Рафєєнко Володимир "Contra spem spero".

19.12.2016

Переглядів: 1247

http://chytay-ua.com/

Вперше про Володимира Рафєєнка я дізналась з антології «ДНК», яку цього року видав «Клуб сімейного дозвілля». І, як то кажуть, пропала. Його частину твору, що розкривала одну з найскладніших та найболючіших тем сучасної української історії – війну на Донбасі, я перечитувала разів зо три. Виписувала на цитати, зубрила на пам'ять уривок про дівчинку-осінь, що в профіль схожа на Анну Ахматову, а в анфас викапана Леся Українка, спамила друзів, вимагаючи від них от просто негайно йти в книгарню за власним примірником.

Я не могла зрозуміти, як же це твори такого автора пройшли повз мою книжкову полицю. І якщо його книги все ще складно знайти на українському книжковому ринку, то про нього самого, війну, що змінила його життя, та літературу Донбасу ми спробуємо вам розповісти.  

Ви покинули Донецьк за сім днів, до цього проживши в ньому все життя. Що найважче було залишити? І з якими труднощами, окрім, звісно, побутових, довелось зіткнутись?

Я залишив там батьків, місто, в котрому народився, виріс та мешкав сорок п’ять років. Свої сподівання та плани на майбутнє. Власний дім. Стежки дитинства. Цвинтарі, де поховані мої діди. Скажіть самі, що з цього важче, і скільки воно важить загалом?

А про труднощі, знаєте, не варто багато казати. У кожного своя війна.

Ваша перша книга вийшла ще у 1998 році, але в Україні вас знають, на жаль, дуже погано. Чому? Ви від самого початку письменницької кар’єри орієнтувались на російський ринок чи на це, на вашу думку, були інші причини?

Власне, я просто писав, починаючи десь з п’ятирічного віку. Причому не для ринку, бо не було тоді ніякого ринку, коли я починав писати. Та й взагалі, мені здається, що для ринку саме працюють, а пишуть, в тому сенсі, про котрий тут йдеться, тільки тому, що не писати не можуть. Звичайно, я надсилав кудись написане, в тому числі і в Київ, на ті небагаточисленні літературні конкурси, що приймали російськомовну прозу. Та, видно, там були талановитіші за мене претенденти.

Перші мої книжки виходили таки в Україні, в Донецьку, малими тиражами. Перша значуща публікація (роман «Невозвратные глаголы») в Харкові в часопису «Союз писателей». Я пропонував свою прозу іншим українським видавцям, але якось мені з цим не щастило. Потім я отримав міжнародну «Русскую премию», котра надається не громадянам Росії, які пишуть російською. І знову парадокс – та книга, що ввійшла в шорт-ліст в Москві (40 країн світу, майже 500 претендентів), в Києві не дійшла навіть до лонг-лісту на конкурсі, в котрому брали участь кілька десятків авторів. Потім була ще одна така ж сама міжнародна премія. Але це все було марно в тому сенсі, що українським видавцям я залишався не цікавим. Чому? Про це питати потрібно не мене.

Коли Жадан звернувся до вас з пропозицією написати оповідання в рамках антології «ДНК», відразу погодились? Вже знали, про що будете писати?

Звичайно, погодився відразу. А чому б я мав не погодитися? І, власне, я спочатку погодився, а вже потім обрав історичний період написання. До останнього не уявляв, що саме відбудеться в моєму тексті.

Наскільки розказана вами історія в уривку автобіографічна, чи там все ж збірний образ молоді?

Дуже важко розрізнити в цьому випадку автобіографічне і загальне. Але, звичайно, там дуже багато автобіографічного, і воно лягло в основу твору. Це стосується перш за все світогляду моїх героїв.

На презентації антології «ДНК» Сергій Жадан сказав, що українському читачеві катастрофічно не вистачає літератури про Донбас. На вашу думку, це так? І якщо так, то якою має бути така література?

