Альвідас Шляпікас "Моє ім‘я Маріте"

12.12.2016

Переглядів: 1430

http://chytay-ua.com/

Я запалив вогонь, і у світі почали танути сніги.

Альвідас Шляпікас

Людство ніколи не випишеться на тему війни бодай тому, що постійно цю саму війну продукує. Завжди будуть невинні жертви, завжди будуть непотрібні смерті, завжди будуть жорстокі в своїй безглуздості убивства. Завжди, поки люди не навчаться просто бути людьми. Переможці чи переможені, винні чи праві, свої чи чужі – не важливо. Людьми повинні бути всі. А поки цього немає, стають можливі речі, описані в романі Альвідаса Шляпікаса "Моє ім'я – Маріте".

Зима, 1946 рік, Німеччина вже програла, СРСР відчуває себе хазяїном світу, Східна Пруссія розділена крижаними мерзлими водами Німану. По одну сторону – холод, голод і смерть, по іншу – Литва, хліб і життя. А між ними – "вовчі діти", ті, кого посірілі від голоду і відчаю німецькі матері, що колись так любили грати Бетховена і Еріка Саті, відправляють на той берег, аби вони роздобули їжу, а кому пощастить, то і нову сім’ю та життя.  

Німецькі матері знають, що на цьому березі в їхніх дітей життя не буде. Бо нащадки Толстого і Достоєвського виявилися лютими дикими загарбниками. Вони грабували, паплюжили, вбивали, ґвалтували, плюндрували, виганяли, викидали, відбирали, нищили, вагонами вивозили крадене, робили все, аби назавжди зганьбитися в очах історії. 

І цьому світі, в цьому місці без майбутнього, де навкруги зима, заметіль, холод, темрява, вітер, змертвілі будівлі, колючий дріт, гавкіт сторожових псів, руїни і мертві задубілі тіла, де смерть стоїть за рогом кожного будинку, животіє сім’я Єви, так само виживає сім’я її подруги, її сусідів, всіх, хто мав нещастя жити в цьому куску світу, щедро напханому совєцькими "визволителями". У Єви є діти, у Марти є діти, у Лоти є діти. І всі вони голодні, всім холодно і страшно, ніхто вже не боїться мертвих, а дехто починає їм заздрити.

І діти йдуть, йдуть туди, де є хліб, йдуть, переступаючи через мертві тіла зґвалтованих жінок, замерзлих на обочинах дітей і старих. Йдуть і думають, що люди вже як вовки. Хоча ні, вовки кращі, благородніші. Так розбиваються сім’ї, так розходяться світом найближчі люди, так народжується байдужість і зневіра, і про це розповідається в романі литовського письменника, що проріс з історії реальної німецької дівчинки Ренате, якій пощастило вижити, дістатися Литви і стати Маріте.

"Моє ім'я – Маріте" – це в першу чергу книга про те, що люди справді бувають гіршими за вовків, що вони підуть на все, аби врятувати власну шкуру, що пристосуванство, колабораціонізм, наклеп і доноси – це гріхи, які на війні вже й не вважають гріхами. Але водночас "Моє ім'я – Маріте" – це і про віру, про співчуття, про добро, яке не завжди винагороджується. Про те, що в часи, коли круки вже майже люди, бо по зав’язку набиті людським м’ясом, навіть найменший прояв доброти і тепла може врятувати життя. Це історія про те, що після довгих місяців зими настане весна і воскресіння. Не тільки у Гете Великдень рятує героя. У Альвідаса Шляпікаса свячене яйце теж єдине, що не дає дівчинці заснути назавжди.

Роман "Моє ім'я – Маріте" – це трагічна історія, спроба описати те, що було, прямо, відкрито і без прикрас. Це наче погляд зі сторони. Так само говорив Смерть, коли розповідав історію Лізель Мемінгер у романі Зусака. Без осуду, без симпатій, просто розповідав. Так і автор розповідає про трагедію мільйонів, яка породила "вовчих дітей".

Можливо, цим викликана певна недосказанність історії окремих персонажів. Шляпікас по-черзі виставляє їх перед читачем, дозволяє дограти сцену, а в наступній дії персонажа більше немає, акцент зміщується на історію когось іншого. Ми лише здогадуємося, як склалися долі тих, кого мовчки погнали крізь холод і сніг. Помітним є і дещо рваний стиль оповіді, що зайвий раз підкреслює масовість описаних подій. Бо не важливо, про кого ми говоримо, долі всіх "вовчих дітей" були схожими.

"Моє ім'я – Маріте" – це книга, якої не мало б бути, точніше, вона не мала б мати під собою реальної життєвої історії. Але вона є. І, схоже, людству знадобиться ще дуже багато часу, аби такі страшні історії перестали бути нашою реальністюю. За умови, звісно, що це взагалі можливо…

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, твіттер (той самий адмін), смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo