онлайн-журнал про книги та літературу
Завершальний роман трилогії «Психо» Роберта Блоха вийшов друком 1990 року під назвою «Будинок психопата». Якщо друга частина була не дуже досконалим і необов’язковим продовженням, то третя здається зовсім провальною і зайвою. Історія, що починалася, як збудований на саспенсі трилер про моторошного вбивцю Нормана Бейтса, деградувала до посереднього детектива з набором непоказних персонажів у впізнаваних (для читачів попередніх книжок серії) локаціях.
Найбільш примітною з усіх персонажів (позаяк вона — протагоністка) є журналістка Аманда (Еймі) Бейнс, яка кілька років тому видала книжку «Трюки і втіхи» про повію-вбивцю Бонні Волтон. За запитом видавців вона має написати таку ж успішну книжку й про Нормана Бейтса. Проводячи, так би мовити, польові дослідження для майбутньої книги, Еймі заїжджає до сумнозвісного містечка Фейрвел, неподалік якого жив, працював і вбивав Норман. Тепер на місці його будинку й мотелю, що зазнали руйнувань від пожежі, один заповзятливий чолов’яга, на ім’я Отто Ремсбах, звів копії тих будівель, усередині яких повторюються знакові елементи зі злочинів Нормана. І вже незабаром такий атракціон відкриють для відвідувачів.
У Фейрвелі Еймі прагне розпитати мешканців про Бейтса та його садибу, а також недавнє вбивство зовсім юної дівчинки у відновленому будинку Нормана. Дістати матеріали для книжки Еймі допомагає місцевий журналіст Генк Ґіббс, але майже ніхто з фейрвельців не хоче розмовляти з цікавими представниками ЗМІ…
Еймі вдається організувати зустріч зі спритником Отто Ремсбахом. Вона розпитує його про причини купівлі Бейтсової садиби та відбудови більшої її частини. Звісно, причини меркантильні. А ідейним натхненником цієї справи, як з’ясувалося, був адвокат Чарлі Піткін, у якого, здається, є власні корисливі плани на майбутню горор-атракцію для туристів.
Одним із другорядних персонажів, які впливають на канву роману, є Ерік Данстебл. Принаймні він додає трохи загадковості та містичності. Данстебл — колишній семінарист-невдаха, що через брак віри та експерименти з екзорцизмом, був вигнаний із навчання та став демонологом. Еймі мала зустрітися з ним ще в Чикаго, але за певним збігом обставин вони побачилися у Фейрвелі, адже Ерік теж приїхав сюди через справу Бейтса. Та його мета зовсім інша — він хоче вигнати демона, яким був одержимий Норман.
У «Будинку психопата» Роберт Блох знову повертається до ідеї про те, що ледь не в кожному з нас може ховатися Норман Бейтс, а весь світ навколо — суцільна божевільня. Також через величезну особисту потребу критикувати, як і в попередньому романі, тогочасну цинічну культуру, письменник перетворює більшість своїх персонажів на інструменти такої критики, стаючи мимохідь прообразом деяких із них. Подекуди саме через це персонажі не відрізняються індивідуальністю, об’ємністю й не мають власного голосу.
Стиль книжки — невиразний. Якщо читати всю серію поспіль, можна помітити самоповтори (принаймні на рівні реакцій та дій персонажів), які відчитуються не як свідомі прийоми, а як неминучі наслідки авторової «виписаності». Деякі репліки здаються штучними й неприродними, а нарація побудована здебільшого на малопотрібних здогадах та риторичних роздумах головної героїні. Перенасиченість тексту цими засобами оповіді спонукає ледь не нудитися під час читання.
«Будинок психопата» — найменш вдала спроба експлуатації історії Нормана Бейтса. Якщо вас цікавлять простенькі детективи, нашпиговані персонажами з передбачуваними моделями поведінки, і вам байдуже, чи багато в цьому тексті напруги й оригінальності першого роману, то можете навідатися до «Будинку психопата». В іншому разі — навіть не ступайте на ґанок.
Читайте також: Роберт Блох «Психо»: який мотель, такий чин; яка мати, такий син
