145-ті роковини Великого Страдника

15.05.2016

Переглядів: 1368

http://chytay-ua.com/

14 травня виповнилося 145 років Великому Страдникові, селянському Бетховену – Василеві Стефанику. Представник “Покутської трійці”, виразник експресіонізму, майстер психологічної новели, він органічно вписався в контекст українського раннього модернізму (злам ХІХ – ХХ ст.), разом із тим, не згубився з-поміж не одного десятка імен тієї доби, навпаки – його Голос і Почерк є направду впізнаваними. І причина не у вживанні діалекту, а насиченості тканини творів болем і кров’ю Душі.

Уродженець Західної України (с. Русів, нині Івано-Франківська область), виходець із заможної селянської родини, Стефаник мав змогу отримати медичну освіту в Ягеллонському університеті (м. Краків). Утім тяжіння до письменництва переважило, а отримані в польському виші знання, так чи так, оприявнилися в новелістичних текстах, зосібна це стосується рецепції смерті. Як тонко спостерегла Михайлина Коцюбинська: “«Мелодію смерті» Стефаник відтворює так […], мовби сам багато разів умирав, щоразу матеріалізує відчуття людини, що вмирає, в різноманітних, на диво деталізованих образах”. Зустріч зі смертю у Стефаника набуває екзистенціалістсько-філософського виразу: це крайня межова ситуація, якій передує потенційне (залежно від вибору людини!) переживання “екзистенційного страху”; момент Суду Божого й передовсім самосуду… Світоглядно-естетична позиція Василя Стефаника увиразнюється стильовою домінантою експресіонізму: носії останнього позиціонували земне життя як тимчасове існування, випробування для Душі, а смерть розуміли не як кінцевий пункт, вихід у небуття, а як своєрідний поріг, за яким – буття вище, істинне (має місце вітаїзація смерті).

Значимість – ба більше знаковість! – Василя Стефаника годі виміряти обсягом його літературної спадщини: всі твори помістяться в одній невеликій книжці. Справа в іншому – потужності Митця і його Слова.

Не секрет, що творчий процес Великого Страдника прирівнювали до недуги. “Я боюся, що він здуріє”, – зазначав Сафат Шмігер. Робота над новелістикою вимагала від Стефаника крайнього нервового, душевного напруження. “Кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю…” – зізнавався митець. Він мав внутрішню потребу причаститися чужим болем, знаходив у ньому втіху та імпульси до творчості. Не приховував: “Я маю те щастя, що багато людий йдуть до мене зі своїми ранами, аби я їх, як пес, облизував”. З-поміж таких була й Ольга Кобилянська, котра листовно сповідалася В. Стефаникові: “Знайте, що пишу лише тому нині до Вас – іменно до Вас, що в мене геть пошматована душа. Тому, що Ви розумієтеся на горю і смутку – я пишу до Вас […]. Мені голосу Вашої душі треба. Інших голосів мені не треба”.

Справді, в епіцентрі новел Василя Стефаника – трагедія людської Душі. Критики соцреалістичного формату завзято прагнули причини Стефаникових драм звести до соціальних чинників. Утім… Спливає час, зазнає змін простір, а рефлексії Душі резонують через століття.

Набожність Василя Стефаника – безсумнівна. На текстуальному рівні релігійність автора знайшла вияв у дихотоміях “провина/кара”, “гріх/спокута”. Неминучість покаяння і “відкупу” прописана в новелі “Басараби”: “Гріх, люди, гріх не минає, він має бути відкуплений! Він перейде на худобу, він підпалить обороги, градом спаде на зелену ниву, і він чоловікові душу возьме і дасть на вічні муки…”. Над родиною Басарабів ніби висить прокляття: чимало представників чоловічої статі покінчили життя самогубством. І мотиви слід шукати не в кожному нещасному, а у страшному вчинку їхнього прапрадіда, котрий під час війни з турками вбив семеро турченят: “Наткнув на спис так, як курят, та й єго бог покарав, бо він зараз покинув воювати і ходив з тими дітьми тринадцять років. Ніби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис, і все ему виглядало, що він тоті діти носить. Та й відси пішла кара на Басарабів. […] Та той гріх за тоті діти ви покутуєте, але то межи вами десь-не-десь прокидається. Не кождий Басараб носить той гріх, лиш Бог одному котромусь кладе єго в сумлінє. […] як то гріх ґрасує, доки не відкуплений. Бо тіло все перебуде, по нім нічо не пізнати, але сумлінє точить”.

Проблема “гріха/спокути” інакше оприявлена у новелі “Гріх”: Касіяниха зраджує чоловіка з москалем. Позашлюбні стосунки з чужинцем-ворогом і народження від нього дитини жінка вважає тяжким гріхом, який конче слід спокутувати. Поки чоловік спить, повернувшись із фронту, уява Касіянихи малює жахливі картини, продукуючи-провокуючи перекладання власної провини на Бога: “[…] як чоловік встане, тото буде ці довгі кіски обмотувати коло своїх рук, тото буде волочити моє біле тіло попід лави та попід сішки. А потім притягне до порога, і тіло лишиться в хаті, а голова брикне до хорім, аби кров з неї пси лизали. Так, суко, будеш покутувати гріх! А це моє щенятко пропаде у бруді і нарузі, ніхто йому сорочини не дасть, а як, не дай Боже, виросте, то буде блукати без мня наймитюгою, навіть не буде чути про свойого батька, який на широкім степі нічого про нього не буде знати. Мій Боже, чого ти мене так тяжко скарав, що-сь відібрав мені розум, як він дивився в мої гарні очі і моїми косами напихав свої пазухи у шинелю. Ти, Боже, винен, бо ти відобрав мені розум. Моргаєш на мене ясними звіздами і смієшся. Будь такий проклятий, як я”. Ставлення Касіянихи до новонародженого сина далебі не однозначне: з одного боку, прозираємо вияви материнського інстинкту (шовкові очі немовляти таки полонять серце жінки), а з іншого, має місце симптоматична ненависть і навіть імпульсивне бажання позбавити дитину життя (“московський байстрюк раз по раз шукає грудий. На стіні відбивається її кругла грудь, як гора, а губи байстрючка виглядають на стіні, як пажерливий змій. Думає вона собі, що цей хлопець, як опир, витягнув в себе всю її жіночу честь і ще всю мою кров витягне”). Прагнучи спокутувати гріх, Касіяниха не зважає ні на готовність чоловіка виховати чужу дитину, ні на вмовляння родичів, односельчан: “Гріху, мій гріху. Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій сину”.

У новелах “Катруся” і “Кленові листки” презентовано направду стражденний і амбівалентний образ чоловіка як батька й господаря: важкі соціальні умови здатні згубити Душу, генерувати її звиродніння. Так, батько хворої Катрусі попри любов і жалість (яблуко як знак уваги) дослівно бажає швидшої смерті своїй доньці: “[…] ти, розпаднице, памнєтай, що як я гроші задурно по дохторях розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохтор”. А герой другої новели – Іван – перед кумами кляне заслаблу після пологів дружину за ще один зайвий рот, проте його любов до дітей – очевидна. Мати перед смертю співає дітям символічну пісню: “У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не може, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками...”

Василь Стефаник – митець, якого позиціонували песимістом, а він це рішуче оскаржував, називаючи себе оптимістом. І либонь мав рацію… Бо ніщо так не може зцілити Душу, як переймання болем… А чужого болю не буває…

Слідкуйте за нашими найцікавішими публікаціями в соціальних мережах Facebook і ВКонтакті. 

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo