Людина, що має «сотні тіней і відбить»

25.04.2021

Переглядів: 293

http://chytay-ua.com/

405 років позаземного буття Вільяма Шекспіра

Вільям Шекспір – один із тих митців, постаті яких досі овіяні легендами, навколо котрих не змовкають дискусії, ба навіть розгораються ще дужче, з’являються нові теорії й версії. Якщо стосовно давньогрецького співця Гомера маємо «гомерівське питання», щодо персько-таджицького поета-мислителя доби Середньовіччя Омара Хаяма – відповідно «хаямівське», то особистість англійського поета і драматурга епохи Відродження продукує «шекспірівське питання».

Вимовно і знаково те, що, ймовірно, дати народження і смерті Вільяма Шекспіра збігаються: йдеться про 23 квітня. Якщо день смерті митця, яка припадає на 1616-й рік, можна вважати офіційними даними, то щодо народин маємо лише припущення: до нас дійшли відомості про хрестини Вільяма Шекспіра 26 квітня (1564) – саме від того дня дослідники-шекспірознавці віднімають ще три дні, таким чином фіксуючи 23 квітня. Так чи так, але ця дата справді знакова, ба навіть символічна: на цей день припадають Всесвітній день книги та авторського права, Міжнародний день англійської мови, Міжнародний день іспанської мови. Знову ж таки це не випадково, адже саме 23 квітня вважається днем смерті не лише Вільяма Шекспіра, а й іспанського письменника доби Ренесансу Міґеля де Сервантеса Сааведри – автора знаменного роману «Дон Кіхот».

А ще 23 квітня – День святого Георгія (або англійською – Джорджа), котрого позиціонують покровителем Англії. Тож щороку саме цього дня відбуваються урочистості і святкування в середмісті Лондона (Трафальгар-сквер).

«Шекспірівське питання», як і кожне з подібних, є різноаспектним: ідеться про реальність (себто історичність) автора (і взагалі авторство як таке!), прізвище (а саме поліваріативність його написання: приміром, Shakespeare/Shakspere), походження, соціальний статус, особисте життя, обсяг спадщини і т. д. В інтернеті можна натрапити на Український Шекспірівський Портал, створений Лабораторією ренесансних студій (м. Запоріжжя), контент якого потверджує різногранність і невирішеність «шекспірівського питання».

У кожному разі, постать Вільяма Шекспіра знакова і для англійської зокрема, і для світової літератури загалом. Якщо Україну асоціюють передовсім із Тарасом Шевченком, Польщу – з Адамом Міцкевичем, Грецію – з Гомером, Іспанію – зі Сервантесом, то Великобританію – з Вільямом Шекспіром. Попри різні, ба навіть опозиційні версії та гіпотези, Шекспір як поет і драматург лишається «живим» упродовж понад 400 років, він досі не став «тінню», як не перетворилися на попіл і його твори. У чому ж секрет такого довголіття? Чому від епохи до епохи тексти англійського митця розщеплюють на цитати, а його образи й сюжети стають спонуками до творчості, вплітаються в канву творів авторів наступних генерацій?

Вочевидь, ідеться про втілення й осмислення тих проблем, які не гублять своєї актуальності крізь століття, лишаються близькими й питомими різним поколінням попри соціально-політичні й технічні зміни. Приміром, Любов, що здатна долати кордони, проходити крізь стіни епох і часові виїмки (один із ключових мотивів сонетів В. Шекспіра і лейтмотив п’єси «Ромео і Джульєтта»). «Над мур злетів я на любовних крилах, / бо каменю любови не спинити. / Що тільки може — те любов і сміє» (Ромео до Джульєтти). І все ж світ, як і Всесвіт чи Космос, є бінарним: поєднує Світло й Темряву, Добро і Зло, Життя і Смерть. Цей дуалізм буття артикульований як у поезії, так і драматургії В. Шекспіра. Отже, далі дещо докладніше.

«Оновлюйся, любове, до основ…»: сонетарій Вільяма Шекспіра

Точна кількість писаних англійським митцем сонетів досі не відома, тож складає один із аспектів «шекспірівського питання». Вочевидь, чимало наступників чи то учнів поета продовжували його традицію, тим самим творили «стилізації» «під Шекспіра». Відомо, що свої сонети Вільям Шекспір писав упродовж 1592 – 1598 років, не маючи на меті поширювати свої твори назагал. Проте сонетарій англійського митця без дозволу автора (та чи самовільно?) відокремився від останнього й вирушив у вільне плавання. 1609 року побачило світ перше видання збірки «Сонети» (без відома поета), а друге – виявилося вже посмертним (1640-го).

