Сергій Лойко "Аеропорт"

11.04.2016

Переглядів: 1324

http://chytay-ua.com/

Ця книга далася мені дуже не легко у всіх значеннях цього слова. Її було не легко читати, не легко пропустити через себе (а це єдиний відомий мені спосіб відчути книгу повністю і до кінця), не легко виразити словами, що творилося в душі до і під час неї, і не легко зараз передати це словами на папері.

Я дуже довго намагалася придумати, як має починатися цей текст, в мене навіть є декілька можливих вступів-зав’язок. Але я не можу вибрати якийсь один, не можу зупинитися на остаточному варіанті. Тому цей текст – це перемішані зав’язки, особисті відчуття і один висновок.

Можливо, проте, це і має бути таке перемішування, бо таким чином я певною мірою повторю те, як сам автор побудував "Аеропорт". Тут у кожного героя своя зав’язка, своя війна і свої причини бути в ній, але всі вони приводять до однієї спільної для всіх крайньої межі.

Зрештою, роман Лойка – це і є крайня книга. Тут крайнє все: крайня відпустка, крайній рубіж, крайній огірок… Тут все загострено до краю: почуття, відчуття, страх, беззахисність життя, безглуздість смерті, абсурдність війни, крізь яку проступають відверто екзистенціальні роздуми про абсурдність як єдиний вірний синонім того жаху, який вгніздився на цій нікому не потрібній війні. Певною мірою "Аеропорт" – це одна суцільна межова (погранична) ситуація, про яку так багато писали Камю і Сартр. Тут екзистенціалізм в кожному слові, в кожній миті цієї вмерзлої в бруд війни.

З "Аеропортом" щось не так вже з самого початку. Та, Господи, з цією книгою все не так! Її просто не повинно було бути! Не повинно було бути цієї війни, цього аеропорту, цих історій і цих смертей! Але вони були, і тому є ця книга. Є могили, є неідентифіковані останки, є, зрештою, руїни ДАП. І єдине, на що тепер доводиться сподіватися, це те, що автору не доведеться писати продовження. Кажуть, незабаром буде доповнене і з дещо зміненою кінцівкою перевидання «Аеропорту». Нехай так, нехай перевидання, що завгодно, аби не продовження!

Мені здається, що зараз я вже знаю, як потрібно було читати "Аеропорт". Потрібно просто собі брехати. Переконати себе, що все це – не за пару сотень кілометрів, а Бог зна де, десь в іншому часі, а ще краще десь у стрічці Спілберга; що ніхто не помер, що після останньої сторінки, десь за межею книжкової обкладинки, всі наші герої встануть, обтрусять пил і бруд з форми і підуть додому.

Але так читати в мене б не вийшло, навіть якби і дуже хотілося. Надто близькими і зримими бачаться ота бамбукова флейта, оте "плюс, плюс", ота куля, яка застрягла в касці прямо над бровою. Надто впізнавані всі ці герої, надто близько стоять вони до кожного з нас, надто виразно дивляться на нас з фото і відео їхні стомлені, але вперті і рішучі очі, їхні часто назавжди зупинені очі, їхні вимащені брудом і кров’ю обличчя. Хто посміє сказати, що вони не витримали? Кіборги витримали! Не витримав бетон.

І от зараз, коли вже все дочитано, трохи втишилися емоції і втихомирилися почуття, я думаю, що найкращий час, аби читати "Аеропорт", – це саме така весняна пора, як зараз, коли все починає оживати. Так, безперечно, читати варто саме в такі світлі дні, коли буяє життя! Читати весною, щоб краще усвідомити, завдяки кому і якою ціною в моєму мирному садку в мирному селі під мирним небом цвітуть вишні. І тоді ввечері, коли я виходжу з хати і прислухаюся, то навіть здається, що весняний вітер доносить ледь чутні звуки бамбукової флейти. І тоді вже зовсім не важко уявити, що то повільно опадають не сніжно-білі пелюстки вишні, а ніжно-рожеві квіти сакури, які наповнюють вечірню прохолоду ні ж чим не зрівнянним ароматом. Думаю, Скерцо б сподобалося…

Слідкуйте за нашими найцікавішими публікаціями в соціальних мережах Facebook і ВКонтакті.

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, Твіттер, смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo