Читані редакцією книги, які прикрасили наше літо

21.08.2020

Переглядів: 1120

http://chytay-ua.com/

Наталія Чернишова, редакторка рубрики «Мистецтво», відповідальна за контент в Telegram

Цього літа я мала радість прочитати чимало хороших книг. Деякі з них читалися в особливо романтичній обстановці: я сиділа на ґанку і, розчухуючи укуси комарів, вичікувала, поки до нас на подвір’я прийде ватага їжаків об’їдати наших котів.

Також влітку було покладено край одному моєму довготривалому недочиту: нарешті я подужала електронну книгу, яку розпочала читати у літаку по дорозі із Відня ще півтора роки тому!

Але оскільки нещадною людинкою, відповідальною за цю статтю, було дано сувору вказівку не просторікувати, розповім лиш про одну, найбільш знакову для мене книжку, прочитану цього літа.

Не дивуйтеся, але це – «Собор Паризької Богоматері». Зараз, на хвилі вивчення французької мови, у мене підвищився інтерес до французької літератури. Але чи читала я в шкільні роки «Собор…», я геть не пам’ятаю. Хоча, звісно, із сюжетом була знайома, як мінімум, зі старих фільмів та відомого французького мюзиклу «Notre-Dame de Paris».

Ну що ж, Брюно Пельтьє в образі П’єра Ґренґуара у згаданому мюзиклі дуже влучно кількома словами передав основну суть роману: це історія про кохання та бажання (histoire d’amour et de désir). Про хворобливі, жагучі, безумні, нерозділені почуття, які жодному з героїв не принесли щастя, а декого з них навіть згубили. 

А ще це історія про Париж, який постає в романі, наче окремий персонаж. Про Париж минулого і теперішнього. Про його величну красу і гнітючу убогість. Про його багату історію та невизначене майбутнє. Знаю, що багатьох присипляють довжелезні описи Парижа і Собору Паризької Богоматері та історичні вставки про них. Але я люблю це місто і читати про нього для мене завжди задоволення. Я рада, що нарешті осягнула усю повноту задуму великого Віктора Гюго, і нечіткі образи в моїй голові, пропущені через м’ясорубку численних адаптацій, набули істинних форм. Бо кепською б я була франкофілкою, якби цього не зробила.

А щоб закріпити за собою згаданий статус, я «Собор…» ще й французькою прочитала. Не в оригіналі, правда, бо такого рівня володіння мовою автора я ще не досягла (поки що!), проте адаптовану версію подужала. Завдяки їй я вивчила такі важливі для кожного сучасного француза слова, як «sorcière» («відьма»), «pilori» («ганебний стовп») і «gibet» («шибениця»). Впевнена, тепер у Франції я не пропаду! 

 

Станіслав Бондар, головний редактор, адмін Instagram

Книгою усього літа для мене стала «Коротка історія майже всього на світі» Білла Брайсона. У ній зібрано величезну кількість неймовірних історій про вчених-безумців, які творили, змінювали та рухали вперед цивілізацію.

Брайсон ідеальний автор для літа, адже він не любить банальності, надскладних формулювань, він не вдає з себе високочолого інтелектуала-небожителя, а показує, як звичайна людська цікавість здатна пробудити дослідника в кожному.

Проблемою шкільних підручників та багатьох книг, які написані видатними вченими, є те, що вони страшенно нудні. Брайсон взявся самотужки виправляти цю несправедливість і написав книгу про науку, яку можна взяти з собою в дорогу чи на пляж, яку можна читати як в транспорті, так і тиші за ранковою кавою. Ефект від читання завжди буде однаковий – ця книга, як мінімум, пробудить інтерес до навколишнього світу і зробить вас відкритішими до нових знань.

Моєю улюбленою історією з цієї книги стала розповідь про отця Роберта Еванса, який живе в Австралії. Щодня він виконує функції священика і дослідника релігійних рухів XIX століття, а щовечора перетворюється на мисливця за суперновими.

В отця Роберта Еванса особливе хобі. Завдяки надзвичайним здібностям своєї пам’яті він може з легкістю запам’ятати зоряні поля і зауважити, що серед тисяч зірок з’явилася нова. Зі своєї веранди за допомогою невеликого любительського телескопу Еванс може спостерігати за приблизно 50-100 тисячами галактик, кожна з яких вміщує десятки мільярдів зір.

