Уривок з книги Олени Просцевічене «Лотова жінка. Роман мандрів»

22.08.2022

Переглядів: 260

http://chytay-ua.com/

***

Дорога давалася важко. Першого дня вона ще відчувала себе на сорок з невеличким хвостиком, але наступного пригадала, що все ж таки наближається до п’ятдесяти. 

І хоча на кордоні, поки перевіряли документи та оглядали багаж, вдалося трохи вийти розім’ятися, тіло благало про фізичну активність. Зоя стомлено вдивлялася в назви населених пунктів: скоріше б дістатися хоч кудись, де можна випростатися й потягнути закляклі м’язи.  

У Ростові з’ясувалося, що прямих квитків до Єнакієва чи Горлівки немає, і, щоб не гаяти час, Зоя поїхала до Антрациту, де мешкав її дядько. Тепер вона думала, що все складається навіть на краще. Переночує у рідні, трішки затримається, але не з власної вини, тож нема за що сварити себе. У будь-якому разі буде дома вже завтра по обіді. Якщо пощастить, то й Костика застане, він допоможе їй знайти автівку, щоб виїхати з мамою. 

Поїздка розтягнулася майже на весь день. На кордоні вибилися з графіка, а на вщент розбитій дорозі годі було й думати його наздогнати. Сірий січневий ранок перейшов у сутінки, а вони все їхали, минаючи поля, посадки, села та містечка. Подекуди засвітилися вікна. Сонний мор покосив пасажирів у темряві салону: вони дрімали від безвиході, не маючи чим зайняти заколиханий млявою їздою мозок. 

Всі заворушилися, коли автобус зупинився, потроху загомоніли та почали протирати спітнілі віконця – роздивитися, де це вони. Не виднілося нічого такого, що допомогло б упізнати місце: ані міських вогнів, ані автостанції – тільки поле із засохлим тогорічним бадиллям по один бік дороги. По інший чорнів лісок, за яким вгадувалося таке ж неоране поле. 

Ззовні затарабанили. Металеве гупання обірвало людський гомін, у салоні тьмяно засвітилися лампочки, і коли двері відчинилися, всередину ввалився веселий бородатий дядько в кубанці й камуфляжній курточці. 

***

Такі куртки кольору світлий хакі з темними вставками на плечах та рукавах у Зої асоціювалися з робітничим спецодягом. Подумки вона називала їх «костюм зварника». Коли рік тому на вулицях з’явилися цілі загони чоловіків у такому вбранні, їй спершу здалося, ніби на півострові розпочалося якесь грандіозне будівництво. 

Кубанки видавали козаків, а «костюм зварника» насправді називався «камуфляж горка». Зоя довго не могла звикнути до цього поєднання: воно виглядало бутафорським, нагадувало дешеву виставу сільської самодіяльності. Власне, вона й раніше скептично ставилася до козачих організацій у Криму. Як гриби після літнього дощу, повилазили вони років десять тому: проводили якісь свята й фестивалі, відкривали клуби для дітей, встановлювали хрести та пам’ятники... 

Коли один із Зоїних колег, молодий викладач історії Василь Дмитрович, з’явився на роботу в кітелі з яскравим шевроном та картузі, вона не стримала посмішки: 

- Що це, Васю? Ти з костюмованого балу?

Він не образився, тільки посерйознішав: 

- От марно смієтесь, Зоєчко Володимирівно! Тут скоро буде таке, що ви й не уявляєте! 

Зоя дійсно не уявляла, навіщо потрібні ці ряджені козаки. Відродження традицій, у чому переконував Василь Дмитрович? Але ж не було тут козачих традицій. Сама з «понаєхавших», Зоя вважала, що по справедливості справжніми господарями півострова є кримські татари. Після декількох скандальних сутичок козаків із татарською спільнотою вона впевнилася, що їхня головна мета – саме тиснути на киримли, які повернулися на історичну батьківщину та претендували на землю й реальну владу на півострові – те, на що мали історичне право. У відповідь Василь зазвичай загадково посміхався. Лише одного разу проговорився: у нас більш масштабні плани, прийде час – побачите. 

Якісь патріотично-козачі ідеї він приніс і до їхнього технікуму. Невдовзі там відкрився дитячий клуб, куди сходилися підлітки з усього міста. І хоча офіційно клуб орендував у них приміщення – «просто бізнес» – Зоя знала, що директор не дуже радів такому сусідству, але не наважився відмовити. Козаки на півострові ставали все більш впливовою силою. Та й що поганого в дитячому патріотичному клубі? Все ж краще, ніж підворіттями вештатися.

Взагалі більшість із того, чим займалися козаки, виглядало правильним. Але все воно несло відбиток штучності: на півострові навмисно насаджували культуру, яка не мала місцевого коріння, заповнювали ідеологічний вакуум потрібним матеріалом, аж поки на підготовлений ґрунт не висадилися загони чоловіків у горках та кубанках. 

…І тепер поява в автобусі веселого бороданя в козачій шапці не віщувала нічого доброго…

***

Він аж випромінював азарт, сипав нервовими іскрами – навіть на відстані відчула Зоя. Там, у січневій темряві, розгорталося щось надзвичайне, про що він вже знав, і це знання шалено заводило й розпирало його, ще трохи й не втримає, виплесне з себе. Але водночас дядько насолоджувався своєю обізнаністю ще й з тієї причини, що вона підносила його в очах кількох десятків цивілів в автобусі, тож він не поспішав розкривати інформацію широкому загалу. Він коротко поговорив з водієм. Єдине, що зрозуміла Зоя з розчутих уривків: не можна їхати вперед, дорогу перекрито. 

Але й вертати назад сенсу не було. Вирішили чекати просто в полі. Попереду, скільки бачило око, стояли автівки та автобуси, за пів години й за ними утворився хвіст. І хоча носій кубанки з горкою не пояснив, чи довго прийдеться чекати, та й чого власне чекати, його піднесений настрій, мов електрична іскра, зарядив пасажирів. Вони відчули: відбувається щось дуже хороше, майже святкове, і коли вони дізнаються, що саме, теж радітимуть. Це трохи примирило з перспективою провести декілька зайвих годин, а то й цілу ніч в автобусі. 

Чоловік поруч із Зоєю заворушився, зняв із полиці великий, щільно натоптаний наплічник, поставив його на сидіння, й трішки пововтузившись, щось поперев’язував, переклав... Спіймавши Зоїн погляд, пояснив тихенько: «Спробую пішки, мені тут недалеко лишилося». 

Він пішов у темряву, і Зоя, скинувши чоботи, зайняла його місце, залізла з ногами, підібравши їх під себе. На короткий час нова поза принесла полегшення, Зоя щільніше закуталася в пуховик і задрімала. 

Читайте також: Уривок з книги Гела Елрода "Чудовий ранок. Як не проспати життя"

Підтримати проект

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo