Ситнік Віоліна "Особистий простір"

14.02.2017

Переглядів: 1322

http://chytay-ua.com/

Ситнік Віоліна. Особистий простір: зб.оповідань / В.В. Ситнік. – Луцьк :ПВД «Твердиня», 2016. 

Шукати свободу завжди непросто. І писати про неї – теж. Про жіночу свободу – завжди було непросто: думати, зізнаватися, прагнути. У світі, де твій особистий простір часто зводився до крихітних меж «A Room of One’s Own», за влучним висловлюванням відомої англійської модерністки Вірджинії Вулф, яка теж мріяла про свободу, письменницьку й екзистенційну.

Жінці у ХХ – початку ХХІ століття вже замало кімнати, у ній прокинулося амбітне бажання опанувати собою Світ, привласнити його до крихти, охопити собою цілковито. І більше не віддати нікому. Таке собі перетворення усього Світу в особистий простір письма-життя.

Героїні Віоліни Ситнік – то звичайні жінки з незвичайним «учора», болючим «сьогодні» і незнаним-ще «завтра», діляться з нами своїм особистим, тим-вже-відбутим і тим-ще очікуваним у своєму переживанні часу й виживанні у часі. Вони бачать простір, навіть декілька: перед собою – своє майбуття, а ще – за собою – минуле, у якому вони (може) були не такі, з ними були не ті (читай: чоловіки, події, емоції, драми…) і робили вони зовсім не те, що могли і що любили. Бо вони любили.

І в цьому – уся причина, уся мета. І драма. В жіночому письмі, як і в жіночому житті без драм – нікуди! Жінка, як і свобода – це непросто! То вона шукає свій «Цвіт папороті» зовсім не в тих лісах, то знаходить якогось «Мачо…», одягаючи перед ним маску «фам-фаталь», а він виявляється дуже «Буйний» любитель грошей і сексу, коротше – «Альфонс». І найстрашніше для неї, мабуть, окрім того, що таки (на свою біду) «Залетіла», пізнавати душею і тілом цей нескінченно довжелезний «Кругообіг чоловіків у природі» і все ж перебувати на «Станції чекання», усвідомлюючи як смертельний діагноз – «Непотрібна». Вона їде кудись навмання у пошуках щастя, а знаходить – не зовсім «Легкий хліб», тікає від нього, тікає від себе. І знову потрапляє у пастку власних мрій і сподівань. Ніхто не чує її марень, її слів і сліз, натомість усі зневажливо ховають очі та затуляють вуха, щоби не чути цю пронизливу, відчайдушну, балансуючу на межі крику й мовчання «Сповідь курви».

Навіть харизматична художниця Райка з прикінцевого оповідання, ідея якого і дала назву книзі, дозволяє чоловікам пораювати біля себе, але не вміє і не хоче ділити з ними свій особистий простір. Бо це вторгнення на свою територію згодом перетвориться на окупацію, на поневолення тіла-душі-голосу-мовчання-свого «я». «Його турбота, здавалося, липнула до мене, наче клей із вишневого дерева на пальці. Ти його віддираєш, та за мить усвідомлюєш, що він уже на всіх пальцях, тонкими янтарними нитками обплітає кисті рук…і всю мене. Мені потрібна свобода!» - наче викрикує у порожнечу одна із героїнь, стривожена тонкими нитками опіки, що потім виростають у товсті канати заборон і кордонів.

17 жіночих й жіночних оповідань з «Особистого простору» Віоліни Ситнік, молодої письменниці з Кам’янця-Подільського, захоплять вас смачними сюжетними лініями, карколомними поворотами доль, неочікуваними фіналами. Ці сюжети не липнуть, не поневолюють, не крадуть простір вашої свідомості. Вони дозволяють вам зачитуватися ними, не втрачаючи себе. Ви можете думати й відчувати разом із героїнями, критикувати їх хиби і захоплюватися їхніми малими переможками чи грандіозними перемогами над собою.

Жіноче письмо Віоліни Ситнік – це колажність жіночих щасть і нещасть, а ще – романтична «Майже вигадана історія кохання». І трохи таємниць. Дуже трошки. Точніше одна – «Таємниця червоної парасольки». І свобода, жіноча свобода – щосторінки і між сторінками…      

Роксолана Жаркова

Літературознавиця, письменниця

author photo