вказівка на художньо-документальний характер видання, акцентування хисту авторки впливати на рефлекси душі. Описи в малій прозі І. Савки переважно лаконічні, по-стефаниківськи скупі, але подібно до новелістики Мужицького Бетховена мають глибоке змістове навантаження, символічну семантику; нараторська оцінка відсутня (суб’єктивні думки авторкою не нав’язані), мисткиня “пропонує” факти, а читачі самотужки мають висунути свій “вердикт” і подіям, і героям. У книзі знайшла розвиток стефаниківська тема – трагедія людської душі. “Дикий мед мусить гірчити… Природна бджола й з гіркої квітки взяток бере”, – запевняє солдат із роману Л. Первомайського “Дикий мед”. Гірчать долі героїв оповідань І. Савки, гірчить історія України. Цю гіркоту авторка трансформує в художньо-естетичне. А що коли і справді станеться диво: людина – нація – історія пройдуть обряд очищення, не схилятимуться низько під тягарем трагедій?
 
Книга-калейдоскоп “Осиний мед дикий” складається з 3-х розділів, кожен із яких має окреслені тематичні овиди: це не роз’єднує – навпаки довершує. Тим паче що межа між частинами досить хистка: знаходимо перегуки доль, імен, мотивів. Ім’я стає вторинним, губить одвічну значимість, функцію “розпізнавального знаку”; натомість відособлені, незнайомі людські долі й душі зливаються в єдине українське “Я”. Мініатюри не обов’язково читати поспіль – спробуйте у протилежному напрямку, з останнього твору. Або розгорніть книгу навмання, тим самим імітуючи ритуал ворожіння. Як душа бажає.
 
Перший розділ (“Білі полотна”) головним чином проектований на дитячу душу. З-поміж ключових мотивів – неоскаржена віра в диво, спасіння людства Сином Божим (“Миколай”, “Різдво”, “Коляда”). “Родзинкою” є вплетені в канву оповідань фрагменти колядок, народних пісень, виклад традицій, звичаїв, ритуалів, пов’язаних із Новорічно-Різдвяними, Великодніми святами, весільними церемоніями, проілюстровано синтез в українській свідомості язичницьких і християнських візій. Маленькі герої нерідко вражають дорослістю – ба навіть зрілістю: отримавши від “совєта” грудочку цукру, а згодом не на жарт побоюючись за рідних, Софійка випускає з долоньки “солодку скалочку” як уособлення чужого, ворожого, смертоносного (“Страх”). Але дитинство годі уявити без вигадок, жартів; у маленькій істоті рано чи пізно пробуджуються “бісики”. Хитра Леська розкриває довірливій Зоні секретну “терапію”, внаслідок якої та матиме пишне волосся (змастити голову медом і довго сидіти на сонці), а для дзвінкого голосу радить випити півсклянки олії (“Витівка”). Тут і в низці інших оповідань застосовано прийом “сміху крізь сльози”. Софійка, яку дівчата відсилають у гніздо “лісових джмелів” (насправді то були оси!), падає на землю, за щасливим збігом обставин не заподіявши шкоди здоров’ю: “Перед її очима зблиснув сніп мерехтливих іскринок. Вона не розуміла, чи це гудуть оси, чи гуде голова. Бджолярський капелюх з’їхав набік, на грушці висіли шнурками панчохи” (“Осиний мед дикий”). Сміх і співчуття викликає Ганнуся, котра без лихого умислу годує гусей маком: “Її гуси повклякали на траві в різних позах і хропіли. Сірий гусак, який водив стадо, лежав лапами догори, заскаливши одне око в небо…” (“Гусяче весілля”). Жаль пробуджує Настуня, котра напередодні Різдва лизнула залізну корбу (“Блакитні зорі”). Кохання Славка зароджується зі жорстоких і брутальних жартів над Генею: вразлива дівчина внутрішньою силою змінює юного бузувіра (“Пастушка”).
 
 
Другий розділ (“Червона нитка”) відкривається всуціль драматичними (навіть трагічними) оповіданнями. Спершу здається, що це настроєва й тематична домінанта всієї частини. Але подібне враження хибне. На зміну Темряві обов’язкове прийде Світло: така Правда Буття, такий Закон Космосу. Якщо майстрові-переселенцю Кості не вдається до кінця життя відшукати Павлінку й посадовити її у витворене для неї крісло (“Половина […] сплетена була з рідної лози, а друга – з чужої, твердішої. Це не було крісло, а цілий трон, як дві половини його життя: щасливого і вигнанського”), Марині випадає пережити трагічну втрату сина Томаша (“Материнський біль”), перед розстрілом євреїв Норі з оповідання “Надія” “вогнем запекла божевільна думка” штовхнути доньку в натовп односельчан, тим самим зберігши їй життя (спасіння Рахиль спонукає згадати втечу Елі з повісті М. Матіос “Черевички Божої Матері”), то гірка втрата Івана Гарного (вставна щелепа, викрадена сороками) викликає доброзичний гумор, хоча й співчуття не завадить: “Іванові було вже не до косовиці. Він ходив по траві, лазив на колінах, розгортав руками і мав надію, що десь заблистять-таки його зуби… Але вони ніби під землю провалилися. Чи полетіли разом із сороками?” (“Згуба”). І все-таки трагізм переважує. Хіба можна виміряти біль Валя, котрий після смерті доньки знаходить розраду в любові до Гнідки? Або що перемагає в душі баби Рузі – вдячний і вільний спокій чи жаль за загиблим батьком своїх дітей, від якого перманентно терпіла насильство? Драма Марціна резонує душевні страждання Івана Дідуха з новели Стефаника “Камінний хрест” (“Переселенці”). Останні дні Янки прочитуються як прощання зі світом Катрусі з однойменної новели Великого страдника; прозираємо ту саму нестрачену надію на одужання (“Вишневий цвіт”). Стара яблуня увиразнює самотність і немічність Параньки: “Шкрябає яблунька, мовчазний свідок її життя – нагадує, що знову навіяло скрізь кучугур. І як їх розгребти старечими руками? Стежки… Дороги… Скільки їх було в її житті, і яких? Але найважчою є дорога до себе…” (“Нічний спогад). У нерозквітлому коханні Данути й Гриця (“Для неї”) прозирає драма Мавки й Лукаша з “Лісової пісні” Лесі Українки. Оповідання “Розпач” ілюструє, як руйнівні чоботи “совєтських” катів пройшлися по українському народу, кожній родині. “Боже, відверни цю криваву руку від нашого народу”, – це молитовне благання Параски вторуємо нині.
 
У третьому розділі (“Божі квіти”) вимовні мотиви самотності, відчуження, пам’яті, страху, опозиція “свій/чужий”. “Чужі” – одне з оповідань про дітей-байстрюків, дітей-напівсиріт. Посивілий Арсен не знаходить прощення у вже дорослого сина: “Так і ходять одними дорогами двоє рідних і водночас чужих людей, чекаючи, коли одне серце простить, а інше прийме прощення”. Обділена любов’ю мами-вчительки, Оксанка з оповідання “Кучері-дзвоники” чекає на батька, щиро тішиться його з’явою. Втім батькове зізнання щодо іншої сім’ї скасовує дитячу радість: “Антон відчув, як ослабла і стала безвільною тендітна долонька в його руці”. Залишений плюшевий ведмедик символізує відмову від чужої батьківської любові. Мотив чужості розгортається і в оповіданні “Реальність”: Олена чужа для рідних, чужі меблі, шпалери, комп’ютер, чужий стілець, на якому сидить. “Її огрубілі пальці стали нечутливими”, але не душа, яку боляче зранюють слова рідних: “Бабко, ви що, на нас болт забили і не думаєте, блін, як ми тут?”; “Бабко, ви вже мені надоїли!” На тлі людських драм вирізняється собача трагедія: в передодень Святого Валентина пес Барон несе в зубах мертву подружку Діну (“День любові”).
 
Що ж до антиномії “місто/село”, то вона здебільшого прочитується “між рядками”, але в оповіданні “Чужі” набуває художньої зримості. “Чому селян вважають недолугими, чому думають, що вони одвічні шміраки, які мають бути приниженими і ходити в панських обносках? Чого слово “село” звучить у декого іронічно, зневажливо?” – на ці питання воліє знайти відповідь перш за все сама авторка. Відповідь виринає з пам’яті, далекого дитинства, родинних традицій. “Руки у селян справді чорні і потріскані, але від святої землі і сонячного хліба. Коли мама виймала з печі високий запашний буханець, завжди говорила: «Вдався, як сонце»”. Сумніватися у правдивості історій не доводиться. “Пам’ятаю це все з розповідей моїх рідних. Дякую Богу за те, що забрав у мене спів, тому що була пов’язана з ним усе життя, а вклав у руки перо. […] Ці оповідання, як мої пізні діти. Їх багато, вони дрібненькі, але найдорожчі мені”, – звіряється І. Савка. Щирість письменниці-дебютантки передалася і героям книги, яка вже здобула схвальні відгуки критиків і визнання читацького загалу.
 
Слідкуйте за нашими найцікавішими публікаціями в соціальних мережах Facebook і ВКонтакті
Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo
Рецензій: 2

Ігор Зіньчук 2016-01-30

Дякую Вам за цікаву рецензію.
Ганна Клименко (Синьоок) 2016-01-30

Щиро дякую за добрий відгук:)