Уривок з книги Ольги Дубчак "Бачити українською"

26.10.2021

Переглядів: 1421

http://chytay-ua.com/

Ольга Дубчак «Бачити українською» / В-во "Віхола" / 2021 р.

Походження слів

Слова в мові звідкись з’являються. Це факт. Можна було би припустити, що десь на стáвці в кабінеті сидить провідний спеціаліст із придумування слів і щомісяця видає на-гора певну кількість одиниць, визначену в переліку посадових обов’язків — і це, між іншим, був би не найгірший варіант, адже ми завжди мали б до кого звернутися з претензіями, що те чи інше слово нам не подобається. Однак такої шари не буде. І провідного спеціаліста теж.

Варіантів напóрати слів у рідній мові два: 1. Позичити. 2. Зробити свої. Зараз нам більше до вподоби перший варіант, бо він легший. Раніше наші пращури легких шляхів не шукали, тому передали нам у спадок багаж питомої лексики, якою ми послуговуємося нині й послуговуватимемося завжди.

Власне українська лексика

Це слова незапозичені, питомі, корінні, ті, які виникли в українській мові колись давно. Можна навіть сказати, що вони були в українській мові споконвіку, тому цю лексику також називають споконвічною.

До споконвічних слів належать і ті, які українська мова успадкувала з:

• індоєвропейської мовної спільності (мати, батько, серце, дім, бути й деякі інші), тому ви могли зауважити, що в мовах, які належать до індоєвропейської мовної сім’ї (наприклад, італійська, грецька, німецька, вірменська тощо), ці слова звучать подібно;

• спільнослов’янської мовної єдності (чоловік, губа, палець, пшениця, пиво, душа, правда, боліти, киснути, розумний, короткий та ін.), звучання яких подібне в усіх слов’янських мовах.

Проте більшість питомих слів не успадковані, а створені суто на українському мовному ґрунті, тобто вони є тільки в нашій мові (проте якщо треба, ми охоче поділимося, нам не шкода). Це найбільший шар загальновживаної лексики; мовознавці стверджують, що власне українських слів у мові 90 %. Вам може здаватися, що це не так і що питомих слів у нас, особливо зараз, не так уже й багато, але зверніть увагу, що вони позначають:

• назви місяців: січень, березень, липень, жовтень, грудень;

• частини тіла: мозок, брова, вухо;

• психічні стани: кохати, мріяти, млосно;

• предмети побуту й одяг: спідниця, черевик, чобіт, хустка, стрічка, клуня, підручник;

• тварин: свиня, крижень, гуска;

• страви і напої: вареник, галушка, борщ, горілка, паляниця, млинець, узвар;

• якості людини: дебелий, гомінкий, галасливий, мрійлива, кохана, чарівлива;

• стани природи: віхола, хурделиця, повітря, завірюха тощо.

А скільки питомих українських прислівників, що характеризують дію (вистрибом, притьмом, нишком, назирцем, бігцем, миттю, крадькома, навпростець, навпомацки, сторчака, знестяму, обмаль, горілиць, віч-на-віч та ін.)! А скільки службових слів (задля, коло, щодо, проте, дарма що, хіба, невже, либонь тощо)! І ще багато-­багато слів, які ми вживаємо щодня, навіть не замислюючись, що вони прийшли до нас із глибини століть, супроводжують нас від народження й нікуди не подінуться з нашої картини світу ніколи.

А хто ж їх придумує?

Загалом знайти якогось конкретного творця питомих слів української мови неможливо. Коли ми називаємо пісню народною, то маємо на увазі, що її нібито написав народ. Однак на практиці це доволі дивно: народ навряд чи збирається весь на загальнонаціональну зустріч, де зосереджено вигадує й занотовує текст. Насправді ми називаємо пісню народною, бо імені її творця вже ніколи не взнаємо, натомість його текст живе в народі, що кладе його на музику, співає і всіляко шанує. Зі словами відбулося приблизно те саме: хтось і колись справді вигадав їх, однак коли вони стали загальновживаними, тобто їх стали вживати всі носії української мови, ім’я творця вже втратило сенс.

Хоча є й такі власне українські слова, автори яких нам відомі. Наприклад, Іван Котляревський уперше у своїй «Енеїді» вжив слово несамовитий, а Лесі Українці належить перша заявка на слово промінь. Кажуть, її мама, Олена Пчілка, вигадала слово мистецтво, а Іван Нечуй-Левицький — слова перепона, стосунок і світогляд. Багато мовознавчих термінів, які траплятимуться і в цій книжці, належать авторству Агатангела Кримського, Олени Курило, Григорія Холодного та інших науковців. Ви трохи шоковані? Це чудово, такий і був план.

З іншого боку, це доволі неоднозначний момент: достеменно невідомо, що було першим — курка чи яйце. Тобто хто все-таки вигадав: письменник або науковець, після якого слово пішло в народ, а чи народ, після спілкування з яким письменник або науковець узяв влучне слово у свій твір?

Навряд чи ми дізнаємося. Пропоную компроміс: вважати, що письменники з науковцями вигадують слова (бо це справді так, це їхнє призначення), але не всі вигадки мандрують у народ. Наприклад, Тичинове яблуневоцвітно не прижилось, а Шевченкове високочолий — цілком. І навпаки: є слова, якими здавна послуговуються в народі, але в літературну мову вони не потрапили й загальновживаними не стали. Скажімо, на Закарпатті повидло називають леквар, однак ще не знайшлося такого письменника, який навчив би цієї назви всіх носіїв української. Але ми почекаємо, бо звучить гарно, чи не так?

Неважко помітити, що власне українська лексика зосереджена передусім на побуті, явищах природи й довколишньої дійсності, які супроводжують нас протягом життя, на характеристиках людей, їхніх стосунках — тобто на всьому тому, що і є нашою картиною світу. Загалом, якби виокремити всі питомі українські слова й розглянути їхні значення, можна було б здійснити доволі вичерпне дослідження про мовну свідомість українців, про те, як вони бачать українською все довкола. Цілком імовірно, що це вже хтось зробив, а як ні — то нумо писати, бо як не ми, то хто? Але, звісно, після того як дочитаємо цю книжку.

Попри те що основу загальновживаної лексики становлять питомі слова, кожна мова світу розвивається не ізольовано, а в тісних контактах з іншими мовами. На Землі є дуже обмежена кількість так званих закритих мов, які існують лише в певній спільноті на ізольованій території. Ними послуговуються окремі племена, етнічні групи, соціальний лад яких не є відкритим до розвитку в суспільно-економічному сенсі. Українська, як і переважна більшість світових мов, є системою відкритою, що постійно розвивається й контактує з іншими мовами, беручи з них потрібні слова й не шкодуючи позичати власні.

Лексичні запозичення

Як ви почуваєтеся? Який ваш карент муд? Як минає день? Чи достатньо ви агресивні, щоб почати батл стосовно доцільності запозичень в українській мові?

Якщо два з чотирьох запитань вище вас зачепили недоцільністю вживання певних слів, з вами все гаразд. Ви проти надмірних запозичень. Якщо ви чекаєте на лазівку, що зведе докупи складанку зі здань о зазичаннях, і дратуєтеся від цього речення, з вами все гаразд. Ви проти пуризму.

Хай як комусь із нас хотілося б викоренити з мови всі можливі запозичення й лишити тільки питомі слова й вигадані наново відповідники, це неможливо. Звісно, якщо обнести територію України бетонною стіною заввишки до космосу й заборонити жителям спілкуватися з носіями інших мов, вимкнути інтернет і скасувати науково-­технічний прогрес, за кілька десятків років, можливо, вихолостити українську від усіх «зайвих» слів і вийде. Але насправді ні, не вийде. Що робити з українцями, які живуть за межами України? Адже вони глибоко занурені в іншомовне середовище. Що вчинити з телефоном (айфоном, планшетом, кіндлом), з якого просто зараз хтось читає цей текст? Викинути? Серйозно? Зараз, аж бігом! А інтернет? Тобто — «вимкнути інтернет»? Що взагалі означає словосполучення «вимкнути інтернет», ей, алло,

авторко, ви при своєму глузді?

Словом, ні: без запозичень ані українська, ані французька, ані японська, ані будь-яка інша мова світу існувати не зможе. Визнаймо: намагатися виполоти з мови всі бур’яни-запозичення, на місці яких виростатиме в десятки разів більше ще колючіших і здатніших до захоплення всесвіту будяків, — затія щонайменше дивна. Це ніби в лісі викопати всі мухомори, зі ставка повикидати всіх жаб, а з офісу винести всі папери, які бухгалтерії вже давно нецікаві. Хоча, вочевидь, з мухоморами й жабами щось може і вийти. З паперами й запозиченнями — точно ні. Куди ви несете отой папірець? Викидати?! Свят-свят-свят, покладіть, де лежав. То й що, що валявся під шафою вже сім років? То й що, що розводи від чашки й не видно печатки? Покладіть назад, кажу, бо бухгалтерія нас знищить. Колись потім викинемо. Не в цьому житті і не в цьому офісі. І не цей папірець.

Запозичення в мові — явище постійне, і саме воно свідчить, що спільнота розвивається й контактує з іншими спільнотами. Значно гірше, коли запозичень на позначення нових явищ дійсності немає. Це значить, що народ, так би мовити, трохи не бере участі в науково--технічному прогресі й торговельно-­економічних зв’язках. У всіх є комп’ютери, а в нього немає, усі на світі послуговуються телефонами, а він — ні. А що ж він робить? Дивиться телевізор, сидячи на дивані? Е ні, ані телевізора, ані дивана в нього теж немає, бо ці слівця теж запозичені. Не продовжуймо далі цієї вигаданої страшної історії, бо так не буває.

А ви до нас звідки?

Зараз ми часто говоримо про запозичення, маючи на увазі лексику, узяту й адаптовану з англійської. Проте ми стали забувати, що слова на позначення різних явищ, процесів, предметів і дій в українську приходили й з інших мов. Наприклад, ми взяли собі трохи лексики:

• зі старослов’янської (глава, страждати, єдиний, возвеличити, воскресити, благовірний, велемудрий тощо);

• з польської (хлопець, блазень, вирок, ліжко, кепський, пильнувати, застава та ін.);

• із чеської (брама, влада, огида, гасло, замок, смуток, праця, власний, табір тощо);

• з грецької (альфа, діагональ, дракон, цикл, лабіринт, скелет, скандал, гімназія, каліграфія і багато інших);

• з латини (агресія, оратор, декрет, статут, юрист, а також неймовірна кількість медичних, математичних, юридичних термінів);

• з тюркських мов (батіг, казан, торба, балик, ковбаса, баран, чумак і навіть козак);

• з німецької (будувати, варта, ганчірка, шафа, шина, маршал, шрифт, офіцер, солдат  і ін.);

• із французької (балет, бюст, пальто, одеколон, абажур, парашут, бюрократ тощо);

• з італійської (бенкет, макарони, газета, банк, акорд, піаніно, концерт і купа музичних термінів).

Зрозуміло, що мов, із яких українська запозичувала колись і запозичує зараз, значно більше. Усе залежить від понять, які виникають у той чи інший історичний період і які та чи інша мова називає якнайвлучніше. Не гріх запозичувати, гріх — удавати, що ці поняття для нас неактуальні. Перегляньте приклади, наведені вище. Ви уявляєте своє мовлення без цих слів? Мабуть, не дуже. І правильно, бо вони усталилися так давно й міцно, що, викинувши ковбасу у вікно, ви вже не зможете викинути її з мови. (Ви правда зараз подумали викинути ковбасу? Чесно? У вас немає серця.)

Проте закривати очі на доволі агресивне проникнення англіцизмів і в українську, і в решту мов світу та вдавати, що нічого такого не відбувається, — позиція також неправильна. З огляду на те що сучасна англійська посідає панівне міс­це серед мов міжнародного спілкування, процес запозичення слів з неї цілком обґрунтований, поза всяким сумнівом. Однак ця фіча так апрувнула проблему з андестендингом, що це вже не просто агрить, це попахує факапом. Хто не зрозумів — скіпніть наступний параграф, та й по всьому.

Англіцизми

Отже, ми хев е праблем і нід хелп. Англійська — мова міжнародного спілкування. Англійська — мова бізнесу й науково-­технічного прогресу. Англійська — мова, якої не знати сьогодні соромно. Усе так.

Було б неправильно заперечувати те, що із цієї мови в українську запозичення приходили здавна. Це і комп’ютер, і трактор, і радар, докер, снайпер, бізнес, бюджет, гол, матч, бокс, нокаут, клоун, джаз і навіть те, без чого за прочитання цієї книжки ми не сідали б за жодні пряники, тобто гумор. Це дуже звичні нам слова, і жодної загрози з їхнього боку ми не бачимо. 

Зате бачимо загрозу з боку всіх тих термінів, які масово повалили в національні мови зі сфери ІТ, з бізнесової галузі, з банківської справи, з методик обробки даних і всього того, чим зараз живе людство і що приносить йому гроші. Нічого поганого ані в бізнесі, ані в грошах немає, і поява нових понять і слів на їх означення — явище цілком закономірне. Проблема полягає в тому, що національні мови не встигають утворювати нові слова, а часом і взагалі не хочуть цього робити, бо англіцизмів їм цілком достатньо. Ви можете заперечити й аргументувати тим, що нові слова-англіцизми — це, навпаки, круто і свідчить про сучасність тих, хто їх уживає, а як вам, Ольго Петрівно, щось не подобається, то йдіть уже в склеп облаштовувати собі старість — і певною мірою матимете рацію. Однак крутими запозичення можна назвати лише тоді, коли вони стають загальновживаними. Цей термін ми розглянемо трохи далі, а поки просто уточнимо: коли нове поняття входить у слововжиток усіх носіїв мови, коли його означення зрозуміле всім — і молоді, і літнім людям, і Ольгам Петрівнам, і Сергіям з Олегами — тоді ми можемо стверджувати, що іншомовне слово виправдане, а головне — природне. Такі запозичення нам потрібні.

А от коли вони захоплюють мовлення окремих соціальних груп, як папуга Крамера — дупла європейських птахів чи амброзія — город, то ситуація припиняє бути здоровою. А здоровий глузд і вміння триматися золотої середини мова цінує понад усе. Ви думаєте, Максим Рильський даремно радив пильно й ненастанно полоти бур’ян? Повірте, письменники ніколи нічого не радять даремно. Вони он навіть слова вигадують, це страшні провидці, істинно вам кажу, та й тролити вміють неабияк, особливо коли не спойлерять одразу.

Мовний пуризм

Полоти бур’ян корисно, але засадити город самими лише мальвами й рожами — щонайменше непрактично, та й бабуся не оцінить такого широкого жесту, бо там у неї взагалі-то буряки вже були посходили, а отам разом з бур’яном ви в боротьбі за чистоту городу ще й помідори повисмикували. Інакше кажучи, так само як не здраво перевантажувати мовлення сучасними запозиченнями, не є здоровою тенденцією відхрещуватися від новотворів і вдавати, що мова може легко обійтися без них.

Не може. Мова — жива й відкрита система, і якщо в неї потрапляє іншомовне слово, значить, так треба. Дайте їй трохи часу — і вона сама вирішить, закріпиться воно в ній чи ні. Не варто насильно замінювати слово меню на стравопис — це абсолютно невиправдане витрачання ресурсу на нікому не потрібну річ. Слово меню в нашій мові функціонує давно й ніби нікому нічого поганого ще не заподіяло. Слово хештег для нас порівняно нове, але виглядає на те, що воно також закріпилося в нашій мовній свідомості, тож міняти його на кришмітку (правда, є така пропозиція) — та за шо?

Мовний пуризм, тобто діяльність, спрямована на усунення з мови іншомовних елементів (слів, синтаксичних конструкцій і навіть префіксів із суфіксами), може бути корисним, коли мова постає перед загрозою асиміляції чи й узагалі перебуває на межі зникнення. Проте коли подібних проблем немає, а сама мова бурхливо розвивається й контактує з іншими мовами, розширюючи тим самим свої можливості, потреби в її штучному «оприродненні» немає. Ні, українська не стоїть перед загрозою асиміляції англійською. І ні, вона не перебуває на межі зникнення. 

Наголосімо ще раз: здоровий глузд і золота середина — ось чим варто керуватися в мовленні. І трохи чуттям стилю.

Не треба боятися. Запозичення — це абсолютно нормальний процес, який свідчить, що мова розвивається, контактує, відкрита до світу й переймає досвід людства. Звісно, бувають і перебори. Варто бути уважними й розуміти: надмірне вживання тих чи інших слів шкодить гармонії й не прикрашає мовлення. 

А якщо вам образливо, що ми запозичуємо, а в нас — ні, це теж нормально. Історія свідчить: запозичують передусім з тієї мови, яка перебуває на коні міжнародного спілкування. Зараз такою є англійська, свого часу такими були іспанська, німецька, італійська, грецька й інші мови. Чи є шанси в української захопити мовний всесвіт у майбутньому? Безперечно. Головне — читай вище в першому реченні попереднього абзацу.

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo
poster