Анатомія алфавіту: З, И

З

Зоопарк

Єдиний зоопарк, по якому мені б гулялося з задоволенням, – це такий зоопарк, в якому в клітках сидітимуть люди. Мене в клітці не буде, бо, як правило, на показ виставляються тільки найдостойніші експонати. Мене ж, скоріше за все, або усиплять, або відправлять в якийсь притулок на згодування блохам і хворобам (а що, хіба ми не так чинимо з бродячими собаками?). 

Хоча, якщо комусь таки не вистачить здорового глузду і мене виставлять на показ, буду не проти, якщо в клітку періодично закидатимуть яблука, трохи жареної картоплі і бажано щось від бліх.

Захід

Я однаково люблю і той захід, що сонця, і той, який лежить ліворуч, якщо стояти перед картою. Їх обох я обираю завжди, частіше несвідомо, значно рідше – обдумано і аргументовано. Такий вибір для мене є абсолютно очевидним і жодних пояснень не потребує. Тут навіть не я вибираю, тут, скоріше за все, вибирають мене. 

Спершу мене вибрав той захід, що географічний, бо дозволив народитися там, куди до того, що на карті позначається як Західна Європа, ближче, ніж до столиці моєї далеко не західної країни. Там, на заході, були гори, Ужгород і Львів. Точніше, там було ще багато чого, але гори, Ужгород і Львів були головними вишеньками на торті моїх тодішніх подорожей. Все, що їхало з тернопільського вокзалу в сторону ближчого до нас кордону, передвіщало приємну невідомість, нові пригоди, відкриття, якісь скарби і знахідки (ну так, мені тоді було років 10-12, а, отже, трапитися могло все). 

Єдиним, що ще викликало таке саме приємне збудження і трепет душевний, але було винятком з «західного» правила, – це фірмовий потяг «Галичина» номер 98 сполученням Львів-Київ. Він відвозив нас на пару днів до столиці і того було достатньо, аби ще пару місяців після повернення розповідати всім, хто готовий був слухати, як же сильно я люблю Київ! Той потяг, до речі, і досі курсує, але вже за маршрутом Ковель-Київ. 

На захід  хотілося ще й тому, що там була Польща, Чехія і Європа. Там були замки і Альпи. Там було те, що так хотілося побачити, але до чого неможливо було дотягнутися. До Польщі і Чехії вдалося дотягнутися не так давно, Альпи і замки поки ще поза зоною досяжності. Ну а Європа взагалі перестала бути досяжною. Не тому, що мене туди не пускають, а тому, що прижитися там мені не вдалося. Одна річ поїхати, побачити, відчути, повернутися додому, роздрукувати фото і любуватися Альпами і замками холодними зимовими вечорами. Інша річ завжди жити по сусідству з Альпами і замками. 

Європа – це те, що манить і спокушає, але і водночас те, що мені б хотілося виростити в рамках кордону своєї країни. Просто мені дуже треба, щоб десь зовсім недалеко, на заході, був зразок для наслідування, місце (край? територія? простір?), куди завжди можна втекти, перевести дух, набратися нових думок і віянь і повернутися додому, щоб знову лупати сю скалу вже з подвійною силою. 

***

Захід той, що сонця, вписав мене до своєї секти трохи пізніше, вже коли його новонавернений адепт в моїй особі навчився відрізняти його (захід) від світанку. Ну а адепт, коли навчився робити такі дефініції, вирішив, що багряна небесна заграва ввечері йому ближча, ніж ніжна і несмілива вранішня. На тому і зійшлися: захід отримав нового довічного раба, а світанок не сильно тому засмутився. 

Небесна заграва вечора завжди мала наді мною якусь містичну владу. Я й досі не можу протистояти її поклику, незряче йду на балкон, зупиняюся на вулиці, застигаю у вікні і ловлю останні сонячні бризки того дня, який вже ніколи не повернеться.  

Мені при західному сонці завжди стає якось спокійніше і з’являється відчуття, що все погане, з чим довелося зіткнутися вдень, кане в Лету разом з його останніми променями. 

На землю опуститься спокій, на людей впаде ніч. Наступить перемир’я, в якому кожен готуватиметься до нової битви. А поки що з неба теплими краплями просочується спокій, загоює рани, вселяє надію. І ніхто не посміє підняти меча, ніхто не завдасть вирішального удару. Призахідне сонце забере з собою за обрій все, що було важливим, що бентежило і хвилювало весь день, і люди віддадуть це, легко, без бою, навіть не сперечаючись. Бо то сонце, бо йому можна все. І якщо воно не зайде сьогодні, то і не принесе нового дня завтра. Так було і так буде. І те, що нас вже не буде, або ще не було, мало що означає насправді. 

И

Иржа 

Досі уявлення не маю, що робити з И… На думку спадають страшні слова ирій, иржа та идол, якими нас лякали класі в сьомому чи десь так. Тоді всі, кому не ліньки, активно взялися до українського правопису і хтось витягнув на світ Божий норму зі словника Б. Грінченка, здається, 1907-1909 рр, де крім иржі є инший та инколи. Мені ніколи не доводилося чути, щоб хтось так говорив, але, правду кажучи, я взагалі не знаю, як люди говорили в 1907-1909 рр… 

Загалом же питання будь-якого нормування мови апріорі є безглуздим. Як можна ввігнати в якісь рамки те, що з початку часів існувало, розвивалося, жило і вмирало виключно за власними внутрішніми правилами? Як можна запровадити стандарти для того, з чого ці самі стандарти намагаються зробити? 

Мова – жива матерія. В ній мільйони клітин-слів, які не підкоряються котромусь єдиному центру. Найбільше, що можна очікувати від слів, – це дотримання ними якихось спільних напрямків у власному розвитку. Можна написати тисячі словників, але будь-яке слово продовжить після цього жити не за стандартами цих словників, а так, як само вважає за правильне, так, як його величають не укладачі чи редактори, а ті, з чиїх уст воно злітає. Це той випадок, коли чим менше пхатися, тим більше користі буде. Не варто вчити ріку, як їй текти, не треба вчити мову, якою вона має бути. 

А бути вона повинна живою, мінливою, пластичною і свавільною. В ній не повинно бути хаосу (хоча, основа кожного хаосу – це найстрогіший порядок), не повинно бути тотального управління, не повинно бути штучності. І вже точно не повинно бути когось одного, хто сидітиме і вирішуватиме, що правильно, а що ні, як мові себе проявляти можна, а як не варто. Це все одно, що намагатися побудувати греблю на гірській річці з гілок і хмизу. Куди надійніше і розумніше завдати воді напрям руху і дати їй простір для внутрішніх маневрів.  

Десь так має бути і з иржею, і з ирієм. Жоден словник чи редакція правопису не змусять мене їх вживати, так само, як не змусять тих, хто вже ці слова вживає, відмовитися від такого вживання. І це найкраще, що могла придумати мова заради власного виживання! Я-Не Иржа і Хтось-Иржа – це вже два різних гени, які будуть еволюціонувати, мутувати і розвиватися, які будуть формувати нові геноми. І нас таких мільйони. І немає в світі нікого і нічого, що змусило б нас усіх вкластися в якісь рамки. І отак мова себе захищає: створює резервні копії, пропонує варіанти, відкривається для нових віянь. І не думаю, що є хтось (чи щось), що може якось дати собі з цим раду.     

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