Іґнацій Карпович "Сонька"

30.10.2016

Переглядів: 2815

http://chytay-ua.com/

Я знала, що наступна книга, яку читатиму, буде польського автора. Воно так і вийшло, правда, з поправкою: мав бути Войцех Кучок, а вийшов Іґнацій Карпович. Кучок жодним чином не відміняється, а тільки переноситься, але зараз не про нього. Зараз про Іґнація Карповича і його «Соньку».

Почну одразу і без передмов: мені роман сподобався. Навіть дуже сподобався.

Якщо коротко, то це дуже невелика розповідь про кульгаву Соньку, що живе десь на краю світу, точніше, Польщі. Замолоду вона полюбила німця, а тепер, на старості, зустрічає Ігнація, театрального режисера з Варшави, котрому і довіряє свою останню сповідь. В них буде дуже непроста розмова, яка складатиметься зі слів, мовчання і тиші. Невідомо, як довго ці двоє пробули в старій Соньчиній хаті. Час в цій історії значення немає. То міг бути день, чи рік, чи навіть половина вічності.

Але Соньчина сповідь робить диво: вона повертає молодість старій і зриває оболонку з Іґора, крізь яку проявляється Іґнацій, майже Соньчин земляк, пригноблена людина зі старою, втомленою, розламаною душею. Старе молодіє, молоде старіє, рід гордих нащадків хранителів шкіряного нашийника вмирає, служба Пастуха Мишей нарешті закінчується, Іґор вчиться жити з Іґнацієм, вистава за мотивами трагічної Соньчиної долі розкритикована всіма можливими критиками, а отже, досягла найбільшого успіху.

Роман Карповича насправді заворожує багато чим і перипетії тяжкої Соньчиної долі далеко не єдине, за що ви його полюбите. Тут ще є цікава форма оповіді з театральними репліками наприкінці, просто неймовірні рядки про коробку цукерок у формі серця (власне, красивих описів і слів в тексті вистачає, але саме в цьому фрагменті хотілося буквально смакувати кожне слово, читати повільно-повільно, аби не втратити ані краплинки їхньої гіркоти) ну і, звісно, мова Соньки.

Насправді вголос Сонька вимовляє дуже мало слів, і говорить вона не польською, українською чи білоруською, а неймовірним суржиком, до якого навіть російські слова добралися. Колись, як тоді ще Іґнацій був малим, так само говорили його дід з бабцьою, так говорив він сам. А потім хлопець поїхав вчитися до Варшави, навчився говорити по-нормальному і став Іґорем. А потім зламаний Іґор випадково (хоча ми знаємо, що випадковостей не буває), зустрів Соньку і повернувся в Варшаву. Але от чи Іґор насправді вернувся до столиці? Це доволі цікаве питання…

Карпович дуже тонко розкриває питання забутої і відкинутої мови, дуже прямо показує, що стається, якщо відректися від неї, на що перетворюється людина, яка добровільно відмовляться від власного коріння. І це страшенно актуально для нас, особливо для тих, хто, як Іґнацій, колись приїхали в велике місто, а там…

А ще, думаю, несправедливо буде не подякувати Остапу Сливинському за прекрасний переклад. Це той випадок, коли книжку просто проковтуєш, бо вона не застрягає в горлі страшними неоковирними словами чи геть невиправданими зворотами. Вона легко п’ється, читається і розуміється, а таке серед перекладів не завжди зустрінеш.

Словом, «Сонька» – дуже гідна робота! У всіх значеннях цього слова. 

Читайте також: Улюблені книги: Сергій Мартинюк

Замовити книжку

poster