Дослідники не можуть дійти консенсусу, кому саме присвячені Шекспірові сонети. Абревіатуру «W.H тлумачать по-різному, прочитуючи в ній то особу, на честь якої писані твори, то ім’я мецената… і навіть безпосередньо Вільяма Шекспіра (Williamhimself). Не менш таємничим лишається образ Темної (Смаглявої) Леді (DarkLady), що зринає в багатьох сонетах. Хто вона? (І тут знову ж таки не обійшлося без версій: від доньки придворного музиканта Емілії до придворних дам.) Чому так бентежить душу ліричного героя (і, власне, митця!)? Йдеться не про Любов як почуття взаємне, а дещо таке, що генерує біль і розлуку… Тож Любов як Світло не може уникнути Пітьми, чи ж не так? А втім, не все так однозначно… Дослідники схильні добачати любовний трикутник, вписуючи до нього третьою особою образ Друга ліричного героя.

В українськомовному перекладі Дмитра Павличка маємо 154 сонети Вільяма Шекспіра. І все ж кожен текст доповнюється низкою коментарів, бо мова оригіналу різниться від сучасної англійської. Звідси – можливі неточності чи різночитання.

Сонет 144-й дуже виразно ілюструє констатований вище дуалізм – так зване двосвіття. Носіями кожного з двох є Любов (різна за своєю суттю), Гендер (чоловіче/жіноче), Стихія Світла або Пітьми, Добра чи Зла, Бога чи Диявола:

Є дві любові, мов два духи, в мене –

Два янголи, що любляться тихцем:

Дух кращий – то хлоп’я благословенне,

Дух гірший — то жона з хмурним лицем.

Жадаючи заволодіти мною,

Спокушує моє жіноче зло

Мого святця, щоб став він сатаною,

Щоб стьмарилось його сяйне чоло.

Чи стане чортом він, чи ні, не знаю,

Недостовірне в тім знання моє,

Та, хоч обидва – сотворіння раю,

Все ж, бачиться, один з них пеклом є!

Я буду мати певність щодо цього,

Лише як добрий дух згорить від злого.

У сонеті 148-му ніби артикульоване продовження розмислів про бінарність світу й людського буття – і так само вимовною є категорія Любові:

Мені дав бог кохання дивні очі:

Все видиме відмінюють вони –

Як день сприймають явний образ ночі,

В звичайнім бачать познак дивини,

В бридкому тілі – риси пречудові,

У чорнім – ясне! Цього не збагну.

А може, справді в погляді любові

Щось є, що викривляє явину?

Сонети 133-й, 134-й дуже добре ілюструють любовний трикутник: ліричне «Я» – Смаглява Леді – Друг ліричного героя.

Я серце те кляну, що водночас

Поранило мене й мойого друга;

З чиєї примхи об’єднала нас

Твоя вродливість і твоя наруга? (133-й)

Мій друг каратись буде через мене,

І друга загублю я через те… (134-й)

А можливо, йдеться про дві сутності одного людського «Я»? Бо ж людська природа теж подвійна: творіння Боже / земне створіння, духовне/матеріальне, душевне/тілесне… Звідси – «Він – у мені, а ти – моя тюрма»; «Щоб він, мого єства частина краща, / Скоріше вирвався з твоїх принад».

Чи не найвідоміший сонет Вільяма Шекспіра – 130-й («Mymistresseyesarenothinglike the sun»). У перекладі Дмитра Павличка – «Моя кохана – не сяйна, як сонце…», а в українськомовній інтерпретації Дмитра Паламарчука – «Її очей до сонця не рівняли…» Тут оспівано красу ліричної героїні, вжито багатство художніх засобів: «корал ніжніший за її уста», «не білосніжні пліч її овали, / Мов з дроту чорного коса густа». Почуття ліричного героя – піднесене, однак об’єкт його захоплення – земний. Виразним тут є прийом антитези: «Не знаю про ходу богинь із неба, / А кроки милої – цілком земні» (у перекладі Д. Паламарчука).

