Анатомія алфавіту: Ц, Ч

12.08.2018

Переглядів: 248

http://chytay-ua.com/

Ц

Цвинтар

-Скажеш, що не можна ходити на цвинтар посеред ночі? 

-Це найбезпечніше місце на землі...

-… тому що всі мертві?  

Фільм «Ворон» 

Так вже повелося, що люди бояться цвинтарів і старих покинутих кладовищ. Людська свідомість побудована так, що намагається сама себе захистити від неприємних, болючих спогадів і почуттів. Ми навчилися персоніфікувати і узагальнювати те, що завдає нам болю, що змушує переживати страх, розпач, зневіру, і підсвідомо намагаємося уникати таких місць, людей, речей чи спогадів. Тому не дивно, що люди мають стільки упереджень стосовно цвинтарів: якщо задуматися, це місце, де смерть править бал, а я практично не знаю людей, які б не мали до неї претензій чи звинувачень. 

Якоюсь мірою я розумію, звідки у людей таке береться. Усе залежить від точок зору: якщо хтось воліє бачити звільнення і переродження, він їх побачить, якщо комусь хочеться бачити смерть, значить, з’явиться вона. Це теж свобода вибору, і її теж потрібно прийняти.

Але прийняти – не означає розділити. У мене до цвинтарів завжди було особливе ставлення. Це не означає, що не довелося нікого втрачати чи когось назавжди відпускати. Просто не бачу причини звинувачувати когось чи щось в тому, суті і призначення чого ми не розуміємо. А ми, як правило, боїмося кладовищ саме тому, що не розуміємо їх. Ми бачимо кам’яні плити (ніяк не можу позбутися відчуття, що це завбачливі родичі постаралися, аби нещасний покійник вже точно не зміг вилізти), ледь не фізично відчуваємо плач і тугу, які майже зримими витають в повітрі, але ми НЕ РОЗУМІЄМО, чому і за що. Чому ще вчора хтось говіркий, веселий і життєрадісний сьогодні стає чимось холодним, німим і відстороненим? Розум і свідомість відмовляються це прийняти і зрозуміти, вони починають боятися, а отже уникати, окутувати містикою, нагнітати атмосферу липкого і тягучого страху, що своїм корінням сягає в найвіддаленіші закапелки душі. 

Саме тому я волію ототожнювати цвинтарі не з пунктом прийому і оптового зберігання мертвих тіл, а з свого роду відправним пунктом, точкою відліку чи перезапуску, якщо можна так сказати. Я хочу думати, що той, хто мені дорогий, звільнився від усього, що обмежувало його і гнітило. Я хочу, щоб ця людина чи те, у що вона перетворилася, отримала свободу, змогла відкрити для себе всі таємниці і, позбувшись будь-яких оков, продовжити свій шлях. Я не кажу, що це легко, бо насправді кожного разу після важкої втрати встигаю проклясти все навколо, включаючи і небо, і пекло. Але кожного разу, коли пісок часу потроху засипає рани і дірки на поверхні душі, я все таки повертаюся до думки, що в цьому світі немає нічого постійного, навіть смерті. Не треба наглухо зачиняти двері за тими, хто пішов, краще прочиніть для них вікно. 

***

В місцях мого дитинства є багато кладовищ, переважно старих і покинутих. Тут вам і старе польське, де ще й досі поряд з надгробками часів Першої Світової є доволі свіжі могили, і старіше єврейське, і великий «новий» цвинтар. 

Є в нас ще один цвинтар, про існування якого знають як правило тільки місцеві. Те старе польське кладовище ХІХ століття важко назвати цвинтарем в класичному розумінні цього слова. Насправді це не цвинтар, це руїни цвинтаря. Зовсім невеликий, переритий траншеями, ровами і просто посічений ямами кусок землі, де хаотично то тут, то там вигулькують перевернуті надгробні плити, з яких стараннями дощів, снігів, вітрів і лишайників вже давно зникли написи, залишивши лише поодинокі імена і дати. 

Тут, де майже 200 років тому хтось хоронив близьких, сьогодні росте ліс, молодий і шелесткий. Подекуди дерева ростуть просто посеред могили, подекуди їхнє коріння поперевертало кам’яні хрести; на стовбури високих дубів і грабів невідомо хто обпер вирізані з піщаника або вапняка надгробні скульптури янголів, які завдяки вивітрюванню і просто часу вже давно значно більше нагадують демонів. 

Всупереч всьому це місце аж ніяк не можна назвати похмурим. Весною кам’яні руїни, що нагадують куски скелету якоїсь кам’яної доісторичної істоти, рясно вкриваються яскравим, блискучим, аж восковим, барвінковим килимом. До нього за літо додаються безліч інших відтінків зеленого і не тільки через різноманіття трав та квітів. Далі настає осінь і на зміну зелені приходять жовті, червоні та коричневі барви приглушених тонів, а щебіт птахів поволі стихає, поступаючись розміреному шелестінню листя під ногами і у верховітті. Ну а потім приходить зима, ями, рови, уламки хрестів, старі пеньки – все це вкриває і окутує теплою щільною ковдрою сніг. Тут теж не до похмурості: хто ж буде бурмоситися, коли навкруги така біла незаймана тиша, потривожена хіба що заячими та пташиними слідами? 

Це старе кладовище вже давно служить прихистком для тиші і спокою. Вони тут відпочивають і відсипаються у гіллях грабів і в кронах дубів. Тут їх майже ніхто не тривожить, хіба, ото, буває, забреде якийсь грибник чи собака з села забіжить. А ще іноді, раз на рік, не частіше, заявлюся я, але я мовчу і не заважаю їм відпочивати. Поводити себе по-іншому було б геть некрасиво, особливо коли приходиш в гості до вічності. 

Ч

Чемодан

Так вже сталося, що після декількамісячної перерви я знову їду з дому з чемоданом. Власне, то вже навіть не чемодан, а Чемодан. Якби скласти докупи все, що в ньому було вивезено-перевезено, мій чемодан побив би рекорд з вантажопідйомності, а за кілометражем мав би вже об’їхати півекватора.

На перший погляд нічого особливого в цій коробці на колесиках немає. Підозрюю, що мій чемодан належить до другої-третьої хвилі експансії таких валіз на базари і магазини України. Власне, це єдине, чим можна пояснити його живучість. Для прикладу, чемодан, куплений минулої осені, вже заслужено зайняв своє місце на смітнику. Наших з ним бурхливих стосунків вистачило на один далекий переліт і дві недалекі поїздки. Після того, як чемоданяча ручка залишилася в мене в руці, стало зрозуміло, що наші шляхи розійшлися назавжди.

Так от, повертаючись до мого довгожителя. Зараз він вже мало нагадує пристойний чемодан. Він подорожував автобусами, маршрутками, електричками, експресами, потягами всіх категорій зручностей і відтінків незручностей, автомобілями і просто своїм, точніше, моїм ходом. Тут не можна не згадати, в яких умовах чемодан тільки не жив! Під ліжком, за диваном, в шафі, на балконі, навіть на горищі якось зимував. Додамо до цього, що Сірим (так його звати через колір) іноді ще й користується брат або сусіди. Стає неважко здогадатися, що всі ці стреси, потрясіння і негаразди просто так для мого давнього супутника не пройшли. Місцями з нього стирчать нитки, є купа подряпин зі всіх боків, один замок вже не відкривається, один ще відкривається, але зловживати цим благом не варто, ручка, за яку цю торбу треба тягнути за собою, вже давно забула, що таке механізм її фіксації.

Певні проблеми виникли в нас з Сірим при випробувані «кодового замка», механізму, який фіксує бігунки замка-змійки металевою планкою. Виробники запевняють, що без правильно введеного трьохзначного цифрового коду ваш чемодан відкрити неможливо. Від себе додам, що іноді його неможливо відкрити, навіть знаючи правильну комбінацію. Особливо ви ризикуєте в цьому переконатися, якщо в багажнику маршрутки на чемодан накидають ще купу всього і трохи деформують ту пластину, яка штопорить бігунки. Вихід з такої ситуації простий: пара нецензурних слів, молоток і викрутка. Думаю, без зайвих слів зрозуміло, що таким засобом безпеки я більше не користуюся. По-перше, дається взнаки набутий досвід, по-друге, після ритуалу відкривання ним просто неможливо більше користуватися.

Але як не крути, а головною атракцією мого Сірого є його колеса. Чи, точніше, те, що від них залишилося. Обидва колеса стерлися практично до осі-основи і вгнулися всередину, як косолапі ведмежі лапи (не думаю, що сформульовано правильно, але така тавтологія мені подобається, тому залишаємо, як є). Так от, враховуючи, що колеса в мого вірного друга давно втратили первозданну форму і іноді він не стільки їде, скільки я тягну його на пузі по асфальту, звукову доріжку ми створюємо ще ту! З цим тарахкотінням, скрипом і стогненням вже нічого не поробиш: така наша доля.

І кожного разу, коли я Бог зна вкотре тягну Сірого на другий поверх вокзалу, я дуже сподіваюся, що і цього разу все з колесами буде добре, і вони не розбіжаться в різні сторони. Просто мені страшенно  хочеться, щоб ми з Сірим ще дуже довго дратували оточуючих і своїм виглядом, і тарахкотінням.

Чортопіль 

Іноді мені здається, що Андруховичів Чортопіль таки існує. Іноді я навіть знаю, де саме на карті він причаївся. Іноді, дуже рідко, але трапляється, я зустрічаю корінних чортопільчан. 

Вони зі мною розмовляють, хоча насправді мовчать. Їм говорю я. Розповідаю, як мало мені треба: пара футболок, кросівки, рюкзак, кусок хліба, квиток. А ще шматок дороги, уривок музики і уламок книжки. Життя ж насправді таке просте, що нам нестерпно хочеться, просто життєво необхідно його ускладнити. Свята наївність, спазматичне вхапування за уламок навіки вислизаючої у простір і час дійсності, біганина по колу з неминучою депортацією в Чортопіль наприкінці.

Світ, як виявилося, ілюзія і нестерпно близька фікція. Немає нічого нового під сонцем. Все так просто…

 

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

НАСТУПНЕ ТУТ

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, твіттер (той самий адмін), смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo