Світлана Тараторіна "Лазарус"

11.11.2018

Переглядів: 3519

http://chytay-ua.com/

Фанатична віра іноді штовхає на найжахливіші вчинки. 

Світлана Тараторіна «Лазарус»

 

Вид – не вирок. Люди подекуди бувають не менш жорстокі.

Світлана Тараторіна «Лазарус»

Слідчий з особливо важливих справ дуже не хотів опинитися там, куди закинула його лиха доля. Він так давно оминав цей дикий край, істот, які його населяли, так щиро робив все, аби втекти подалі від Межі і продовжувати службу в столиці Імперії. Але хіба провидінню було діло до того, чого хотів слідчий з особливо важливих справ? Його доля була визначена вже давно, а від неї, як відомо, не втечеш. Слідчий з особливо важливих справ зрозуміє це вже зовсім скоро, а поки що він сердиться, злиться й кляне цей чортів поїзд разом з тими проклятими рейками і, зрештою, мусить змиритися з тим, що застряг тут, у столиці Межі, в цьому місті Змія, де все почалося багато років тому. За вікном потяга був Київ, на календарі 1913-ий рік.

Волею долі і Світлани Тараторіної Олександр Петрович Тюрин опинився в місті, якого в українській літературі ще не було. Точніше, Київ був, але такий Київ, як в дебютному романі авторки, що одразу отримав першу премію літконкурсу від видавництва «КМ-Букс», з'явився в українській літературі вперше. 

В цьому місці і раніше жила всіляка нечисть, але до того вона або ховалася, або паралельно собі існувала і не потикалася до світу людей, або водилася в незначній кількості чи одного-двох сортів на книгу. Як правило, були то відьми, іноді разом з водяниками чи чортами. Але такого, аби в Києві жили і займалися своїми справами одночасно і спільно люди, відьми, чорти, вовкулаки, водяники, упирі, домовики, гмури, злидні, перевертні, вампіри, перелесники, мавки, русалки і ще багато хто – такого, здається, ще не було! А в Києві Тараторіної всі вони не просто живуть, а дуже навіть тісно взаємодіють, торгують, вибираються до міської думи, лікуються, навчаються, влаштовують гуляння і навіть правлять служби у Лаврі. Що ж, цій книзі не вистачає свого атласу зі всіма видами, що населяють Межу, чогось такого, як «Фантастичні звірі» у Ролінґ… 

І тут з «Лазарусом» відбувається дивна річ: незважаючи на засилля нечисті, це не втомлює і не дратує, не перетворює події і персонажів на вінегрет, а навпаки, затягує і захоплює, після десятка-другого прочитаних сторінок приходить розуміння, що по-іншому і бути не може! Такими розсипами нечисті «Лазарус» схожий на «Небудь-де», але якщо Ґейман  показує все ж два паралельні Лондони, то в Тараторіної Київ єдиний, де все і всі органічно поєднані, перетасовані і представлені.

Письменниця одразу дає зрозуміти, що книга перенесе читача у світ вигаданий і загадковий, у світ справжнього темного міського фентезі (знову вітання «Небудь-де»). Почати роман з переліку персонажів і уточнення, хто до якого виду належить, – рішення доволі цікаве і виправдане, бо ж заплутатися, хто є хто, буде зовсім не важко. Це вже налаштовує на відповідний лад і обіцяє незвичну історію, хоча  відбувається вона в доволі звичному місті. 

Місто, яке створила авторка, багато чим нагадує теперішній Київ. Кирилівська церква, Лавра, Труханів острів, Дім Барона чи Поділ – це те, що існує реально, до того ж назви багатьох будівель, районів та вулиць збереглися до сьогодні. Це лише поглиблює відчуття присутності і занурення в описані події. 

Радує і те, як колоритно, барвисто і різносторонньо описано буденне, рутинне життя міста. Ось його мешканці торгуються на ринку, ось поліціанти допитують підозрюваного водяника, в думі прийняли черговий закон і знову хтось з кимось побився, гімназисти поспішають на урок. А скоро ще й свята, Різдво, потім Купала, а отже гуляння, гарцювання, ярмарки… Словом, столиця Межі живе бурхливим, повнокровним життям!

А проте, не все так гладко в Київському королівстві! 

І тут підходимо до другого моменту, який в романі просто чудово прописаний – це міжвидові стосунки, хай би яким некрасивим не було таке словосполучення. Це одна з ключовий тем, піднятих у романі. Ставлення людей до людиноподібних, становище нечисті у суспільстві, де нечисть за визначенням маніяки й убивці, упередженість, зверхність, стереотипи, які люди охоче підхоплюють і підтримують – всі ці непрості речі дуже тонко проговорені. Не завжди закцентовані, але завжди присутні. 

Тема «інакшості» займає величезне місце у тематичній палітрі роману. Не потрібно багато зусиль, аби спроектувати її на проблеми, з якими багато людей стикається щодня: расова і релігійна нетерпимість, негативне і відверто вороже ставлення до мігрантів, острах перед тими, хто не такий, як всі, хто виділяється. Інший – значить, небезпечний, або тупий, або не здатен відчувати життя так, як всі «нормальні». 

І в цій ситуації просто знахідкою став образ Тюрина, головного героя, який отримав чудову нагоду (хоча навряд чи сам він так вважає) поглянути на життя в Межі з обох боків барикад. Те, що він бачить і відчуває, ставить його перед муками самоідентифікації. Персонаж панічно, іноді приречено, іноді з надією шукає відповідь на споконвічне питання: хто я? Зрештою, він її знаходить, навчається приймати себе. Тюрин як ніхто інший розуміє, що «гидотність натури не залежить від зовнішності чи виду». 

Ще один харизматичний і добре прописаний персонаж «Лазаруса» – околодочний Топчій. Він не настільки глибоко розкритий, як Тюрин, особливо в психологічній площині, однак підкупляє своєю щирістю, відкритістю і особливо мово. За ким за ким, а за Топчієм справді варто записувати! 

Уваги заслуговує і Змій, який номінально є антагоністом твору, хоча таке твердження зовсім не однозначне і остаточне. Так, це міфічна істота, напівбог-напівлюдина, все, що про нього відомо – відомо з легенд і переказів, а проте, і в цьому випадку авторка багато уваги приділяє його внутрішньому світу. Тож і цей персонаж отримав внутрішню глибину і певний об’єм, де теж маячить питання самоідентифікації. Дуже цікаво, як в подальшому переплетуться долі Змія і Тюрина, адже закінчення відверто натякає на те, що з цими героями ми ще зустрінемося.

Тож, підсумовуючи: «Лазарус» Світлани Тараторіної – це густе, насичене, добре збите темне фентезі-детектив, в якому за основу береться не тільки слов’янська міфологія та давні легенди княжих часів, а й відсилки до Франкенштейна, Дракули і навіть епічний зомбіапокаліпсис наприкінці роману. Тут є алюзії на реальні історичні події, як то вбивство Столипіна, описане Франком спалення опирів в Нагуєвичах (тут дуже доречно згадати «Урізьку готику» Галини  Пагутяк), депортація і фактичне прирікання на смерть всіх небезпечних і незручних видів, та й для нечистененависницької організації «Двоголовий орел» не важко знайти історичні прототипи-відповідники. Знову ж таки, особливий колорит, смачна, насичена і жива мова, вдалі жарти і цікаві звороти.

З недоліків – дещо змитий фінал, який на фоні всього, що вже трапилося і з персонажами, і з містом в цілому, видається занадто «лайтовим» і з відвертим спрямуванням на «далі буде». 

Як результат, маємо книгу, яка вже знайшла свого читача, радує як оформленням, так і наповненням, цікавим, захоплюючим, динамічним сюжетом, алюзіями і відсилками (навіть фанати серіалу «Дешеві жахи» (Penny Dreadful) знайдуть тут приємну відсилку. 

Залишилося дізнатися лише одне: Тарас Шевченко – він людина чи…

poster