Бернхард Шлінк "Читець"

31.03.2016

Переглядів: 1944

http://chytay-ua.com/

Роман «Читець» закінчується роздумами автора про те, що життя – штука дуже багатошарова, і ці шари так щільно прилягають одне до одного, що крізь теперішнє завжди просвічується минуле. Воно не забуте, не завершене і продовжує жити.

Мабуть, в цих словах криється один з ключів до розуміння книги в цілому. Це не просто історія про життя, любов і осуд, це сплав історій, які, почавшись в минулому, настільки тісно переплелися з сьогоденням, що годі розібрати, з якого кінця можна розмотати цей болючий клубок переживань і почуттів.

Так, «Читець» і справді чимось схожий на… мабуть, на цибулину. По-перше, тому, що дійсно дуже «багатошаровий», про чому ці «шари» водночас і взаємнопроникаючі, і такі, які йдуть у чітко визначеній логічній послідовності. По-друге, коли починаєш потроху розбирати ті шари-кожушинки, то місцями очі щипле від непроханих сліз.

Першу кожушинку умовно можна назвати любов. Парадоксально, але такою самою є і остання, нехай і дещо «доросліша», осмисленіша і зрозуміліша.

Чи можлива любов у 15 років? Чи можна взагалі назвати той період стосунків Ханни і Міхаеля любов’ю? Тут, звичайно, у кожного буде своя відповідь, хоча, як на мене, це ще була не любов. Любов прийде пізніше, через роки, судові процеси, втоплені у роздумах ночі і начитані на плівку книги. Просто це буде дивна любов, любов на знищення. Їй не потрібні букети і щоденні телефонні дзвінки. Це та любов, яка краще почуває себе на відстані, той її рідкісний вид, прийняти і витерпіти який дано не кожному. Така любов кріпне з роками, але чим кріпшою стає, тим сильніше ранить обох. Вона водночас і прокляття, і найкраще, що могло статися в житті цих двох, приречених відстанню, яку далеко не завжди можна роздивитися на карті.

Другу кожушинку можна дуже узагальнено наректи засудженням фашизму і конфліктом «другого» покоління. Ця тема, відносини між поколінням співучасників і мовчазних очевидців злочинів нацизму та їхніми дітьми, не надто часто мелькає у літературі, однак, своєю складністю, суперечністю і неоднозначністю може стати основою ще не однієї книги. Чи можна любити батьків і водночас засуджувати їхній світогляд? Чи не буде лицемірством гордитися почуттям власного сорому за минуле своєї країни? Чи означає любов до батьків причетність до їхньої вини? Не думаю, що на ці питання взагалі існує відповідь, але Міхаель вперто продовжує її шукати.    

Ну і третя ключова кожушинка – це свобода особистого вибору кожної людини та прийняття цього вибору. Тут ідеться не про благо для людини, яким за певних обставин вона сама ж і нехтує, тут говориться про гідність і свободу особистості. Кожен має право розпоряджатися власною долею! Кожен вибирає сам. Питання в тому, як бути, якщо обраний людиною шлях для неї заздалегідь є пагубним? Це ще одне філософське питання, над ким б’ється герой: втрутитися і врятувати всупереч волі Ханни чи відступити, змирившись з її вибором і прийнятим рішенням?

Міхаель вибирає друге. Так, спершу здається, що він легко відступає і шукає виправдання для власного «невтручання». Хоча, можливо, саме воно і є проявом найвищої мужності. Хто зна, може ця на перший погляд малодушність була найважчим і найхоробрішим вчинком. Не легко прийняти волю іншої людини, ще важче виконати її, знаючи, що ця воля веде до погибелі. Тут уже не йдеться про кохану людину чи про людину в цілому. Тут йдеться про повагу до людського вибору, про підтримку і прийняття цього вибору, навіть якщо зі сторони він більше нагадує вирок.  

А ще є кожушинка, яка переплітається зі всіма іншими, – це тема прощення. Чи всі на нього заслуговують? Чи всі мають право його просити? Чи маємо ми право засуджувати тих, хто простити не може? І чи взагалі є однозначні відповіді на всі ці запитання? Ніхто не знає…

Словом, отака-от книжка вийшла у Шлінка: суперечлива, багатогранна, філософська, але не позбавлення життя, трагічна, але у чомусь життєстверджуюча. І що б там не писали критики, для мене вона залишиться книгою про прощення, прийняття і примирення. 

Слідкуйте за нашими найцікавішими публікаціями в соціальних мережах Facebook і ВКонтакті.

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, Твіттер, смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo