Давидові Гофштейну – 127

28.07.2016

Переглядів: 966

http://chytay-ua.com/

25 липня минуло 127 років від дня народження Давида Гофштейна – вихідця з України, єврейського митця ХХ століття, представника юдейського “розстріляного відродження”, котрий волею долі змушений був певний час перебувати в еміграції.

Уродженець Житомирщини, Гофштейн зростав і визрівав як особистісно, так і творчо в родині єврея-хлібороба. Попри базові знання (навчання в хедері, приватні уроки), активно займався самоосвітою: “Тому, що без підмоги / І дбання / Я власними зубами, / Сам щодня / Шлях прогризав широкий / До знання…” 1907-го відвідував у Києві публічні лекції з різних наук, під час воєнної служби (1912 – 1913) склав екстерном іспит на атестат зрілості. Далі – Київський комерційний інститут, лекційні заняття на філологічному факультеті Київського університету. На шлях поезії Гофштейн ступив рано (9-тирічним!), хоча дебютна збірка “Край доріг” побачила світ 1919-го в Києві. Спершу митець писав івритом, опісля українською, російською, лише згодом (з 1909-го) перейшов на їдиш – і це дозволило йому органічно вписатися в контекст єврейської літератури. Думається, Гофштейн спізнав на собі всі утиски й гоніння радянської тоталітарної системи, яких либонь міг зазнати юдей у бентежні часи “загірної комуни”. Дружина митця, Фейга Гофштейн, спогадувала: “[…] наприкінці 1920-х євсекція ВКП(б) на чолі з Литваковим почала переслідувати все, що стосувалось єврейської традиції. Постраждали від цього всі єврейські письменники, та найбільше – Гофштейн, адже був наскрізь національним”. Пізніше навіть не врятував партквиток. Доля митця трагічна: 1948 р. він (першим!) був арештований з іншими представниками Єврейського антифашистського комітету і вже 12 серпня 1952-го розстріляний.

Як творча особистість Давид Гофштейн перебуває на порубіжжі української та юдейської культур, більше того, органічно почувається в кожній з них. Тим паче, що батьківщина як хронотоп займає знакове місце у біографії і творчості митця (зрештою, як і його земляків-сучасників – Х. Вайнермана, Й. Бухбіндера, М. Гарцмана, Р. Балясної, вже асимільованих Л. Первомайського й С. Голованівського). Більшу частину життя Гофштейн провів у Києві, перекладав їдишем твори українських письменників (особливу прихильність мав до Т. Шевченка), тимчасом його поезії отримали нове життя й ширшу аудиторію завдяки майстерним україномовним перекладам П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана, Л. Первомайського, Г. Кочура, М. Лукаша, Л. Костенко тощо.

М. Рильський і В. Чернін позиціонували Д. Гофштейна поетом філософського штибу. Перший будь-що прагнув довести українськість Гофштейна з метою “вилучити” поета з юдейського середовища, що було цілком логічно в радянську добу (асиміляція могла служити порятунком, як уберегла вона Первомайського й Голованівського, хоча й не захистила їх від інкримінацій з боку влади!). Нині така позиція дає змогу українцям прийняти Гофштейна як “свого” – попри очевидну етнічну чужість. В. Чернін тимчасом ставить Д. Гофштейна в один ряд із тими письменниками (П. Маркішем, О. Шварцманом), котрі “принесли із собою модернізм у всіх його проявах і вивели єврейську поезію ХХ століття на рівень провідних світових літератур”.

2012 року у видавництві “Дух і Літера” вийшла друком книга “О білий світе мій…” – добротне видання, цінне не лише значним масивом поетичних творів Д. Гофштейна в україномовних перекладах, а й низкою матеріалів літературно-критичного, мистецтвознавчого, мемуарного кшталту про єврейського митця. Тут поетична спадщина Гофштейна поділена на 5 розділів за часовими відрізками – від юнацьких (1909 – 1918) до повоєнних (1945 – 1948) набутків. Уже ранні твори прикметні глибинними філософсько-поетичними розмислами про сенс людського буття, витоки, таємниці макрокосмосу (Всесвіту), поетичного ремесла, мотивами існування, категоріями часу і простору, пам’яті, вічності й проминальності. Низка поезій цього відтинку пронизані юнацьким максималізмом, оптимістичним, життєствердним настроєм, упевненістю у власних силах. Цілком супротилежним є цикл “Скорбота”, де вимовні мотиви трагізму, катастрофізму, фаталізму, деструктивізму, на що, власне, вказує вже сама назва. Український світ у візіях молодого поета постає зболеним, стражденним. Зовнішня руїна підважує руїну внутрішню. Ганьба України болить етнічному неукраїнцеві либонь більше, аніж “своїм”. І лише мальовнича природа спроможна дещо збавити душевну напругу, “переключити” увагу на інший вимір буття – казково-дивний, дарований Всевишнім: “З тисяч таць танці сонця палючі…”

 

Ключове місце у біографії Д. Гофштейна займає Київ, тому й ставлення до столиці – поетично піднесене. “Київські вулиці… / Асфальти, асфальти, / Що я перше ступав по вас, / По вас, де втоптано тисячі голосів, / Ваша німота багатомовна, / Навчила озброювать мене, / Найти свій язик, / Мовити / Голосно, мужньо, твердо / За себе, за всіх… ” У пам’яті митця – це благословенна духовна місцина. Ось чому у воєнний час його душа полине туди: “В твоїх очах, в очах руїн – надія, не загин…”

Образ дітей – символ майбутнього. Поетичну казку “Дві білочки” Гофштейн адресував друзям своїх дітей. Однак завдяки глибинному змісту твір має цінність для людей будь-якої вікової категорії. Це казкова розповідь про двох білочок-сестриць, менша з яких відчула тісноту “свого” лісу й запрагнула побачити інші (чужі) світи – надто море. Коли дісталася синього обширу, угледіла зелену гілку на воді: “Ех, гілка, – це спогад про ліс і дупло… / В просторах осяяних море цвіло”. Згодом вітри, громи, блискавки, бурі наближають білочку-втікачку впритул до смерті. Вона леліє єдине бажання: “Коли б рідну землю уздріть в деревах!” Кульмінаційний момент – зустріч із крилатим орлом-хижаком, який переносить непритомну від страху мандрівницю додому. Знаковими є слова старшої білки: “Коли ти до пам’яті, сестро, дійшла, / То вже зрозуміла всю вартість житла, / Бо тяжко блукати самій в чужині, / Де землі незнані, немає рідні…” Казка навчає цінувати батьківщину, родину, виховує почуття патріотизму, порушує проблему ідентичності (національної, етнічної, культурної).

У багатьох поезіях Гофштейна втілений національний біль кревного народу за тяжкий жереб вікових скитань, вигнання: “О предку мій прадавній! / Тебе торкнуся нині / В пустельній порожнині…” Цей усенародний біль блукань, тягар мандрів митець відчуває особисто. Більше того, має надзавдання – примирити в межах однієї держави різні народи, покінчити з жорсткими виявами ксенофобії та антисемітизму: “На батьківській землі оцій / Пожежі погасить ворожі, / Нові поставить огорожі”.

Поезія “Крізь покоління” могла бути адресована українським юдеям-побратимам, котрі йдуть переможним шляхом до свого національного й культурного відродження. (Ось тільки отримає воно статус “розстріляного”, як і українське!) Гофштейн звеличує рідну мову, пишається широкою функціональністю їдишу: “В єврейського слова, що ледь здобулося на волю, / Є крила ширяти невтомно над степом і полем, / Співзвучне знаходити в епосі – давнім шумерам, / Змагатись перекладом із сонцесяйним Гомером. / Дослухайсь до співу серпів, що дзвенять пшеницям злотоперим – / Почуєш у нім підбадьорливе слово провідне, / На їдиші слово – первинне, погідне і рідне”.

