Алла Рогашко "Її сукня"

09.07.2017

Переглядів: 1745

http://chytay-ua.com/

«Її сукня» – третій роман у доробку письменниці Алли Рогашко. Він цілковито інший від попередніх: хоча тут знову звичні нам містичні видіння, цікаві, і навіть надто неприродні збіги обставин, магія снів, але, якщо в попередніх творіннях все це давало натяки, то тут вони є головними героями, «керують сюжетом».

Дуже гарний дизайн обкладинки. Таку книгу хочеться починати читати в особливій атмосфері напівсвітла та тихої музики дощу, що доноситься з-за вікна, або ж літнім вечором на лавці-гойдалці, коли стихають люди, і ясніше вчуваються голоси різних птахів.

«Красуня в темно-синій сукні» - прабабуся по материнській лінії авторки, казашка, чоловік якої був росіянином. Власне історія бабусі дає назву роману й через сновидіння веде до намагання  дізнатись щось про її життя правнучкою.

Тема цікава усім, але насамперед пані Рогашко, бо твір висвітлює реальні моменти з історії її родини, про що вона  й говорить в передмові. «Певна річ, якщо в романі і є частка правди, то лише крихітна. Я ж бо не відшукала відповідей на власні питання. Тож… у ньому лише те, що відчувала, що поза межами мого власного розуміння. Це – писане моїм серцем, не розумом…»

Цікава фабула. Містичні сни переплітаються з реальними подіями, а ті з героями недописаного роману. Викликає добру усмішку такий собі маленький каламбур: письменниця Алла пише про Нілу,  яка пише про Ліну. «Сюжет вів сам. І був зовсім не таким, яким начебто планувала на початку. Клавіші букв натискались мимоволі – речення немов уже були сформовані десь у підсвідомості».  Образи-символи богині Гекати, сукні, голубів, старця, а також листи поволі підводять до певного розуміння всього, що відбувається насправді, до того, як влучно помітила Галина Пагутяк,  що «речі мають велику владу над людиною. Таку велику, що самі набувають людських рис».

Частина п’ята, що має назву «Мандри душі», нагадала мені сьомий розділ «Гонихмарника»  «Та, що прийшла від Сонця» Дари Корній. Там теж містична подорож героїні, різні двері, неможливі в реальному часі зустрічі, певна ясність щодо минулого. Тут вже бачу матеріал для цікавого дослідження.

Гарний (з дидактичної точки зору) лист батька Тани. Гадаю, саме там міститься ідея роману А. Рогашко «Її сукня»: «людина повинна знати минуле своїх предків, особливо таємниці, котрі щезають у небуття разом з душами, що відходять у небеса. Нерозкриті таємниці предків породжують дивні пустоти в душах нащадків» .(с.149)

Кожен має в сховку пам’яті історію роду, яку хочеться зрозуміти, надати їй сенсу, озвучити, увіковічнити. На жаль, не завжди це вдається вповні. І не кожен береться за таку масштабну справу. Мене нещодавно (ще до читання цієї книжки) відвідали думки про створення такої собі Книги Мого Роду, де зібрати якомога більше інформації про рідню. Правда, не знала з чого почати. А Рогашко Алла свою почала, зуміла оформити і надати розповіді художнього драматизму. Вітаю її з таким великим кроком. Безперечно, книга в історії її родини вже посіла чільне місце.

Так сталось, що від початку творчості Алли Рогашко я уважно вчитуюсь в її тексти, бо ніби там має бути послання мені. Чому так? Знову та сама містика. Десять років різниці, кілька кроків попереду,  рідна душа. Вона пише про те, що потрібно мені зараз. Тобто те, що в мене тільки виникає в думках, в Алли Рогашко вже написане, тому в сюжеті завжди помічаю підказки для себе. Знову радію, що мої думки знайшли оформлення між рядками нової книжки письменниці.

І наостанок кілька цитат до записничка:

«Недарма ж кажуть, що твоє обов’язково буде твоїм, що би не сталося. А те, що в житті зайве, - відсіється обставинами і часом», с. 21

«Рідко хто цікавиться подробицями життя своїх рідних, кожен живе власним», с. 107

«Щораз ставила собі ці питання, проте відповіді відскакували гарячими краплями у зливний отвір ванної, так і не потрапивши до свідомості», с. 24

«... він її людина, її чоловік»... «однак відчувала, що всі ті розмови про близькість поміж ними й теплі, ніжні почуття таки велись. Але велись... мовчки, самими лиш очима, котрі можуть повідати більше, ніж слова. Набагато більше... У них взагалі можна прочитати все. Бо в очах – Душа! А те, про що волає душа, не приховаєш навіть за мовчанням...», с. 79

«Скелети у шафі» чомусь заведено ховати за щільно зачиненими дверима, вважаючи, що таким чином уберігаємось від чогось страшного і невиправного, вдаючи, ніби того взагалі не існує. Хоч насправді робимо лише гірше собі і своїм рідним. Я вважаю, їх краще позбуватися», с. 106-107

Нич Тетяна

вчитель словесності

author photo
poster