Всесвіт Валерія Шевчука (частина 2)

19.02.2016

Переглядів: 1668

http://chytay-ua.com/

Публікуємо другу частину вибраних думок Валерія Шевчука. В невеликих за обсягом абзацах ховається глибока мудрість пиьсменника. Ми і надалі будемо знаходити для наших читачів яскраві та глибокі думки різних інтелектуалів. Пропонуємо продовжити мандрівку до неймовірно красивого та багатого внутрішнього світу, бо поки є такі мислителі та мрійники, ми ніколи не будемо почувати себе бідними.   .    

Про генетичну пам'ять:

«Людина, коли знає історію свого роду, одних із нього наслідує, інших заперечує – і так проходить одну зі шкіл життя. І хоче він того чи ні, продовжує своїх пращурів, бо є конечним результатом їхнього генетичного закладення. Але, на жаль, у нас, країни упослідженої, яка не раз потрапляла в іноземне ярмо, генетична пам’ять послаблена: далі дідів і баб рідко хто має змогу протягти свою лінію – і це людину, як частку етносу, ослаблює. Відтак єдиний для неї вихід: не втрачати генетичний родовід на духовному рівні, стаючи освіченим і наповненим культурою свого народу. Бо народ – не юрба, складена через рух хаосу, а сутність Божа, її називають ще ноосферою, в якій люди поєднуються на етнічному, психологічному, культурному, духовному чи й державотворчому рівні. Коли ж людина ці якості тратить, вона стає істотою, яку стихійно несе потік існування. Таку людину не можна назвати просвітленою, і вона, певною мірою, є ущербна, бо не може протиставити каламутному потоку життя свого чистого і чесного “я”. Людина ж свідома має конечне відчуття себе живим складником народу, в лоно якого її вселила Божа воля, і ніколи цього не забувати. Це їй необхідно, щоб стати повноцінним, свідомим складником цієї спільноти, а не людиною юрби, що хаотично з’єднується і розпадається.»

Про зацікавлення філософією:

«Філософією я завжди цікавився й на той час коли вчився в університеті, то в університетській бібліотеці було відкрито запасники й можна було вільно прочитати майже все, що було раніше. Ніцше вільно видавався, Шопенгауер, хоча пам’ятаю ще я був юнаком – не вступивши в університет, побачив у книгарні книжку Гегеля й, пам’ятаю, купив її. Ну, й намагався «вгризтися», але тоді, звісно, той текст був мені на якусь чверть доступним, аби його можна було засвоїти. Таким чином, європейська філософія мене завжди цікавила, тим більше, що українська філософія була в тісній супрязі з філософією західноєвропейською. Україна, коли існувала Козацька держава, входила в європейський культурний контекст із певними посиланнями чи сув’яззю з православ’ям.»

Про враження від книг:

«До речі, античною філософією я теж дуже цікавився, бо, фактично, європейська філософія постала на основі античної. І наші філософи на основі античної філософії та західноєвропейської. У принципі, до східної філософії тоді такого звернення не було. Це з’явилося хіба що пізніше. Це дало мені можливість здобути філософську базу, оскільки я себе ще у вісімнадцять років проголосив «сковородистом», мені потрапила тоді до рук книга Багалія Дмитра «Сковорода – український мандрований філософ» – вийшла в Харкові у [19]23 році. Це було одне з найпотужніших та найбільших вражень мого життя, яке сформувало і мою свідомість, і позицію в житті.»

Про літературу та ідеологію:

«На загал, я вважаю, що література не мусить бути ідеологічною, але я не розглядаю її ідеологічно. Я розглядаю її як комплекс людського ув’язнення. Бо кожна ідеологія – це обмеження, особливо, коли ідеологія переростає в догму, а не намагається пристосовуватися до живого життя та людей. Тоді починається тоталітаризм.»

Про свободу:

«Свобода не є подібною до випадковості, бо свобода – це можливість існування духовного життя. Не в церковному розумінні, а в філософському.»

Про конфесії:

«Загалом, я стою на позиції, що не конфесія є Богом, не обряди є службою Богу – це умовності, які придумали люди для того, щоб вчити свою паству й увести її у своє, так би мовити, релігійно-ідеологічне поле. А я вважаю, що будь-яка конфесія з одного боку має істинний характер. От кажуть – православ’я – це «істинна релігія», а римо-католицизм – вже не істинна. Вони істинні й неістинні однаково, бо подають приблизні відчуття й почування й значною мірою перетворюють в обрядослужіння розуміння й віру в Бога.»

Про спілкування з Богом:

«Справа в тому, що людина – розумна, якщо вона розумна й добротворна, якщо вона виховує в собі, за Сковородою, Внутрішню Людину – духовну людину, вона має силу й можливість спілкуватися з Богом без посередників.»

Про почуття Божої присутності:

«Я інколи дивлюся, як все між собою пов’язане в природі, в світі живому. Як воно все улагоджене. Як казав Сковорода – подивіться на дерево, в цій зернинці, яблука, наприклад, закладене все це дерево. Як воно там закладено?! Яка сила його там заклала?! Яка сила організувала це закладення?! А Ви його посадіть – виростає дерево, яке родить плоди й знову родить ці зернини. У цьому я бачу присутність Бога. Про Нього не треба говорити, як щось фігуральне. Це – сила світової гармонії. Це духовне поняття, а не матеріальне. Я люблю, наприклад, іконопис. Захоплююся. І тим більше в мене немає неприхильності до будь-якої конфесії. Раз уже людям це потрібно – хай воно собі буде, але, можливо, людина – «істота стадна» й часто вона не може в цьому сама розібратися. Можливо, їй треба посередника у формі речі чи обряду, але це ідолопоклонство, фактично, тільки в іншій формі й іншу назву має.»

Про релігійну терпимість:

«До речі, в старі часи толерантність була навіть вищою. Наприклад, Пилип Орлик, який був православний, він був релігійною людиною, коли був у Польщі – не гребував зайти в римо-католицький храм, там молитися, причащатися. І, в принципі, римо-католицька церква тут толерантніша, це не те, що ці дикі бабки, що, коли дівчина зайшла в штанях, вони її женуть, проклинають. Ці бабки – вони в дияволі сидять. Яка різниця чи з хусточкою чи не з хусточкою вона зайшла? Але, коли віра зводиться до таких дрібниць і до такого паскудства, вибачте на слові, там уже віри в Бога немає.»

Про модернізм:

«Яка суть модернізму? Попри всі світоглядні нюанси. Ви, мабуть, знаєте, що культура й мистецтво розкладаються на різні культурно-стилістичні епохи, які ще інколи називають культурно-історичні епохи: Середньовіччя, Ренесанс, Бароко, Класицизм, Романтизм і так далі. Так ось, модернізм – всі оці епохи синтезував, давши осучаснене, «омодернене» освоєння їх. Через це ми знаємо неоромантизм, неореалізм, неокласицизм. «Неосередньовіччя» також є – особливо в живописі, там дуже цікаві зразки. На такій основі створене унікальне явище модернізму. У мене на цю тему є спеціальна розвідка, де я все це розробляю. І тим-то можна пояснити могутній сплеск культури, зокрема, й літератури у ХХ ст.. Вона ніби увібрала живлючі соки всіх цих епох у такому різноманітному дусі й різних обличчях, давши абсолютно нове бачення світу та людини, оголосивши своїми пріоритетами не соціологічні чи ідеологічні засновки, а інтерес до людини, як до великого дива, яке, як і Бога, до кінця пізнати неможливо, і яке існує в мільйонах-мільйонах різноманітних особистостей»

Про Божу Книгу:

«Сковорода казав – та Біблія, яку проголошують у церквах, – це сміття. Біблію треба розуміти, бо вона має подвійний зміст. Вона побудована на символах, алегоріях і він також будував свої притчі за таким принципом. «Зовнішні» всі ці історії – він називав їх сміттям. Але там закладений Вічний Розум. Значить, це справді Божа Книга.»

Про месіанство:

«Комуністи всіх робили більшовиками – і Шевченка, і Сковороду й так далі (сміється). З другого боку – це були люди не в більшовицькому розумінні бунтівниками. Точніше б було сказати – апостоли. Люди, які були «покликані», як вчителі народу. Здавалося б, Шевченко – в селянській родині народився, та й Сковорода в дуже бідній родині народився. Але це люди, освітлені Світовим Розумом. Цих людей ще називають месіями. Не лише Ісус Христос мав месійне призначення. Але були люди, що з’являлися тоді, коли це було страшенно потрібно. Давайте подивимося, Сковорода – народився у 1722 році. Що це за рік? Страшний рік. Тоді заарештували козацьку старшину, закинули в каземати. Візьмімо Шевченка – він народився тоді, коли саме поняття «України» з європейського розуму зникло. При занепаді приходить це – я називаю Божим благословенням. З’являються люди, які мають месійне призначення. Коли народилися шістдесятники? 30-і роки. Коли все було майже знищене. Народ розчавлений і роздавлений. І це закономірність. Я вірю, що це закономірність. І саме це була Божа воля, аби саме цей народ зберегти.»

Про внутрішню красу:

«Справа в тому, що, за вченням Сковороди, людина народжується як тварина. Але вона має передумову для того, аби підрісши, освітившись, побачивши світ, знайшовши місце в цьому світі, почати в собі виховувати Внутрішню Людину. Через це, «зовнішня людина» – це, як селени – у давній Греції була така скринька на якій було дуже потворне зображення обличчя, але коли його розкривали, там були скульптурки дивовижної краси. Тобто, зовні – бридке, а всередині  – прекрасне. Він, до речі, дуже любив цей символ. Якщо людина прозріває, вона починає ростити в собі Внутрішню Людину, щоби в цьому страшному й бридкому світі, в цій дикій і страшній державі зберегти свою людську, можна сказати гуманістичну, сутність. Кожен робить це індивідуально, але оскільки люди мають здатність з’єднуватися, з’єднуватися духовно. У Дусі. Не в якихось організаціях, спілках і так далі. Тобто, вони себе однаково виховали й створюють таку собі ноосферу, яка і є «Горньою Республікою». Фактично, це те саме, що пізніше назвали інтелігенцією.»

Про самітництво:

«Чорну безпросвітну самотність має людина ледача, яка не бачить, не розуміє цього світу. Яка в цій самотності не може працювати, їй треба йти в якусь отару, юрбу й там вона знаходить відповідного середовища. Самітниками стають люди, як писав Плужник, один із найкращих наших поетів: «Можливо, ти з тих загадкових душ, що Всесвіт можуть бачити з кімнати».»

Про діяльність без упину:

«Знову згадаймо Сковороду. Приходить пустельник у сад і починає ловити птаха, а птах тікає. Другий каже: «Для чого ти це робиш, приходиш і ловиш?». А той відповідає: «Я приходжу в сад для того, щоби ловити й не зловити». Для того, щоби діяльності упину не було.»

Про досвід самотності:

«Ви знаєте, всі століття мали досвід Самотності. З одного боку – це було щастя, якщо людина мала можливість у самотності творити себе, творити щось добре для світу. А з другого боку – кожна самотня людина відчуває недостатність, бо вона отарна все ж таки істота.»

Про долю книжок:

«Твір може лежати століттями й нікого не хвилювати, а потім раптом «воскреснувши», впаде ось тим зернятком у душі людей і стає раптом потрібним! Але є книжки й твори, що вже стали попелом, бо вони фальшиві, бо вони непотрібні.»

Також читайте: Всесвіт Валерія Шевчука (частина 1)

Рекомендуємо: роман Валерія Шевчука "Дім на горі"

Джерела: Друг читачаГлавредГазета "День"Літакцент (2010)Літакцент (2013)

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo
poster