У воєнній поезії (1941 – 1944) звучить віра в неминучу відповідальність ворогів за їхні безчинства, доконечне покарання за страждання мирного люду. Рядки: “Час настане розплати / За народні утрати, / За погашений зір, / За розхитані сили, / За життя охмарніле, / За потоптаний мир”, – мовляться як грізна засторога, погроза німецько-фашистській орді смертельною розв’язкою. У роки війни Гофштейн ставить високі вимоги насамперед до себе, “викохує” почуття стоїцизму й волюнтаризму, засуджує зневірених, натомість готовий морально й духовно підбадьорити виснажених. Порушено питання: як подолати відчай, тугу, страждання, як вийти з “екзистенційної порожнечі”. “Геть розпач! Спом’яни: / Ти мужній! Жити мусиш в боротьбі! / Крізь біль і крізь усі тортурні дні / Творцем лишайся ти й у вигнанні”. Чи не слугують ці рядки доказом зрілого “трагічного стоїцизму”? Вочевидь – так. Оте тяжке відчуття “вигнання” не полишало Гофштейна впродовж воєнних років: із родиною він перебував в Уфі в евакуації. Більше того, йому, зрештою, як і іншим письменникам, важко було змиритися з власною пасивністю, бездіяльністю у розпал боїв.

У повоєнній ліриці вловиме підняття духу, але поет уже бачить себе старим і сивим. Молиться за загиблих і тих, хто зникли безвісті. Війна поглибила “екзистенційну порожнечу” – самозгубу, самовтрату, безсенсовність буття. На денці серця – залишки віри. Затуманений погляд, невимовний відчай не заважають митцеві звести очі Вгору. Радість перемоги – радість крізь сльози. Поетичний голос Гофштейна органічно вливається в загальний “хор” митців, кожен із яких творить пісню перемоги: “Що вславить мучнів між страждань одвічних, / Тих, котрі розімкнули коло відчаю, / Зірвали пута, ціль найвищу свідчили…” В оточенні масових страждань, плачів і болів поет стає “напівглухий, напівнімий”. І все ж пишається тим, що не зрадив національної належності, не асимілював, не здав позиції…

Низка творів Д. Гофштейна присвячені культурним діячам юдейського походження: “Між поваленого каміння” (Л. Квітку), “Супроти тебе день” (О. Шварцману), “Криниця” (Ш. Міхоелсові) тощо. Є поезії-присвяти українським митцям: “Тарасові Шевченку”, “На могилі Шевченка”, “Шевченкові”, “Івану Франкові”, “Михайлові Коцюбинському”, “Максимові Рильському”. У Гофштейновій рецепції Т. Шевченко – “Провісник радості, і правди, і науки”. На Чернечій горі письменник веде діалог із Великим Українцем, відчуває особливу силу, яка зміцнює єдність двох народів.

Отже, Давид Гофштейн – чи є він винятково єврейським поетом? Ствердна відповідь на це питання буде надто спрощеною, однолінійною візією видатного митця. Адже не маємо права відлучати Гофштейна від батьківської землі – України, яка дала опертя, наснажувала духовно й творчо. Значне розмаїття україномовних перекладів засвідчує, що, попри юдейську етнічну ознаку, виразну національну ідентичність, нестримне тяжіння до обітованої землі пращурів, Гофштейн був (і лишається!) міцно “закоріненим” в українському культурному ґрунті. Книга “О білий світе мій…” є тому вагомим доказом: вона підтвердила повернення Гофштейна до українського читача. “Приходжу, світе мій, до тебе знову! / Заледве я покинув смугу ночі, / А вже твій блиск мені скропляє очі, / З твоїх склепінь високе сяйво плине!..”

 

Слідкуйте за нашими найцікавішими публікаціями в соціальних мережах Facebook і ВКонтакті. 

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo