Еріх Марія Ремарк "Іскра життя"

Концтабір. Смерть. Жорстокість. Голод. Це ті слова, які першими спадають на думку під час прочитання «Іскри життя», можливо ще «надія», але вже в другій половині.

Тут описується існування концтабору, зі всіма жахливими деталями. Над людьми знущаються, вважаючи їх за щось нижче та недостойне життя. Як тварини на бойнях, вони помирають, страждають, лише через те, що мали відмінні думки від тих, хто при владі. Або народилися з іншими рисами обличчя, ніж ті, хто при владі. Або захотіли виїхати з країни, коли прийшла нова влада. Жоден вид живих істот не відрізняється такою жорстокістю щодо собі подібних.

Страшно уявити, що такі місця були збудовані одними людьми для інших. В ім’я смерті.

«За десять років існування концтабору Меллерн тортури перетворилися в дещо втомливу рутину - навіть молодому ідеалістично налаштованому есесівцю, згодом ставало нудно мучити скелети. Коли надходили міцні, здатні на страждання новачки, часом спалахував старий патріотичний дух. Тоді ночами знову долинало знайоме завивання, а команди СС були жвавішими, як після ситного обіду зі свинини з картоплею і червонокачанною капустою».

Історія ведеться від так званих «скелетів», полонених, які настільки знесилилися, що вважалися напівмертвими. Вони не могли працювати, були хворими, навіть ходити було для них фізично складно. А іноді і на тихі слова не вистачало сил. У їхньому бараці кожного дня хтось помирав, його місце займав інший. Відсутність гігієни, дні в проголодь. Надовго тут не затримувалися. Така собі перехідна ланка між основним бараком та крематорієм. Але були серед них «ветерани», яким вдавалося виживати в такому стані доволі довгий час, підтримуючи один одного. Навколо них і обертається історія.

Коли не маєш і крихти надії, звикаєш до того, що кожен подих – це щастя. Хоча ти забув що таке щастя. Навіть думати ти розучився, бо і це забирає сили, яких немає. Все тече гнилою течією, повний штиль. І в якийсь момент щось змінюється, причиною може стати будь-що. Поступово прокидається тіло, голова, мозок. З’являється надія, остання, бо на інше тих самих сил не вистачить. З’являється страх не скористатися нагодою, щоб думки і вчинки не були марними. Ті хто виживуть, повинні пам’ятати полеглих. Щоб відомстити, розповісти правду.

А за колючим парканом війна, постріли все ближче - це спасіння або смерть…

«Те, що відбувалося нагадувало примарну прогулянку скелетів, в яких - не дивлячись ні на що - не згасла іскра життя».

Читайте також більше відгуків на книжки Ремарка: "На Західному фронті без змін", "Тріумфальна арка",  "Ніч у Лісабоні".

Замовити книжку