Всесвіт Валерія Шевчука (частина 1)

16.02.2016

Переглядів: 1378

http://chytay-ua.com/

Редакція Читай.ua пропонує своїм читачам ознайомитися з думками відомого письменника - Валерія Шевчука. Сам письменник не любить публічності, не часто дає інтерв'ю, тому ми відібрали найцікавіші матеріали з різних ресурсів. Валерій Шевчук належить до авторів, які мислять масштабно і всеохопно, а його слова дарують натхнення і віру в краще.   

Про творців та імітаторів:

«Я розділяю письменників на дві категорії: творці та імітатори. Саме імітатори працюють, враховуючи вимоги читацької публіки, відтак серед них є письменники–бізнесмени і письменники, котрі шукають успіху, а не творчого здобутку. Моя ж творчість була і є засобом самовиливу, потребу в якому, очевидно, формую не я, а якась третя сила. Але ця третя сила не є читачем: свого читача я не знаю, за його оцінками чи захопленням не ганяюся, до нього не пристосовуюся».

Про читачів:

«Читач до серйозного письменника приходить, чи має приходити, сам – це той серйозний, розумний читач, що прагне не розваги, а духовного хліба. Той, що прагне розваги чи подратувати собі нервові закінчення, мої книги хоча, може, випадково візьме до рук, але відкине».

Про однодумців:

«Є естетичні однодумці й естетичні антагоністи, а також проміжні серед них. За своє життя я прочитав багато книг і вважаю, що без такого спілкування з іншими авторами естетично збутися неможливо, й це не перешкоджає автентичності письменника, навіть йому допомагає.»

Про Сковороду:

«Сковорода – мій перший учитель, від нього я навчився, як морально, психологічно й культурно встояти людині в тяжких умовах тоталітаризму, що людину нівелював і зневажав, а часто й нищив. Отож, учення Сковороди дало мені цю силу. Сковорода ніс світло світу, світу страшному, жорстокому, дурному, зажерливому, нікчемному. Сковорода вчив, як у цьому світі зберегти в собі Людину і світло душі.»

Про загадку читання:

«Кожен художній твір, коли він справжній, а не імітований, як це тепер часто трапляється, мусить нести якесь відкриття у світі та людині. Оце і є та загадка, яку читач разом із автором у творі розгадує (я не кажу про низові форми літератури, наприклад, детективи, де така загадка розв’язується на примітивному рівні), а про одкровення перед непізнаним.»

Про літературні вподобання:

«Я живу здебільшого у світі літературних традицій попередніх епох; сучасна література, за малими винятками, мені просто нецікава. А коли мені щось нецікаве, я обходжу те боком.»

Про мрії:

«Якось люди тепер забувають, що є в людини інтим, у який не можна втручатися. Мрії – це частка такого інтиму. Відповідно, коли святе виставлятимуть на продаж на базарі, воно святість свою знищить.»

Про державу:

«На жаль, Української держави не існує. Є держава Україна, де всіх громадян різного етнічного походження оголошено громадянами, викресливши з паспортів терміни: українець, росіянин, єврей, поляк і т.д. Тим самим заперечено їхню етнічну сутність. Відтак створилося щось подібне до фантастичного «радянського народу», хоч такого природа не створювала. Народ же, як і нація, твориться Богом, як ноосфера, на етнічному ферменті; національні меншості громадянами України можуть бути, але не українцями – для них треба створити умови для свого національного життя. Відтак іменна нація України позбулася свого статусу і перейшла в категорію підневільну.»

 Про українську фантастику:

«Вивчаючи українську фантастику, в тому числі демонологічну, зокрема й народну, дійшов висновку, що її писали з двох спонук: задля екзотики (Гоголь, наприклад) і через порушену психіку; відтак митець відчував чи бачив персонізовані фантастичні образи. Я ж дивлюся на ці теми з іншого боку. Вважаю, що для мене фольклорна фантастика – символічна персоніфікація психічного життя людини, тобто дивився я на образну форму психологізму через поетику не романтизму, а бароко. Нічого небезпечного в цьому немає.»

Вчителі життя:

«Головними вчителями свого життя називаю не лише Григорія Сковороду. Їх більше. Самійло Величко, автор найбільшого українського літопису, якого я переклав, навчив мене віддаватися творчій праці без огляду на те, чи прийде вона до читача. Сковорода навчив самостоянню в тоталітарному світі, в Імперії зла. Тарас Шевченко навчив мене вседушно віддавати свого таланта й працю рідній землі, Україні. Іван Франко навчив мене універсальності при виборі занять. З реаліями сучасного споживацького постколоніяльного світу моє внутрішнє «я» не вживається. Тому й протиставляю йому свій ідеалізм.»

 Про мистецтво і політику:

«Існує твердий і непереступний закон: мистецтво й політика – поняття не лише несполучні, а й антагоністичні. Справжній митець має від влади й політики дистанціюватися, інакше погубить талант. Ті, хто надягає на себе мундир з орденами, стають рабами і мундира, і цяцьок, на нього навішаних. Я це називаю «духовною голотою» – тратять волю і зачиняють себе в камеру посад, мундирів, машин, свого роздутого статку – від таких годі чекати достойних мистецьких результатів.»

Про еротику в літературі:

«Гадаю, що «молодих і не дуже» письменників можна осуджувати не за звертання до сексуальних тем, а за брудне їхнє бачення, тобто за безкультурність у культурі. Митцю дозволено писати на «геть усі» теми, але справа в рівні його таланту, та й вихованості. Секс та еротика – така ж натуральна форма життя, як і будь-що реально існуюче, але брудний у помислах пише про те брудно, а чистий принаймні пристойно, не виходячи поза межі загальнолюдської моралі та мистецьких законів. Ніде я не писав на подібні теми «низьким штибом», а завжди дотримувався тих меж, поза якими мистецтво зникає. Тому подібного у своїх творах не обходжу, водночас не стою на засадах заскорузлого обскурантизму.»

Про українське бароко:

«Дуже довго побутувала думка, що наша література бере свій початок від Григорія Сковороди. А що ж було до того? Чи це була культурно гола земля? Ці питання свого часу бентежили мою душу. До Сковороди в нашій літературі був величезний пласт на той час неоціненої культури, якій ім’я — українське бароко. Його ми бачимо в Софії Київський, у Києво-Печерській лаврі, на Подолі. І постає запитання — а звідки воно прийшло і що являє собою? Бароко не італійське, не польське, а саме українське — автентичне і водночас частина європейської культури. Я захопився цією літературною течією і почав із перекладів. Сьогодні маю цілу полицю наукових розвідок у досковородинську епоху — починаючи від українських билин і закінчуючи монографією, що присвячена Григорію Сковороді. Виявляється, що у тій давній літературі було все: високе і низьке мистецтво, дивовижна музика, поезія, дивоглядна архітектура, графіка. Усе те, чого в тоталітарні часи нас позбавили. Пригадую один знаковий випадок, який стався зі мною, коли я намагався видати книгу, присвячену поетам ХVІІ—ХVІІІ століть. Тоді один київський чиновник пояснив мені відмову від друку тим, що росіяни такого не знають. Мене завжди дивувало те, що ми чомусь завжди мали бути дурніші за росіян, а наше мистецтво — гірше за російське. Кожний підлеглий Росії народ відчув себе рабом. А які ж були багаті та своєрідні культури, приміром, Вірменії, Грузії, середньоазіатських народів! Крізь усе моє творче життя проходить і досі триває це безмежне захоплення течією бароко. Ось так потекла моя наукова та творча доріжка.»

Про популярність:

«Не люблю трибун і мікрофонів. Я відчуваю, що тоді мене неначе вкладають у футляр. Само слово «трибуна» нагадує сумну споруду. Вважаю, що серйозний письменник не може бути популярним.»

Про шістдесятників та модернізм:

«Що ж зробили шістдесятники? Ми заперечили тоталітарну естетику, а натомість виступили на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Ми намагалися відродити, пробудити своїми творами та активною громадською діяльністю національну свідомість. Література ХХ століття — це панування модернізму, який мав дві форми прояву: ранній — це Стефаник, Чупринка, Хоткевич, Коцюбинський — орієнтувалися на висоту загальноєвропейських начал, основ; розвинений — Плужник, Підмогильний, Микола Куліш, Хвильовий, ранній Тичина, який перейшов у пізній модернізм. Усіх було вистріляно, а тих, хто лишився, перетворено на маріонеток. Шістдесятники вирішили повернутися до світових тенденцій модернізму, який був заснований на загальногуманістичних ідеях, на пізнанні, занурення в людину.»

Про любов до праці:

«Праця тоді солодка, коли нею захоплений до глибини душі. Моя доля як митця не складалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, а шукав слави для народу і нашої літератури. Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм. Той храм і є душею нашою — чистим серцем. Усе минає, все зникає та нищиться, одна тільки любов вічна. Вона живильна сила нашого духу, вона спонука праці нашої та життя.»

Про філософію життя:

«Я сковородист за духу, тому сповідую його філософію життя. Щастя не потрібно шукати, воно всередині кожної людини. Людина має себе збагнути і зрозуміти, безпомилково обрати ту справу, яка їй природжена, й віддатися їй — така людина вважається добротворною. Не закопати, а приростити і дати якесь світло у цей світ — оце і є щастя, і я щаслива людина.»

Про книгу життя:

«Кожен серйозний письменник (не кажу про виготовлювачів т.зв. «комерційних текстів» і писак-заробітчан, які напишуть що завгодно, аби гроші) творить свою книгу життя. Візьміть О.Бальзака, який писав проздовж віку «Людську комедію», чи М.Пруста – «У пошуках утраченого часу». А хіба не писав книги життя такий плодючий письменник, як Ч.Діккенс – відповідно, й герої діють індивідуального типу, але в різних ситуаціях. А чи не писав книги книг Т.Шевченко? Він її і написав, назвавши «Кобзар», або В.Стефаник, або Леся Українка? Коли життя в людини одне, то у письменника (повторюю, справжнього, а не імітованого) пишеться таки одна книга життя. Я ж урізноманітнюю свою тим, що простежую життя своєї людини в часі, адже всі її предки, наскільки може сягнути творче око, – це теж вона. І не обов’язково цей зв’язок родовий, він, радше, духовний, адже йдеться про нематеріальне сполучення людей у часі – Г.Сковорода назвав це єднанням у Горній республіці, – і її складають не лише сучасники, але й ті, котрі жили до нас, тобто відчували й мислили в подібному регістрі.»

Джерела: Друг читача, Главред, Газета "День", Літакцент (2010), Літакцент (2013)

Редакція Читай.ua

Редакція сайту Читай.ua

author photo