Фредрік Бакман "Моя бабуся просить їй вибачити"

28.05.2019

Переглядів: 4495

http://chytay-ua.com/

В лиху годину, коли світ розвалювався на шматки, вони йшли за нею, як армія. 

 

Ніколи не сердь того, хто має більше вільного часу, ніж ти.

Фредрік Бакман «Моя бабуся просить їй вибачити»

Чим активніше життя ви ведете, тим більше вам є за що просити вибачення. Ельзина Бабуня вела дуже активний спосіб життя. Їй довелося багато за що перепрошувати. 

Англійською назва книги шведського письменника, блогера та колумніста Фредріка Бакмана звучить так: My Grandmother Sends Her Regards and Apologises. Це його третій роман, і побачив світ він у 2013 році. 

Українська версія книги вийшла у видавництві «Книголав» – у місці, де народився україномовний переклад бакманівського дебюту – «Чоловіка на ім’я Уве». Цей старий, буркотливий цинік вже встиг полюбитися українській публіці. Закладаємось, Бабуня поцупить іншу частину вашого серця, яку ще не спромігся підкорити Уве. 

Отже, «Моя бабуся просить їй вибачити».

Як бачимо, при українському перекладі оце «Передає вітання» загубилося і на це, очевидно, є обґрунтовані пояснення. Зрештою, кому потрібні привіти і вітання від схибленої на всю голову жіночки, котра полюбляє розгулювати голяка, жорстоко знущатися над добропорядними сусідами та кидатися мавпячим лайном у поліцейських? Вона не визнає будь-яких правил, не завдає собі клопоту закриватися у вбиральні та керується доволі простою логікою («У вас є стандарти, та в мене є подвійні стандарти, тому я перемогла»). Улюблене її місце – знаходитися у печінках сусідів.

Бакман блискуче опанував мистецтво видавати своїх героїв не за тих, ким вони є насправді. Саме тому старий, буркотливий цинік Уве виявився тим чоловіком, який не тікав від пекла, а біг просто в його епіцентр. А Бабуня була з тих людей, яких беруть з собою, збираючись на війну. 

Та насправді і Уве, і Бабуня були супергероями, яких так потребують семирічні (майже восьмирічні) діти (деякі дорослі, якщо чесно, також). Усі супергерої мусять працювати під прикриттям. Всі супергерої мусять чимось жертвувати. Бабуня пожертвувала своєю власною донькою, аби рятувати чиїхось інших дітей. Відтак, онука – Ельза, виявилась для Бабуні чимось на кшталт другого шансу. 

Ельза – семирічна (майже восьмирічна) дівчинка, фанатка Гаррі Поттера та іншої якісної літератури, на думку деяких була «занадто дорослою, як на свій вік» (іншими словами «не такою тупою, як належить бути у сім років»). Ельза була інакшою. 

Дівчинка мешкала у багатоповерховому будинку разом з бабусею, мамою, її новим чоловіком та декількома іншими сім’ями.

Суперсила Бабуні – бурхлива уява, здатна створити цілу Країну-Спросоння, суперсила мами – здатність все контролювати, суперсила її чоловіка – усім подобатися. Суперсили їхніх сусідів: усіх дратувати, усіх лякати чи усіх пригощати кавою. У Ельзи є багато суперсил, одна з яких – швидко бігати. І вона бігала так, що коліна діставали до підборіддя. Тікала від реальності, яка не була ласкавою до людей, що не вписувалися в уставлені рамки до Країни-Спросоння, яка приймала всіх, у кого є уява. 

Бакман у властивій йому манері описує класичну історію про пошук «Золотого руна», де замість шкури вбитого звіра є прості слова вибачення. І ці вибачення адресатам належить доставити Ельзі, а в процесі завдання трохи ближче познайомитися із сусідами, які також не є тими, ким здаються на перший погляд. То кого мають пробачити герої книги – Бабуню чи самих себе? 

Отже, це далеко не казка, хоча там є багато фантастичних звірів, героїв та чудовиськ, народжених печаллю. 

Це історія про непрості стосунки матерів і доньок.

Історія про те, як бути інакшим у жорстокому світі однолітків, які, попри свою строкатість, будь-якої інакшості не визнають. 

Про війну і біженців. Про післявоєнний синдром і відсутність повоєнної реабілітації – і зовсім не важливо, прапор якої країни красується на вашій формі. 

Про втрату, що збиває з ніг. 

Про вибачення, які ніколи, чуєте, ніколи не пізно просити!

Це історія про те, що треба вірити. Попри все. Треба вірити. 

poster