Може й так. Бо останніми роками стільки нісенітниць кажуть та пишуть про Донбас та його людей, що боляче це читати та слухати. Так що література б не завадила. І вона повинна бути чесною, принаймні, намагатися бути такою.

А є хоч одна книга, що вийшла за останні роки, яку Ви могли б назвати чесною книгою про Донбас?

Чесно кажучи, я такої не читав. Але, бачите, в мене не так багато часу, щоб цікавитися книжковими новинками.  Крім того, мені фізично важко читати навіть дописи у фейсбуці про Донбас. Це незагоєна рана и боюся, що так воно тепер і залишиться в мені назавжди.

Знайти ваші книги в українських книгарнях надзвичайно важко, не плануєте перевидати дещо зі старих творів? Можливо, до вас вже надходили пропозиції від українських видавництв?

Перебуваючи в Києві, я написав новий роман: «Долгота дней». В українському перекладі він буде видаватися у «Видавництві Старого Лева» у Львові. Оригінал повинен вийти у Харкові у видавництві «Фабула». Це ж видавництво також планує видати мою «Краткую книгу прощаний» як українською мовою, так і мовою оригіналу. Цю книгу я написав майже шістнадцять років тому. Але тільки в цьому році вона отримала премію Короленко Національної спілки письменників України. І тільки в наступному вона побачить світ.

Зараз вас сприймають більше як російськомовного письменника, який переїхав з окупованого Донецька в Київ, і скоріш за все, чекають текстів саме про війну на Донбасі та тем, що пов’язані з нею. А про що ви б самі хотіли розповісти читачеві? І взагалі, чи вважаєте доцільним писати про війну, яка ще не завершена?

Мій останній роман «Долгота дней» саме про досвід життя останніх років. Спроба осмислення  війни, що зараз точиться, і проблем, пов’язаних з тим, що наразі відбувається в нашій країні. І так, там багато про війну. Там сама війна, якою вона є для мене.

На вашу думку, чи є відмінність між українським та російський читачем? І якщо є, то яка?

Чесно кажучи, я не знаю, який він, російський читач, вже не кажучи про українського, котрий про мене взагалі не чув. Читач для мене скоріше щось абстрактне, з чим я майже не мав справи. Бо ті деякі нечисленні мої друзі, що читають мою прозу, – це скоріше не читачі, а часткою доброзичливі професіонали літературного процесу, часткою «команда підтримки».

8 листопада вступив в силу закон про квоти на україномовну музики в радіо ефірах, як ви вважаєте, чи потрібен схожий закон на книжковому ринку, чи, навпаки, щось подібне приведе до ще більшої ескалації конфлікту.

Я не думаю, що будь-який закон про книжні квоти здатен спровокувати ескалацію. Але справа полягає тільки в тому, що саме буде записано в цьому законі. Як він буде працювати. Чи зможе українська видавнича галузь швидко та якісно зробити адекватну заміну тим спеціальним виданням, що ми можемо наразі мати завдяки деяким російським видавцям. І якщо стосовно квот на україномовну музику я дивлюся більш-менш позитивно (бо вже немає сил чути російську попсу, тим більше, що українська нічим не гірша, а для моїх нервів все ж таки незрівнянно приємніша), то квоти на книжковому ринку викликають багато питань, на які я не здатний відповісти позитивно. Загалом було б дуже непогано підтримати наших видавців, зробити так, щоб їхні книжки мали значні преференції на українському ринку. Але як воно буде, коли дійде до діла, хто зна... І щось мені підказує, що на цьому шляху нас може чекати безліч неприємних несподіванок.

І останнє: якби вас попросили одним реченням розповісти, хто такий письменник Володимир Рафєєнко, що б то було за речення?

Contra spem spero.

Розмовляла Анастасія Почекутова.

Читайте також Два музиканти, один кіношник і переселенець і Жадан, Фоззі та ін. "ДНК"