Роман Малиновський «Солодке життя»

Інтро

Так глибоко, так солодко і загусто від читання давно мені не було. І добре, дуже добре. Це проза найвищого рівня майстерності – коли автор грає з тобою так, що ти й сам ніби не помічаєш, що з тобою грають. А потім, коли все скінчиться, ти переводиш подих  і – о, що це зі мною було?..

І знову з головою поринаєш в авторський світ наступного оповідання, яке готується поглинути тебе.

Особисте

Так вийшло, що я почала читати цю збірку оповідань десь 18-20 лютого 2022 року. Повітря тоді було таким щільним, тривога була такою настійливою, близький кордон з росією відчувався у Харкові майже фізично поруч. Я не змогла тоді почати читати цю збірку оповідань, вона викидала мене на берег після перших кількох сторінок, як води Мертвого моря не дають заринути у себе людині, що намагається пірнути, щоб досягти його дна.

Але я пам’ятала про цю книжку, вона зачепила мене з перших сторінок і була своєрідним маркером того, що я повернуся додому - коли почну читати її знову, значить, я вдома. Тому вона чекала на мене в Харкові, поки я повернуся з Івано-Франківська, але одного дня у вересні ми випадково познайомилися з автором. Ті 5 хвилин спілкування дали мені впевнене відчуття того, що книжку цієї людини я просто мушу прочитати.

Так восени «Солодке життя» приїхало до мене у Франківськ.

Читала я його у грудні хвора. Ні, ніколи немає ідеального часу для прочитання книжки. Це не була та проза, яку ти можеш читати з температурою, але коли вона відступала, я хваталася за неї, як потопаючий за соломинку. Тому що якщо ти вже зайшов у «Солодке життя», воно тебе вже не відпустить. Я не пожалкувала про це ані на мить.

Позитивне

Хороших збірок оповідань завжди мало, при тому, думаю, не тільки в українській літературі, а й у світовій, на це є об’єктивні причини. Оповідання - це завжди стиснута пружина, це мить, яку не просто схопили, втримали, а ще й препарували подумки й подали на письмі таким чином, щоб було цікаво не тільки самому мисливцю за митями, а й тому, хто любить лише за ними спостерігати.

Робота над оповіданнями є більш тривалою в часі, ніж з віршами, але не такою системною, коли йдеться вже про упорядкування збірки, як з романами. Тому робота над збіркою оповідань може бути хаотичною, несистемною, їх складніше об’єднати в одне ціле, має бути для цього стрижень.

Чи є стрижень у збірці «Солодке життя»? Так, тому що кожне з оповідань - це гра. Кожне з оповідань має таку кінцівку, яка забирає у тебе повітря, яке іноді відчувається загустим. Щоразу думаєш, що можеш передбачити наступний сюжетний хід, і щоразу програєш у цьому двобої. В цьому і є найсолодше і найгіркіше у збірці: відчуття, що з тобою грають, грають так майстерно, що постійно залишаєшся присмак програшу, попри насолоду від прочитання.

Перед тим, як перейти до самих оповідань, дозволю собі висловити захват від поліграфічного втілення книжки - вона ідеальна - легка, елегантна верстка, глибоко продумані ілюстрації, які доповнюють і збагачують збірку, стримане поєднання яскравого зеленого і чорного додають книжці динамічності та сучасності. Відчувається, що такий дизайн буде актуальним завжди, бо він зосереджений не на сліпому наслідуванні тенденцій, а на розкритті глибини текстів мовою візуалу.

Тож повернемося до текстів, а саме до деталей - а вони просто шикарні! - які полонять читача собою й не відпускають. Наприклад, в першому оповіданні «Двадцять п’ять днів» заїжджений й абсолютно невиправданий у прозі шаблон - спроба розкриття персонажа через зовнішність, зокрема колір очей - за допомогою улюбленого прийому автора, повторюваності, доведено не до абсурду, а до абсолютної досконалості.

Поверхнево суть оповідання в тому, що головний герой, Лука, нічого не знає про жінку, якою марить, можливо, насправді він і не хоче знати нічого про неї. Герой марить цією дівчиною, мусульманкою-перукаркою з салону на Лотумштрассе в Берліні. Він ходить стригтися до неї кілька разів на місяць тільки щоб побачити її, дівчину, з якою він навіть не намагається заговорити, про яку не знає нічого, навіть імені, все ловить можливість дізнатися заповітне ім’я, зрештою так й залишається без нього.

«Дівчина з зеленими, як тло прапора Саудівської Аравії, очима», «соковитим поглядом зелених очей - лівого, як нижня смужка прапору Йорданії та правого, як верхня смужка прапору Кувейту», «Лука не може спіймати погляду її зелених очей - лівого, як кедр на прапорі Лівану, і правого, як Печать Соломона на прапорі Марокко». Образи, що перетікають зі сторінки на сторінку з однієї іпостасі в іншу, відбиваються між строками дивною луною. Це відлуння ніби підкреслює основний сенс оповідання, його глибинну суть - одвічну, болючу межу між тими, хто народився в країні й тими, хто приїхав туди за кращим життям, підкреслену загрозою тероризму.