Попри Любов як лейтмотив Шекспірового сонетарію, добачаємо й низку інших мотивів, що, з одного боку, проливають світло на долю й душу митця, а з іншого, – поглиблюють таїну. Прикметними, зокрема, є категорія Часу й мотив плинності: «Години йдуть, од них нема сохрани, / Бо невблаганне їхнє ремесло…» (сонет 5-й); «Коли вслухаюся в печальний хід / Годинника хвилиною нічною <…> Я думаю з тривогою про те, / Що молодість твоя минуща, друже» (сонет 12-й).

Сонет 32-й артикулює своєрідний заповіт автора – принаймні саме так можемо тлумачити наступні два рядки:

Ти збережи мій твір не задля рими, –

Мою любов ти в ньому збережеш.

Насамкінець ще один момент. Вільяма Шекспіра правомірно вважати одним із фундаторів сонету як жанру й різновиду строфи. Якщо Франческо Петрарка утвердив в історії літератури італійський сонет, то В. Шекспір – англійський. Останній дістав назву «шекспірівського». Обидва варіанти сонету мають 14 рядків: в першому («петрарківському») два катрени і два терцети; в «шекспірівському» – три катрени й один дистих (двовірш).

«Предивно почалась любов моя, що маю ворога любити я…»: трагедія Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєтта»

«Ромео і Джульєтта» – твір Шекспіра-драматурга, що чи не найактивніше з усіх текстів англійського митця «розбирається» на цитати, має чи не найбільше екранізацій і театральних постановок, знаходить відгомони в інших національних літературах (персько-таджицький автор Гургані з його поемою «Віс та Рамін»; особливо вимовна аналогія з повістю Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків»).

Сучасні підлітки, вивчаючи цю п’єсу за шкільною програмою, нерідко не розуміють усієї глибини порушених автором проблем, а іноді й оскаржують актуальність твору, констатуючи віддаленість у часі. А дарма… Бо стрімкість часового плину не вдатна нівелювати злободенність, нагальність утілених питань… Можуть мінятися тло, імена, суспільні відносини, рівень освіченості, світоглядні орієнтири, смаки, але проблеми Любові, взаємин батьків і дітей, людських конфліктів є «вічними».

Вільям Шекспір не є новатором в літературному осмисленні ворожнечі між родами і втіленні трагічного кохання молодих людей, але саме його (Шекспірова) інтерпретація отримала широкий розголос і визнання. За це митцеві особлива шана.

Дія відбувається переважно в італійському місті Вероні. Автор вертається у ХV століття, ніби з часової дистанції осмислюючи трагізм ситуації. Хор у пролозі натякає на прийдешнє лихо. Шекспір-драматург навіть тут не зрікається свого поетичного «Я», тож пролог має форму сонету.

Два доми, рівно поважа́ні й славні,

в Вероні красній, місці наших дій,

знов починають свої чвари давні

й чужою кров’ю кроплять розлад свій.

З лон тих домів – рокована, нещасна –

коханців пара у життя іде,

і їх загибель – люта, передчасна –

край ворожнечі батьківській кладе.

Два знатні роди, Монтеккі й Капулетті, вже й забули корінь своєї ворожнечі, але щоразу знаходяться нові причини для сварки, не даючи пломеню згаснути, жаринці – зотліти. Участь у баталіях беруть не лише представники родин, а й їхні слуги, навіть люди з натовпу (міщани). Цей конфлікт змушує Герцога бути рішучим, ба більше – категоричним:

Підданці буйні, миру вороги,

що леза умочили в кров сусідську, –

чи чуєте? Ви, люди, ви, звірюки,

що гасите вогонь своєї злоби

червоними струмками з власних жил, –

під страхом кари, із кривавих рук

на землю киньте ненаситну зброю

й почуйте гнівний вирок свого князя!

Три бучі, вами із пустого слова

ізняті, Капулетті та Монтеккі,

мир наших вулиць турбували тричі;

і змушували мешканців Верони

скидати з пліч своє вбрання поважне,

й старі списи, від миру ржаві, взявши,

ненависть вашу ржаву розчіпляти.

Коли стривожите ви знову місто,

життям тоді заплатите за мир.

На жаль, так і стається: злагода коштує вкрай дорого. За неї платять життям найневинніші – Ромео Монтеккі й Джульєтта Капулетті.

Образ Ромео еволюціонує – від закоханості в Розаліну, що має руйнівний вплив на героя, до Любові, яка дарує зцілення. Саме зустріч із Джульєттою на балу «перероджує» Ромео – і його внутрішній світ зазнає суттєвих «метаморфоз». Так само змінюється рецепція Любові. «Любов ненавидить, ненависть любить!..»; «Що ж, це любови власть проклята, / з грудей важкого суму ніде діти»; «Любов – це дим, що в’ється з уст зітханців, / очищена ж – огонь в очах коханців. / А збурена – це сліз любовних море. / А ще любов – обачне божевілля, / гірка отрута й животворне зілля», – так Ромео трактує Любов, перебуваючи в полоні Розаліни. Почуття до Джульєтти є інакшим за своєю суттю: воно відроджує та надихає.

Вона ясніш горіти світло вчить.

У ночі на щоці вона висить,

як самоцвіт на вусі ефіопа –

занадто пишна для землі оздоба!

Мов білий голуб серед гав, ясна,

так серед подруг майорить вона.

По танці я наближуся до неї

й здобуду ласку для руки своєї.

Чи ж я до цього вечора любив?

Я вперше тут красуню справжню стрів.

Два юні серця – Ромео та Джульєтти – спалахують взаємним коханням. Хоча це почуття недозволене, заборонене, але воно має дивовижну силу: оскаржує будь-які обмеження й табу. І все ж не забуваймо, що світ бінарний: Світло переплітається з Темрявою, Життя – зі Смертю. Здається, ось-ось – і закохані зможуть поєднатися. Проте втручається Фатум – і Ромео змушений відбути у вигнання. Розлука з Джульєттою для нього рівноцінна смерті, але тим самим він уникає покарання за вбивство Тібальдо – брата коханої. Це не його особисте рішення: Ромео не ховається від закону. Так ухвалює Герцог. «Нема за стінами Верони світу – / лише чистилище, тортури, пекло. / Вигнання звідси – все одно що з світу. / А з світу – значить, смерть. Тоді вигнання – / не що, як смерть сама», – розпачливо вигукує Ромео.

Зайве переповідати всі перипетії, що випадають на долі героїв. Їхні душевні колізії так само варті окремої уваги, глибокого аналізу. Яка роль чи навіть місія отця Лоренцо, котрий згоджується здійснити таємний обряд вінчання закоханих, а потім допомагає Джульєтті уникнути шлюбу з Парисом?.. Чи почувається духівник винним у трагічній розв’язці? Згадаймо, як він вигукує наприкінці: «Коли я винен чим / у справі цій, життя моє старе / хай перед смертю одбере у мене / рука найсуворішого закону».

Вільям Шекспір якось мовив: «Любов – усесильна: немає на Землі ні горя, вищого за кару її, ні щастя, вищого за насолоду служити їй». Чи ж не тому саме Любов оскаржує давню ворожнечу між родами? Щоправда, ціною життя наймолодших представників кожного з них – Ромео Монтеккі й Джульєтти Капулетті. Забороненому почуттю вдається зреалізувати те, що нікому не вдавалося впродовж тривалого часу. Конфлікт скасовано, оголошено мир, але Ромео і Джульєтту вже не повернути. Надто дорогу ціну сплачено. Кохання юних героїв спалахує зіркою на небі, даруючи згоду на землі.

Капулетті: «Монтеккі, брате мій! Подай же руку! / Це доччина вдовицька часть. Не можу / я вимагати більш». Монтеккі: «Я більше дам. / Я виллю їй стату́ю щирозлотну – / й поки Вероною Верона буде, / не знайдеться у ній над ту статую, / що я Джульєтті вірній подарую». Капулетті: «Ромео буде мати рівний дар / із нею. Бідні жертви наших чвар!»

Завершальні слова Герцога вже давно стали цитатою, яку вільно передають з вуст у вуста представники всіх поколінь і націй: «Не знав бо світ сумнішої планети / понад судьбу Ромео і Джульєтти» (українськомовний переклад Василя Мисика).

«А втім, що є щедріше за любов?»: трагедія «Гамлет»

«To be, or not to be: that is the question», або українською «Чи бути, чи не бути – ось питання» – витяг зі Шекспірової трагедії про Гамлета, що є першим рядком монологу данського принца. Його так само полюбляють цитувати, він слугує афоризмом, а для когось – навіть гаслом. Ця сентенція вказує на важливість і важкість вибору, вже неодноразово згадану бінарність світу й людського буття. Але, думається, порівняно з трагедією «Ромео і Джульєтта» напруга тут суттєво зростає, конфлікти нарощуються, Темрява поглиблюється, а Світло, либонь, віддаляється… Герої стають заручниками то власних інсценувань, то чужих витівок. Здається, Світла наприкінці тунелю справді не розгледіти – суцільна пітьма.

До речі, Вільям Шекспір не вигадував нових сюжетів: він утілював, інтерпретував, переосмислював більш чи менш відомі. Окрім того, п’єса «Гамлет» має аналогії з трилогією «Орестея», автором якої є «батько трагедії», давньогрецький драматург Есхіл: ідеться про зраду матір’ю (царицею/королевою) свого чоловіка, смерть (вбивство!) останнього й помсту сина. Щоправда, Шекспір як сучасник пізнішої епохи (Ренесансу) поглиблює психологізм, увиразнює душевні колізії. Подібно до Есхілової трагедії «Перси», де з’являється тінь перського царя Дарія, у Шекспіровому творі постає тінь батька Гамлета. Гораціо, Гамлетів друг, добачає в тім недобрий знак: «Не знаю, далебі, як пояснити, / Та тільки це знамення, що віщує / Всій Данії напасті несказанні».

Образ головного героя, Гамлета, є направду складним і суперечливим. Він відчуває зневагу до матері, котра належним чином не витримала жалоби й поєднала долю з іншим – братом свого чоловіка, Клавдієм. Гамлетів осуд стосується обох; він не в змозі пробачити материну зраду й рішуче оскаржує свою «кревність» із новопризначеним королем.

Мою він матір так кохав, що й легіт

Лиця її торкнутися не смів.

Чи згадувать?.. До нього так горнулась,

Немов жага у ній росла від того,

Чим гамувалась... А минув лиш місяць...

Зрадливість – ось твоє наймення, жінко!

Лиш місяць! Ще не збила черевиків,

В яких вона за гробом мужа йшла

В сльозах, мов Ніобея... і уже, –

О боже, звір би нетямучий довше

Журився, — вийшла за мойого дядька.

Хоч батьків брат  — на батька схож він менше,

Ніж я на Геркулеса. Через місяць!

Ще ятрить сіль її нещирих сліз

Розчервонілі очі, а вона

Вже шлюб бере. О безсоромна хуткість:

Так поспішати в кровозмісне ложе!

Нема й не може бути в цім добра...

Але німуй, язик, хоч серце рветься.

Два брати, Гамлетів батько і Клавдій, уособлюють опозиційні первні (на кшталт міфів про близнюків): Творення/Руйнування, Світло/Пітьма, Добро/Зло.

Твір виходить за межі індивідуального, ба навіть родинного, сягає національних і державних інтересів (цим він різниться від трагедії «Ромео і Джульєтта», хоча і в останній масштаб конфлікту вимагає втручання герцога). Прикметним є мотив божевілля, бо ж саме до таких «метаморфоз» (маскування!) змушений вдатися Гамлет, аби пізнати правду щодо смерті батька й помститися вбивцеві.

«Для вбивці навіть храм не порятунок, / А помсті меж нема», – мовить Клавдій Лаертові, либонь, не усвідомлюючи сповна, як ці слова стосуються його й Гамлета. Бо ж молитва на колінах навряд чи вдатна оскаржити скоєний злочин, за який конче прийде кара – з Неба й Землі… А коли втручається потойбіччя, то й поготів. Трагізм ширшає – смерть торкнеться багатьох героїв… Не кажучи вже про інтриги: В. Шекспір ними щедро «приправляє» сюжет. Що ж до Любові, то вона переплітається з божевіллям і смертю. Гамлет і Офелія почергово втрачають батьків, тим паче, що принц мимохіть стає вбивцею Полонія. Божевілля коханої, її смерть – ще одне випробування, яке доводиться пережити Гамлету. «Офелію любив я. / Я так її любив, що й сорок тисяч / Братів, з'єднавши всю свою любов, / Мою не здужали б».

Автор не суперечить канонам трагедії: головний герой гине. Наприкінці смерті нанизуються, мов намистини. «Кругом сліди різні. О смерть пихата! / Що за бенкет готуєш в вічній тьмі, / Що нагло так родину королівську / Поклала трупом?» – вигукує Фортінбрас, якому Гамлет через Гораціо доручає кермо влади.

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo