Улюблені книги: Володимир Кузнєцов

2019-12-17 21:19:42

Переглядів: 623

http://chytay-ua.com/

Мене звати Володимир Кузнєцов, і я – письменник, музикант та інженер (ще трохи гейм-дизайнер і редактор, але то вже супутнє). Пишу досить давно (ви могли читати мої оповідання в збірках «Крамнички жахіть», «Підвалу» та «Бабая»), але дебютний роман українською має вийти буквально під Новий, 2020-й рік. Роман називається «Заколот: Невимовні культи» і вийде у «Видавництві Жупанського». Трохи згодом, наприкінці зими, у видавництві The Will Productions вийде друга моя книга – слов’янське темне фентезі «Вогневир». 

Книга: паперова чи електронна?  Якщо художня – то авдіо. Якщо наукова/технічна – то електронна. 

З авдіо все досить просто: по-перше, бракує вільного часу, щоб витратити його на читання, доводиться виривати кожну вільну хвилинку, тому авдіоформат по дорозі на роботу/з роботи, під час рутинних домашніх обов’язків, навіть в душі (так, люди співають в ванній, а я книжки слухаю). По-друге, через травму очей намагаюся хоч якось знімати з них навантаження, бо і без того проводжу перед монітором 10-12 годин на добу.

З електронкою також досить очевидно: коли працюєш з науковим чи технічним текстом, важливо оперативно працювати, зручно серфити між частинами тексту і навіть різними книжками, виділяти, робити референсний пошук, розбиратися з  незрозумілими моментами. Інструментарій електронної книги дозволяє це робити набагато швидше та ефективніше.

Менше з тим, паперова книга займає особливе місце в моєму побуті. Так, порівняно з іншими форматами, я читаю з паперу менше. Але все одно читаю – це вже на рівні ритуалу – така собі чайна церемонія, тільки з книжками. Правильний напій, освітлення, комфортне місце для читання. Коротше, естетствую. В час, коли все доводиться робити на шостій передачі, важливі такі моменти релаксу, перезавантаження через тимчасову ізоляцію. Окремий момент – це читання з сином. Тут теж тільки паперові, бажано – широкоформатні, ілюстровані. Спільний емоційний/інтелектуальний досвід від читання – це теж дуже круто.

Книга, з якою асоціюєте себе.  Основна сюжетна арка «Геллбоя». Так, це мальопис, а не література (бо графічна проза – то окремий вид мистецтва), але, напевне, саме як книга цикл Майка Мінйоли (його основна арка) пасує мені найбільше. Потойбічні жахи, авантюрний екшон, екзотична історія та «літературний туризм», синтез реальної та штучної мітології, сучасного та архаїчного легендаріуму – все це зібрано в складі і пропорціях приблизно таких самих, які я ношу під черепною коробкою. «Збовтати, але не змішувати», як то кажуть)))

Книги, котрі читати НЕ будете.  Хех. Є багато книг, які я не прочитаю, бо ніколи не дізнаюсь про їхнє існування. Очевидно, серед них буде багато прекрасних книжок. Є ті, про які я знатиму, але не прочитаю, бо не знатиму / не достатньо знатиму мову, якою вони написані (і не дочекаюсь перекладу). І є звісно ті, які мене не приваблюють. І тут я не буду виділяти конкретні жанри, бо траплялося мені читати і іронічні детективи, і жіночі романи, і слатери, і фанфіки, і навіть порно-літературу (привіт, 90-ті! До дупи пуританство!) – кожен окремий випадок, звісно, мав свої особливі обставини, але менше з тим, я не зарікатимуся, що не буду щось читати виключно через жанрову приналежність. Всяке буває. Проте більшість «легких» жанрів скоріш з все просто не затримаються в фокусі моєї уваги. Я не розумію логіки «читати, щоб відключити мозок» (як би ви знали, як часто я це чую!), так само, як не розумію логіки «читаю самвидав-треш, щоб поржати». Тобто, принаймні з цих двох мотивів я братися за книжку точно не буду.

Недочитані книги.  Тисячі їх. Я не прибічник логіки «дочитати, як вже почав». Якщо книга не заходить, я сміливо її відставляю. До багатьох я згодом повертаюся. Деякі закінчую з 3-4-5 разу. Особливо це стосується великих циклів. Ту ж «Темну вежу» я читав близько десяти років, з великими перервами, даючи собі час усвідомити, перетравити та позбавитися гіркого післясмаку від певних недоліків твору. І насправді вона в мене досі недочитана. «Вітер крізь замкову шпарину», за який я взявся цього року, я поки відклав, надавши перевагу «Уліссу» в прекрасній постанові Ірландського радіо 1982 року.  

Особистість, котра надихає.  Не розцінить, як пихатість, але тут я навряд дам чітку відповідь. Справа не в тому, що я не визнаю авторитетів чи щось таке. Якось так склалося, що в мене є чіткий розподіл між людьми та діями (вчинками, творчістю тощо). Через якусь девіацію я не поєдную людей та їхні творіння, часто – навіть якщо знаю конкретного творця особисто. Навіть конкретний вчинок конкретної людини – це для мене лише вчинок конкретної людини. Він не втратить цінності, якщо людина потім зробить щось, що геть нівелює той вчинок. Є творець і є дія. І в момент здійснення дії – творець «вмирає». Бо його дія вже починає існувати самостійно в інтерпретаціях. Зокрема – в моїй особистій інтерпретації, яка може зробити цю дію зовсім не такою, якою її замислив автор.

А люди для мене – це перш за все особистості, з якими мені хочеться (або не хочеться) взаємодіяти. Від тієї взаємодії виникає певний взаємообмін: емоціями, досвідом, враженнями, сенсами. Він збагачує мене і це рух обох напрямках. Тому чесно буде сказати, що мене надихає кожна людина, з якою я спілкуюся.

Музика, що створює настрій.  Музика, що створює настрій) Насправді, настрої бувають дуже різні, а музика саме створена, щоб збуджувати певні емоційні центри. Навіть в один конкретний період я можу слухати досить різноманітну музику, від німецького бароко та джазу тридцятих до дрона від Southern Lord та нойза чи ембієнта, шляхом минаючи ритуальну та реконструкторську музику типу Heilunga, Danaheim та Wardruna, блюзовий прог-стоунер від Clutch, ретровейви від Dance with the Dead, Carpenter Brut та Magic Sword, квінтесенцію екзестенційного мороку від Mgla, депресію покоління Z від Біллі Айліш чи міленіальну українську автентику Один в каное, меланхолійні построкові та шугейзові лендскейпи, прогове безумство Animals as leaders або японських математичних джазменів типу Mouse on the keys. 

Дізер підказує, що за рік в мене співвідношення нових гуртів, які я прослухав вперше, і тих, які перекочували з попередніх років, – приблизно 50/50 (54 на 46, здається). А я ж не тільки там музику слухаю). Як на мене, це свідчить про серйозну залежність від емоційного наркотика, яким є музика. І поріг вже настільки високий, що я давно не можу концентруватися на чомусь одному, мені постійно потрібне оновлення емоційного фідбеку, якийсь новий експірієнс, нові горизонти. 

Фільм, що вразив.  Я не дуже великий знавець кіно, насправді. Звісно, можна проїхатися по класиці, згадати Кубріка, Лінча, Джармуша. Можна підняти якихось сучасних культових європейців типу фон Трієра, Ное, Ніколаса Віндінга Рефна. Окремим пунктом стоїть японська анімація, де є Сатосі Кон, Мамуро Осіі, Хаяо Міядзакі та інші. Кожне враження відбивається в своєму куточку мозку, оселившись саме там через певні причини. Наприклад, окремим сильним відбитком залишився старенький французький фільм «Відок» –  напевне через те, що спочатку я побачив кліп Apocalyptica з треком Hope, що увійшов до саундтреку стрічки, – і тому підходив до перегляду з певним настроєм та враженням.

«Зоряні війни» я вперше подивився, коли мені було років десять (це був шостий епізод, відеозал в місцевому Палаці культури, ніц не зрозуміло, але тааак круто!!!). А потім була приквел-трилогія… і дивлячись «Війну клонів», я просто заснув на середині. При чому не вдома на зручному диванчику, а гостях, в галасливій, «підігрітій» компанії. 

Життєве кредо.  Дія краща за бездіяльність. Якщо можеш щось робити – роби. Не витрачай ані часу, ані можливостей. Вже наступної миті їх може в тебе не бути.

Ганну Райанемі «Квантовий крадій»

Я вже стільки писав про цю трилогію, що навіть і не знаю, як його ще її похвалити. Тверда наукова фантастика, авантюрний роман, постмодернізм, посилання на сучасні наукові диспути, переплетені з відсилками на масову культуру та футуристичною етникою, – і при тому дуже легкий, не перевантажений лекторськими вставками текст. Ця трилогія має навіть не різні шари сприйняття, це радше тривимірний простір сенсів, де можна занурюватися у будь який напрямок по трьох осях. І при тому не відчувати себе неосвіченим селюком. 

Ден Сіммонс «Террор»

Сіммонс – дуже плодовитий автор, з дуже різними творами у своєму портфоліо. Але в одному йому не заперечиш: він любить і вміє копирсатися в деталях і вибудовувати ґрунт власного творіння. І «Террор» –  це напевне екстремальний, піковий прояв його методИ. Увага до історичного базису виводить твір, який в іншому випадку міг би стати черговим романом жахів, на принципово інший рівень, у іншу вагову категорію. Історичний горор – це та царина, де я сам полюбляю блукати, і тому підхід Сіммонса мені дуже близький (хоч масштаби, звісно, геть різні).

«Террор» – це видатна річ в аспекті правильного, повного використання реального історичного тла твору для просування сюжету та створення саспенсу й атмосфери. 

Умберто Еко «Празький цвинтар»

Цей роман італійського майстра семіотики дуже не люблять запоребріком – і як воно далі так піде, то не любитимуть і у нас. Бо він дуже наочно показує, як саме формується свідомість мас, як корегується суспільна думка і що насправді лежить в основі таких маніпуляцій. Порожні вигадки хворих, обмежених людей, народжені фобіями та травмами знаходять відлуння в серці пересічника, бо завжди легше перекласти відповідальність за свою власну недолугість та неспроможність на когось іншого, списати витрачені ні на що роки на рахунок «змови можновладців» чи «таємного світового уряду». Сила цього роману в тому, що він збудований не на вигадці, а на реальних історичних особистостях і подіях, від яких не відмахнешся, не скажеш: «Ото собі навигадував!» Тому від нього так і припікає.

Адам Невілл «Ритуал»

Прекрасний приклад того, як класична схема в умілих руках не виглядає ані затертою, ані банальною. Скандинавія, ліс, прадавнє чудовисько, криза середнього віку та блек-метал – прекрасне поєднання, як на мене. Дуже живий, атмосферний роман, з екранізацією якого Нетфлікс сів в калюжу, викинувши зі сценарію фактично все, що робило твір вартим уваги, перетворивши на вихолощене, безлике ніщо. «Ритуал» –  це приклад того, що горор, насправді, не про сюжет і не про жахалки – він про персонажів і характери (недарма англійською – це одне і те саме слово). Бо налякати насправді можна тільки загрозою людині, в існування якої віриш, і яку розумієш. Або загрозою від такої людини)

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Книжки, які дуже хотілося б прочитати солов’їною або #ВИДАЙТЕУКРАЇНСЬКОЮ!!!

Ніл Стівенсон «Анатем»

Пана Ніла я люблю дуже, але ця книга для мене (поки що) є його найбільшим досягненням. Так, Стівенсон – то лектор, і він дуже любить при першій-ліпшій нагоді перетворювати художній твір на конспект лекцій, при тому не завжди адекватно поєднуючи ці дві складові своєї творчості. Напевне, якби в мене у виші був такий викладач, я б пішов на другу освіту) Але варто розуміти, що подібний підхід не всім імпонує. Та менше з тим, це цікава, епічна та сповнена смачної екзотики книга, яка створює глибоке і тривале враження «іншого світу».

Стівен Гокінг «Коротка історія часу»

Можна було б згадати багато наукпоп книжок, але мушу зізнатися – саме цій книзі я завдячую появою в моїй голові фізики як суцільного поля, що поєднує в собі увесь Всесвіт. Як в античності базою всіх наук була філософія, нині такою базою є фізика, намертво зчеплена з математикою.

Сюзана Кларк «Джонатан Стрендж та містер Норелл»

Найвидатніше фентезі ХХІ століття so far. Діксі.

The World of Darkness, серія настільних рольових ігор

Настільні ігри – то захоплення, якому відведений окремий куточок в моєму серці, місце, де моя внутрішня дитина почувається затишно та комфортно, сфера, де я можу бути дорослим та дитиною одночасно, така собі чудова суперпозиція, що народжує свої мультивсесвіти. То ви захоплено верещали, побачивши Кіану Рівза в ролі Джоні Сільверхенда в трейлері Cyberpank 2070. А я знайомий з Джоні Сільверхендом вже двадцять років, ще з часів, коли правила настільного Cyberpunk 2020 були у нас конспектом у зошиті в клітинку. Я знаю, як він насправді виглядає, бо п’ятнадцять років тому здобув нарешті скан оригінального корбука написаної Стівом Джексоном шедевральної рольовки, про яку молодь почула тому, що в CD Project Red сидять такі ж, як я, олдфаги)))

World of Darkness – це одна з найпотужніших серій настільних рольовок, яка за без малого тридцять років існування охопила і систематизувала ледь не всю світову мітологію від Штатів та Канади до Японії та Африки, від Сибіру та монгольських степів до Мезоамерики, від Давньої Месопотамії, Греції, Єгипту та Риму до семі-теперішнього near future. Індіанці, кельти, слов’яни, скандинави, араби, китайці, японці, індуси, навіть морські народи – монстри, чаклунства і таємниці ледь не з усіх культур світу поступово зібралися на цих сторінках. 

Джон Рональд Руел Толкін «Сільмариліон»

Ми можемо визначати різноманітних авторів фентезі, захоплюватися їхніми творами та без перерв і вихідних ковтати багатотомні саги, але давайте будемо чесними – професор був першим і останнім справжнім світотворцем, автором, що робив саме світ, а не книгу, ледь не все свідоме життя. Так, як працював він, не працює ніхто. Я говорю не про елементи, а про методу загалом. Професор був більше ніж письменником – і це саме те, чого бракує сучасникам. Це не робить їхні книжки поганими, навіть не ставить під сумнів належність до жанру. Це просто визначення факту, що пан професор та його культурний спадок стоять десь в іншій площині.  

Кевін Баррі «Місто Боуган»

Було б прикро закидувати вас просоченими бібліотечним пилом томами. А як щодо чогось свіженького? Чудовий роман 2013 року, виданий в «Астролябії» в 2017-му. Що буде, якщо поєднати «Шаленого Макса» з «Бандами Нью-Йорка» і помістити це все в Ірландію? Правильно – буде охрінінна річ, обов’язковий маст рід з препотужним, яскравим авторським стилем (як не боїтесь жаргонної ірландської англійської) і чудовим перекладом від Ярослави Стріхи (якщо вам більш імпонує солов’їна).