Автор передає захоплення героя дівчиною-мусульманкою ніжними, глибокими, поетичними образами: «над вухом знову клацають сталеві крильця метеликів».

Повторюваність, глибокі образи й цікаві деталі: це те, що притаманно в цілому прозі Романа Малиновського. Розбирати кожне оповідання не буду, проте зазначу, що найбільш вразили, окрім першого, оповідання, «Святковий обід» через вдалу, точно виміряну абсурдність, «Ми дуже любимо Тараса» через кінцівку, можливо не дуже точно прописану, але на сто відсотків вражаюче влучну, психологічно достовірну і безперечно оригінальну, «Бенкет» - за те, що ти, хоча і бачиш, що спочатку іде друга частина, а потім перша, все одно читаєш навспак, а потім перечитуєш все ж таки першу частину, за нею другу. Більшість оповідань – «Каїрський експрес»,  “Мелодрама”, 2Останній сеанс…», «Святий Бенедикте…», «Глибокий півсон2, «Діор», “Дольчевіта”, «За дві хвилини до півночі» - точно зафіксована мить чи ситуація. Деякі оповідання перегукуються, але не перетікають одне в одне, відчувається, що автор заходив в одну тему кілька разів, проте це не відчувається недоліком, коли описується з різних кутів.

Негативне

Висока планка інтелектуальної метафоричної прози зобов’язує пропускати її через найдрібніше сито. Тому важливо все, кожна дрібниця, найменша деталь, відтінок відчуттів, кожне зауваження має бути сказаним вголос, бо чим майстерніше написана картина, тим помітніший на ній кожен мазок пензля, який міг би бути кращим. До майстерно написаної прози більш високі очікування, і, якщо вони не виправдані, розчарування сильніше.

«Солодке життя» напрочуд майстерно написана книга, як для дебютної так взагалі. Проте час від часу, читаючи такі оповідання, як «Каїрський експрес» чи «Списання» ти думаєш: гра, в яку грає автор, вона більше для кого, для читача чи для нього самого? Наскільки взагалі зацікавлений автор в тому, щоб його читали? Такі питання постають тоді, коли ти бачиш один і той самий прийом однаково в декількох оповіданнях. Хоча в анотації заявлено, що оповідання мають між собою зв’язок, але він не прослідковується настільки, щоб це було помітно без анотації.

Які сенси хоче донести автор, окрім тих, які зчитуються одразу, тобто, якщо сказати точніше, чи дійсно хоче він, щоб ребуси декількох дуже заплутаних оповідань були розгаданими? В деяких текстах однозначно не вистачає «підказок» для того, щоб зрозуміти мету оповідання. А як мета незрозуміла, постає закономірне питання - навіщо я це прочитав/-ла?

У цій грі, в яку грає автор, скільки є вторинності, а скільки - оригінального? Відчувається, що оригінального однозначно більше, інакше вторинність б вилазила звідусюди, але все ж, що залишиться, якщо прибрати тло неймовірної начитаності автора, відтінок творчості інших письменників, якою він надихався? Де та межа, за якою наслідувальність перетворюється у вторинність? Автор жодного разу не перетинає її, але іноді буває дуже і дуже близьким до неї.

І наприкінці, відчувається така щільність тексту, яка далеко не кожному смакуватиме. Відчувається, що оповідання надто довго чекали друку. Це притаманно багатьом дебютним збіркам, така їх суть - вперше показати великому світу те, що давно лежало у шухляді. Було б неправильно не зауважити і на це також - адже щільність тексту є не тільки недоліком цієї збірки оповідань, але і її родзинкою.
Другого «Солодкого життя» вже не буде. Повторити це неможливо. І це прекрасно.

Висновки

Говорити про досконалі тексти складно. У тебе від захоплення відбирає мову, нічого не залишається, окрім «вау!», «класно!», «авторе, давай іще». Нам потрібна така література - інтелектуальна, глибока, деталізована, в якій автор не просто піднімає читача на щабель вище на свою сходинку, він запрошує зробити цей крок, читач робить його сам, з радістю.

«Солодке життя» має терпкий аромат, солодкий до головокружіння, незабутній. Ця книжка не раз випробує на міцність, але щоразу після того випробування нагородить катарсисом від такого повороту сюжету, якого ніхто не очікував, можливо, навіть сам автор. Прочитавши «Солодке життя», ви нескоро захочете до неї повернутися, адже добре пам’ятатиме чи не кожне з тринадцяти оповідань. Проте прийде час, змінитеся ви, люди, які вас оточують, набудеться інший життєвий досвід, і вам неодмінно захочеться ще раз поринути у цю лаконічну, досконалу книгу, в який автор грає з вами, а ви, перечитавши її знову, щоразу матимете більшу змогу переграти автора у відповідь.

Читайте також: Уривок з книги Олени Просцевічене «Лотова жінка. Роман мандрів»

Підтримати проект