Роберт Блох «Психо»: який мотель, такий чин; яка мати, такий син

29.01.2023

Блох Р. Психо : роман / пер. з англ. Б. Превіра. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2022. – 144 с.

«Найкращий друг хлопчика — його мати».

Джозеф Вільям Стефано

Мільйони глядачів бачили фільм Альфреда Гічкока «Психо» з Ентоні Перкінсом у головній ролі, і, ймовірно, значна частина поціновувачів кіно згодом звернулася до книжкового оригіналу, що лише додало популярності роману Роберта Блоха. Кінострічка майстра саспенсу Гічкока з’явилася 1960 року, тобто вже за рік після публікації оригінального роману про Нормана Бейтса, та спочатку отримала змішані відгуки. Минуло трохи часу, «Психо» було визнано однією з найкращих робіт режисера та внесено до Національного реєстру фільмів США. Тож, якщо вашу книжку екранізував Альфред Гічкок, це вже величезний успіх.

До речі, 1998 року режисер Ґас Ван Сент зняв покадровий ремейк фільму Гічкока з нині популярними акторами: Вінсом Воном, Джуліанн Мур, Віґґо Мортенсеном, Вільямом Мейсі. І, здається, це був омаж Гічкоковій творчості, який подекуди помітно балансував на межі даремності.

Роман «Психо» виник не завдяки ідеї, що зненацька осяяла голову талановитого письменника. Історія мала цілком реальне підґрунтя, ім’я якого «Плейнфілдський вампір». Так охрестили одного з найвідоміших убивць в історії США Еда Ґейна. Між іншим, він жив за якихось пів сотні кілометрів від Роберта Блоха, тож письменник неабияк захопився подіями навколо кровожерливого маніяка. Якщо когось цікавить історія Еда Ґейна, то найкраще ознайомитися з нею після прочитання книжки — аби уникнути зайвих спойлерів, — оскільки Роберт Блох зобразив свого персонажа доволі точно до прототипу, чому й сам згодом дивувався.

Головний персонаж роману «Психо» — 40-річний Норман Бейтс. Він мешкає в старому будинку на пагорку, біля підніжжя якого стоїть мотель, що належить Норманові та його матері. Прибутковість цього типового американського заїзду сумнівна, адже неподалік збудували нове шосе, а, отже, відтепер набагато менше шансів на те, що люди їздитимуть старою трасою повз мотель Бейтсів.

Основна розвага, а радше — розрада, Нормана — читання книжок. Він настільки поринає в написані історії, що часом навіть не помічає, що відбувається навколо. Проте Норман завжди відчуває наближення матері. «Йому навіть не треба було піднімати голови, щоб знати, що вона тут» (стор. 8).

Уже від початку читачі розуміють, що стосунки між матір’ю і сином напружені та особливі. Вона й досі кличе його «синком», що демонструє її справжнє ставлення до нього, та, незважаючи на лагідні інтонації в голосі, вона з легкістю звинувачує сина, що йому бракує мужності. Хоча подібна боягузлива модель поведінки Нормана цілком сформована саме під впливом довготривалих стосунків «мати-дитина».

Попри все Норман відчуває свою провину, оскільки, на його думку, «бувають і власницькі матері, — та не всі діти дають перетворити себе на власність» (стор. 10). Норман переконує себе не зважати на гострі слова мами, адже вона — літня жінка зі своїми тарганами в голові. І якщо він про це забуде, то зірветься — і задушить її абощо…

Тут Норманові й допомагають книжки (а іноді й ковточок із захованої в конторі пляшки). Вони — більш-менш надійний запобіжник від радикальних психологічних катаклізмів. Книжки — також його зона комфорту, як і будинок на пагорку, де й досі повно всіляких старомодних речей, які дарують відчуття затишку та безпеки. І ми можемо собі лише уявити, як важко бути в тій зоні комфорту протягом десятків років, а ще важче зрозуміти — ба навіть страшно, — як ту зону покинути після такого тривалого перебування. Хіба зміни, які відбуваються назовні, не таять у собі небезпеку?

Зручному (або не надто) існуванню Нормана Бейтса протиставлена історія дівчини з власними негараздами Мері Крейн. Але якщо Норман має проблеми з життям через постійну присутність у ньому матері, то Мері Крейн відмовилася від своїх мрій та планів і опинилася на роздоріжжі саме після того, як її мати померла, і вони з молодшою сестрою Лілою залишилися сиротами. Проблеми сталися передусім через гроші — одразу опісля материної смерті саме Мері мала гарувати, аби утримувати себе та молодшу сестричку. Та зараз у неї з’явилася можливість — вона вкрала 40000 доларів в офісі, де працювала на багатого посередника у сфері нерухомості. Вона просто не занесла їх у банк, забрала собі й помчала до свого коханого Сема в містечко Фейрвел, де той мав великий борг за бізнес свого померлого батька. Та спочатку Мері доводиться зупинитися в мотелі, аби перепочити та привести себе до ладу перед зустріччю з коханим. Авжеж, Норман Бейтс заселить її, бо вільних номерів у них тепер досхочу… Але чи не проти мама?

Норман називає маму хворою, але в жодному разі не божевільною. Мама спотворила Норманове сприйняття жінок: під час зустрічі з ними він шаріється, нервується і навіть боїться мінімально торкнутися жінки. Звідси й походять вуайєристичні нахили Нормана, які він реалізовує, підглядаючи через дірочку, яку просвердлив власноруч у стіні контори, суміжній із ванною кімнатою найближчого номеру. Здається, саме в цих спогляданнях він може віднайти самоконтроль, про який розповідала йому мати, та дистанціюватися від відчуття імпотентності в присутності дівчини.

Зв’язок із мамою у Нормана настільки міцний, що навіть якщо він визнає її божевілля, то все одно знайде цьому виправдання. Можливо, звинуватить себе або інших. Мати — це все, що в нього є, усе, що йому необхідно. І лише вона може його захистити.

Норман настільки не впевнений у собі, що йому навіть боляче дивитися на себе в дзеркало. І знову ж таки — цей комплекс заклала йому мати, одного разу застукавши Нормана, коли той розглядав відображення свого голого тіла. Вона запевнила, що це гидко — «дивитися на себе голого і беззахисного, розглядати власний жир, куценькі безволосі руки, товсте пузо і те, що теліпається під ним» (стор. 72).

Автор дає нам зрозуміти, що Норман цілком свідомий своєї проблеми. Він знає, що є мамієм, але не може розірвати стосунки «син-мати». І відповідно — не може залишитися остаточно дорослим чоловіком. Навіть думки про матір здитинювали його — відсутність зрілості проявлялася в Нормановому інфантильному мовленні та реакціях на емоційні ситуації. Будучи наодинці, він трансформувався: мислив як дорослий, цілком усвідомлюючи, що опинився «в заручниках легкої форми шизофренії чи, можливо, пограничного неврозу» (стор. 73).

Згодом Норман усвідомить, що для того, щоби захистити маму, йому потрібно чинити з нею по-дорослому, потрібно не прогнутися і зробити по-своєму. І це «по-своєму» має стати найкращим рішенням, як для мами, так і для інших. Буде складно, але дорослі рішення — вони такі…

Передовсім «Психо» розрахований на читачів, які захоплюються психологічними трилерами, але може цілком придатися до читання і шанувальникам детективів. Позаяк детективна лінія є, ба більше — є приватний детектив! Одначе, а як цього тут могло не бути, коли вкрадено 40000 доларів?!

Текст роману надто конденсований: вечір швидко змінює ранок, події кількох днів можуть зайняти лише пару абзаців, персонажі переривають свої пасивні роздуми заради наступних кроків, що просуватимуть сюжет. Це не є недоліком — такий стиль оповіді Роберта Блоха, і, безперечно, він може бути цікавим для багатьох читачів, але видаватиметься дуже сутужним і куцим, наприклад, для тих, кому до вподоби розлогі описи Стівена Кінґа.

Склалося враження, що «Психо» був написаний заради того, щоби бути екранізованим. Сюжетні твісти можуть спрацювати навіть більше, ніж за пів століття після виходу роману, а це, у кожному разі, ознака якості.