Уривок з книги Ольги Халепи «Орелія»

08.11.2021

Переглядів: 729

http://chytay-ua.com/

 Ольга Халепа «Орелія» / Видавництво «Літера V» / 2021 р.

Останнього  літа  Яків  часто  відлучався  з  дому  на  пару днів.  Лише  рідні  знали,  що,  сідаючи  на  коня,  їздив степовими  дорогами  й  шукав  порятунок.  Вище  над річкою  були  села,  потріпані  більшовиками.  Усе  це  виявлялося таким  же  самим  світом,  у  якому  жила  родина  Якова.  Треба було  шукати  місце,  де  можна  перечекати,  переховатися,  пережити скрутні часи у сподіваннях, що ця навала ненадовго, що ось-ось  має  прийти  господар,  який  розумітиме,  що  для  селян їх  власне  господарство  —  це  як  саме  життя.  І  забрати  землю, зерно, худобу — означає вкрасти їхню долю, залишити людей помирати  від  голоду,  відібрати  сутність  селянської  душі…  Це як  наче  відчахнути  гілку  від  великого  селянського  дерева, і, порубавши  тисячі,  мільйони  таких  гілочок,  залишити  стовбур стирчати серед світу Божого, не відомо для чого призначений. Століттями  всмоктані  з  молоком  матері  традиції  селянських родин  обробляти  землю  та  вирощувати  хліб  сьогодні  були  на межі знищення. Новатори ламали особливий світогляд українського  селянина,  який  він  із  дитинства  заколисував  у  себе  на грудях під полотняною домашньою сорочкою, який виношував під своїм солом’яним брилем, ховаючи таємниці своєї хазяйновитості під стріхами чепурної хати, у підмальованих призьбах та акуратно вимазаній долівці, у плетивах дерев’яних тинів та тіньолюбних солом’яних піддашках.

Часом  сумний,  розчарований  Яків  ішов  на  річкові  схили й сидів там, розмірковуючи таперебираючи в голові місця, які нещодавно відвідав. А в цей час річка Орілька плинула внизу, стиха шумлячи своєю водною дорогою. Сотні років вона пробивала собі шлях, звиваючись між берегами. Колись вона була широкою,  несла  свої  води  разом  із  тоннами  піску  у  велику ріку  Орель,  і  привіт  зі  степових  схилів  передавався  прямо  до могутнього  Дніпра.  Але  ті  славні  часи  давно  минули,  береги стали ближчими, пісок осів, слугуючи тепер людям у будівництві,  і    лише  легенди  збереглися  в  пам’яті  людській  про  степову річку.

Яків лягав на траву й дивився вгору, шукаючи в літньому небі  бодай  одну  хмаринку.  У  темно-каштановому  густому волоссі вже з’явилися перші сиві волосини; за звичкою куйовдив міцними натрудженими пальцями коротко стрижену чуприну,  наче  це  допомагало  думати  в  найскрутніші  хвилини. Мурашки  заповзали  за  комір,  за  штани,  кусали  за  ноги,  за шию.  Але  Яків  не  зважав  на  це,  бо  найбільше  любив  насолоджуватися в цю мить злиттям із природою, коли в ніздрі потрапляли  пахощі  духмяного  чебрецю  і  пахучої  шавлії.  Закривав очі  і  слухав  голос  землі,  що  була  під  ним.  Здавалося,  чув,  як тисячі дрібних створінь щось будують, риють, гризуть у береговому ґрунті, як лускається, проростаючи, насіння, як пробивається між часточками ґрунту коріння рослин, щоб дістатися до життєдайної сили степу й напоїти живий організм необхідною вологою.

Коли  вперше  з’явилась  Вона?  Уже  не  пам’ятав…  Може,  ще навесні,  до  війни,  а  може,  на  початку  літа.  Спершу  злякався, відчувши,  що  хтось  дивиться  на  нього,  підскочив  із  землі, сів,  широко  розплющивши  очі  від  подиву.  Неприродне  біле обличчя  говорило  про  те,  що  Вона  —  це  не  людина.  Проте яскраві  зелені  очі,  живі  та  блискучі,  налиті  рожевим  кольором губи та кілька веснянок на переніссі робили її схожою на живу людину. Чи міг би Яків описати її до деталей? Навряд чи, адже  кожного  разу  вона  була  водночас  однаковою  і  різною, хоча  він  точно  знав,  до  нього  щоразу  приходила  його  Орелія. А може, не тільки його? Може, ще комусь заглядала у вічі, пронизуючи  своїм  життєдайним  сяйвом.  Хто  знає…  Намагався про це не думати й мовчав, лише чекав нової зустрічі. Інколи ставало страшно, думав, може, він уже несповна розуму, якщо ця степова істота приходить до нього? Про Неї не знав ніхто, крім нього самого. Але Яків ніколи б про неї нікому й не розповів,  адже  тоді  б  його  точно  назвали  божевільним.  А  може, хто і знав, але як і він не зізнавався, хтозна?...

Коли  Орелія  вперше  торкнулася  його  голови,  він  відразу відчув,  як  спокій  поселився  в  його  думках,  а  вона,  на  цей  раз маленька  дівчинка,  присіла  поруч,  аби  просто  помовчати.  Дві кіски  спадали  на  пласкі  груди  Орелії,  наче  дві  вогняні  стріли, націлені  в  матінку-землю:  таким  було  яскраво-руде  волосся малої.  Веснянки  великими  плямами  вкривали  акуратного носика  дівчинки.  Вона  кліпала  густими  рудими  віями,  грайливо,  по-дитячому  поглядаючи  на  Якова.  Він  посміхався  у  відповідь.  Зірвав  квітку,  але  дівчинка  засмутилася,  потемніла зелень її смарагдових очей. Приклала стебельце зірваним краєм до ґрунту — і квітка знову стала рости, як ні в чому не бувало. А потім вони сиділи вдвох на березі річки та дивилися на воду…

Тоді  його  дружина  була  вагітна  втретє.  Перша  дитина народилася мертвою, а трохи більше ніж через рік Тетяна народила Катьку, яку він любив страшенно. На війні Яків не раз буде  бачити  образ  малої  у  снах:  її  великі  карі  очі,  точно  такі, як у батька, і темне материне кучеряве волосся рятуватимуть його від божевілля. Перед народженням третьої дитини вони з  дружиною  чогось  дуже  хвилювалися.  Але  після  зустрічі  із рудокосою Орелією він уже знав, що все буде добре.

Згодом народився здоровий хлопчик.

—  Нехай  буде  Яшка,  на  честь  тебе,  —  попросила  зморена після  пологів  дружина  Якова,  притискаючи  темноволосого хлопчика до грудей.

Того ж дня чоловік прийшов на берег річки й довго лежав, заплющивши очі, намагаючись угамувати свою нервову напругу  після  пережитих  хвилювань.  Відчув  знайомий  доторк  до голови.

— Орелія? — і відкрив очі.

Звідки  ж  він  знав  її  ім’я?  Хтозна…  Знав  і  все.  Воно  з’явилося  в  голові,  коли  дивився  на  неї  в  перші  хвилини  знайомства. Але наступного разу здивувався неабияк, адже до нього прийшла не маленька дівчинка, а юна дівчина у квітчастому вбранні,  і  здавалося,  що  всі  квіти  степу  були  зібрані  на  тій строкатій  сукні.  Висока  та  струнка  Орелія  захоплювала  зір своїми  дівочими  формами.  Бліді,  але  ніжні  щоки,  усміхнені вуста і смарагдові очі. Тільки волосся вже було не руде, а пшенично-біле і спадало довгими прямими пасмами на спину та груди.

Тепер  Яків  чекав  її  кожного  разу,  коли  з’являвся  на  схилах  річки,  але  наступного  разу  вона  прийшла  вже  аж  восени. Тепер  це  була  жінка-мати,  з  темно-рудим  волоссям,  у  вбранні жовто-червоних кольорів. Наче язик високого багаття, виділялася  Орелія  на  тлі  висохлого  степу.  Повногруда  жінка  зі  спокійним  упевненим  поглядом  на  блідому  обличчі.  Кутики  губ ледве  опущені  донизу  й  повна  відсутність  уже  звичних  для Якова веснянок на її обличчі. А коли осінній вітер охоплював її тіло одягом, то чоловік помічав обриси жіночного животика та округлі форми стегон. Чоловік не мав і не міг мати якихось почуттів  до  цієї  істоти,  вона  лише  зачаровувала  його  невидимими  таїнствами  свого  природного  єства,  наче  магнітом  тягнула до незвіданого, не дозволеного вірою та реальністю.

Того  дня  Вона  поклала  його  голову  собі  на  коліна,  і  легеньке  тепло  та  спокій  розлилися  його  тілом.  Яків  відчував осінній запах прілого листя і вже тоді зрозумів, що довгі зимові місяці  тепер  не  побачить  свою  Орелію.  Чомусь  уже  знав,  що степовий  дух  спочиватиме  віднині  в  невідомому  для  людини світі аж до наступної весни. Коли її постать зникла, розчиняючись у темних осінніх водах річки, він зовсім не сумував, адже був упевнений, що прийде тепло, а з ним прийде й Вона.

Буяла  нова  весна,  і  Яків  знову  колисав  на  своїх  колінах маленьке  біляве  дівчатко,  а  Вона,  піднявши  свої  зелені  очі, раптом сумно подивилася на нього, і той дитячий погляд проник у кожну клітину тіла Якова. Він ішов додому, уже розуміючи, що скоро буде біда.

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo
poster