При цьому Еванс полює на явище, яке навіть при такій великій вибірці є досить рідкісним, – вибухами супернових. Зірки можуть жити мільярди років і досить швидко і неефектно померти. Тому в середньостатистичній галактиці спалах супернової стається раз на 200-300 років. Саме за цим і полює отець Роберт.

До 1980 року вчені змогли зафіксувати менш як 60 наднових. Еванс самотужки до 2003 року зумів вполювати 36 таких зірок. В наш час пошуками наднових зайняті складні комп’ютери, які можуть робити тисячі знімків зоряного неба і аналізувати їх. За таких нерівних умов австралійському астроному-аматору і надалі вдавалося випереджати комп’ютери і першому фотографувати нові спалахи супернових.

Головним, що мотивує отця Роберта Еванса, що може додавати наснаги кожному, коли спостерігаєш за літнім небом, всіяним зорями, – це думка про те, що світло зірок, яке вловлює наше око, мандрувало безперешкодно мільйони років, і це варте того, аби воно було зафіксоване.

 

Оксана Пелюшенко, редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR і Твіттер

Дякуючи Періоду Великого Карантину, це літо видалося для мене якимось розмитим, нечітким і перекрученим. Я так і не відчула того моменту, коли люба серцю весна перекочувала в статус ненависного літа, тож достеменно не скажу, що коли читалося, особливо в ті перші бентежно-коронні місяці.

А проте, є річ, в якій цілком певна, – поновилися наші бентежно-шалені стосунки з книгами Террі Пратчетта. Вже роками ми то впадаємо в палкі обійми один одного, то раптово і без пояснень розходимося на місяці. Результатом останнього возз’єднання стали прочитані «Колір магії» та «Варта! Варта!». Що ж… Тепер я розумію, чому з першої книги не рекомендують починати знайомство з Дискосвітом, а другу навпаки, дуже для цього радять.

Ще, як і всі фанати добірної Гнатової лайки, з головою поринула в продовження «Аркану вовків» Павла Дерев’янка і потрапила в самісінькі «Тенета війни». І тут мене спіткала така лавина почуттів і думок, що до бентеги залишилося ну зовсім небагато!

«Тенета війни» – той випадок, коли друга частина трилогії – це справді друга частина трилогії, а не якась немічна серединка між зав’язкою першої та розв’язкою третьої. Це динаміка, постійний рух до неминучої катастрофи, паралельні сюжетні лінії, які все ж перетинаються (ну, чи перетнуться) і ні на мить не провисають. Це любов, народження, смерть, зрада, підступ, маніпуляції, відчай, жертва, загроза і така непозбувна бентега, що вже й не уявляю, як дочекатися розв’язки історії Сірого Ордену. Хай Мамай тим хлопцям допомагає, бо більше, схоже, нікому.

А ще руки (чи очі?) нарешті дійшли до любого серцю нонфікшна про технології, майбутнє, цифрове рабство і Скайнет, яка насправді вже давненько тихенько (насправді не дуже) сидить поруч з нами в куточку, попиває безалкогольний коктейль із терабайтів інформації і нейронних мереж та дуже лагідно вбивчо посміхається. Тож після «Хто знає, яким буде майбутнє» взялася за завантажені раніше номери журналу «Куншт». І корисно, і пізнавально, і для читання в транспорті зручно, і про друкування органів на 3D-принтерах більше дізналася.

СПОЙЛЕР! Ні, поки що ніхто вам нову печінку не надрукує і навряд чи це станеться в найближчому майбутньому, тож бережіть ті органи, які природа люб’язно надала вам в користування.

 

Мар’яна Паславська, відповідальна за SEO сайту, редактор рубрики «Інтерв’ю»

Книгою цього літа я однозначно вважаю «Книгу про батька» Софії Яблонської.

Сама Софія Яблонська – це захоплююча історія. Її мандри захоплюють. Її жага до мандрів чарує. Це надзвичайно. Захоплююся жінками, які досягають бажаного. Письменниця побувала в таких країнах, про які я поки що тільки мрію. Подорожувала вона в ХХ ст., коли лише дорога могла тривати місяці. Нічого не лякало Яблонську. Вона Жила і цікаво розповідала про своє життя у книгах.

Але вибрала я цього літа книжку не про мандрівки. Софія Яблонська написала таку чарівну книгу, що я не змогла відмовити собі у задоволенні прочитати її. Прониклива і емоційна розповідь письменниці про своє дитинство. Перед купівлею я вже прочитала достатньо відгуків, щоб скласти мапу цієї книжки. Але я ніяк не очікувала такої краси слів і образів. Це насправді найкраща книга мого літа.

«Книга про батька» – це про Софію та її батька. Про їхні надзвичайні стосунки. Про її дитинство. Це історія дитини, яка шукає свою роль, своє призначення в цьому світі. Яблонська так барвисто описала природу, тварин, людей і свої відчуття до кожної події в своєму дитинстві, що я не могла відірватися від цієї книжки.  

Я вже давно не мала такого приємного відчуття після читання. Закриваю очі – і в деталях бачу кімнату Софії, її сад, батьківський кабінет, двір і безкраї поля. 

 

Христина Пошелюжна, редакторка рубрики Інтерв'ю

«Чуєш, яке повітря? Серпень прийшов. Прощавай, літо», — каже один герой Рея Бредбері іншому в книзі, яка цілковито личить літу: назвою, наративом, атмосферою. Очевидний вибір для літнього читання, чи не так?

І цей очевидний вибір явно не для мене.

Саме тому влітку, серед іншого, зупинилася на, мабуть, найосіннішій книзі Бредбері «Із праху посталі». Не обманюймося, осінь вже тут. Визирає з-поміж дерев, поволі обтрушує кволе листя, оголює поля, випалює, виснажує землю, щоб зовсім скоро повернутися дощами, туманами, пізніми світанками й розпачливим карканням ворон. Але й теплим чаєм, палкими обіймами і гарячими серцями.

Осінь приберегла щось особливе для кожного.

Як і Дім Елліотів, що в Іллінойсі, приберіг особливий куточок для своїх мешканців (парочки тисячолітніх мумій і вампірів, десятилітнього хлопчика Тімоті та сімнадцятилітньої Сесі, яка мандрує у снах) і гостей свята Повернення додому. Істоти, створіння, примари, марива, химери і духи — ті, хто посталі із праху, і ті, хто туди повернеться.

Сьогодні усі тут.

Історії Бредбері зіткані з таємниць, загадок, меланхолії і сутінків, іллінойських вітрів та лондонських туманів, з мокрого листя і квітів на надгробних плитах. З Інакших чи Не таких. Вони також вміють любити, долати свої потойбічні труднощі та вимушені боротися за власне існування. У них більше не вірять! Привидам тепер немає місця в лабіринтах середньовічних замків. Та Елліоти у відчай не впадають: «Ми знаємо, проти кого боремося. Зараз скажи, як нам тепер перемогти?»… Так вони й шукали відповіді, розливали ще вина…

 

Слава Славський, можна просто Слава

Хоч літо і асоціюється у більшості з чимось легким і невимушеним, я не маю особливої цікавості до невимушеної і легкої літератури. Дві прочитані мною книги про Іспанію, відверто літню країну, але зовсім не про літні мотиви. 

Це “По кому подзвін” Ернеста Хемінуея та “Данина Каталонії” Джорджа Орвелла. Події обох книг відбуваються у той самий історичний період, що додає цікавості. Раніше я майже нічого не знав про Іспанію у воєнний і міжвоєнний періоди, тепер знаю. Хемінгуеївська історія вміщається в декілька днів, але в цих днях проживається ціле життя. Орвелл розповідає про свою участь в Іспанській громадянській війні. Розповідає цікаво та інформативно, роблячи висновки після побаченого.

 

Ярослав, той самий, що кутики книг загинає

Ніл Гейман “Небудь-де”

“А тоді до нього ясно і чітко, ніби на великому екрані в «Одеоні», що на Лестерській площі, прийшло видіння решти його життя. Сьогодні він піде додому з дівчиною з комп’ютерної підтримки, і вони ніжно кохатимуться, а завтра, зважаючи на суботу, проведуть ранок у ліжку. А коли встануть з нього, то разом розберуть його пожитки з ящиків і поховають їх куди слід. За рік, або й менше, він одружиться з дівчиною з комп’ютерної підтримки, одержить ще одне підвищення, у них з’явиться двоє дітей, хлопчик і дівчинка, і вони оселяться в передмісті — в Гарроу чи Кройдоні, чи Гемпстеді, чи аж у далекому Редінгу. І то було б непогане життя. Це він теж бачив ясно. Іноді вибору немає.”

“Небудь-де” (англ. Neverwhere) — фантастичний роман Ніла Ґеймана у жанрі міського фентезі, згодом екранізований BBC. Ця книжка розповідає про пригоди звичайного чоловіка на ім'я Ричард Мейг'ю, який несподівано вплутується в дивовижну і вкрай небезпечну пригоду. 

Врятувавши дівчину на ім'я Дуері, Ричард провалюється крізь розколину в Долішній Лондон, де панують зовсім інші правила та порядки, ніж у звичайному Лондоні — Горішньому. Переживши багато пригод та небезпек, подолавши смугу перешкод у кращих традиціях морських котиків та глянувши на світ під зовсім іншим кутом, йому все ж таки вдається повернутись. Але чи справді він цього хоче?

Прогнозоване, очікуване стабільне життя, де все непогано. Саме непогано, із акцентом на посередність. Достатній рівень комфорту, достатній рівень добробуту, всього потрохи без якихось глобальних мрій. 

Але воно не може дати одну просту відповідь - для чого це все? Жити, щоб жити? Вам самим ваше життя цікаве, відчуваєте бажання прокидатися зранку? Зрештою, що власне, таке, оте життя? Саме життя, а не фізичне існування у світі, який ми тільки починаємо розуміти ( і, судячи із екології та covid-19, знаходимось десь на нижніх рівнях розуміння, тут би людину спершу зрозуміти...).

Так, звісно,завжди  можна мені дорікнути: добре роздумувати про такі речі у безпеці, в комфорці, коли є що їсти. Добре згадувати Ілона Маска чи Безоса, але на них тисячі людей працюють, не вони свої ракети розробляли, будували, запускали.

Але давайте будемо чесними до кінця: у більшості випадків так ми виправдовуємо себе. Виправдовуємо місце, де знаходимось, роботу, яку робимо. Ми згадуємо людей, яким живеться гірше за нас, але в основному не для того, щоб їм допомогти, а для того, щоб на їхньому фоні виправдати себе, сказати, що все я роблю правильно. Бо у нас немає відповіді, навіть для самого себе.

“Небудь-де” - не одна із 100500 книг, як стати успішним у цьому світі (працюй, не лінись, відкладай 10%, економ, всі хочуть на тобі заробити). “Небудь-де” не зробить вас успішним у протилежної статі, не придумає нові відмовки для батьків і родичів (А коли весілля? Де мої внуки (правнуки)?). “Небудь-де” не допоможе позбутись надоїдливого шефа чи самому ним стати. 

“Небудь-де” - це книжка про силу зробити вибір. Нехай цей вибір - стрибок вночі у прірву, коли ти навіть не знаєш, чи точно той рюкзак, що за спиною, - це парашут. Нехай цей вибір руйнує усі зони комфорту, стабільності, звичності. Це як звільнитись, зібрати речі і піти з офісу, коли у вас навіть близько нема планів, що робити далі, це як розвернутись і піти з вечірки, навіть коли там усі твої друзі, а ти - один з її затійників. Мати змогу зробити вибір і на нього наважитись - це ті моменти, якими варто справді дорожити, бо, власне, вони і є цінністю в житті.

Колись, в одній книзі, назву якої я вже давно забув, прочитав слова, які закарбувались у память: “Не стався до життя занадто серйозно, якщо хочеш вибратись із нього живим”. Нехай ці слова здаються усім безглуздими та нелогічними, але я розумію, про що вони. Річард Мейг'ю так самого їх розуміє, як і Дуері, як і Карабас. Маркіз взагалі багато чого розуміє, і ще більше знає. 

...Маркіз де Карабас звів брову.

— Ну? — нетерпеливо сказав він. — Ти йдеш?

Ричард дивився на нього до наступного удару серця.

Тоді він кивнув, не довіряючи голосу, і підвівся. Вони разом пішли в темряву за діромахою в стіні, не залишивши за собою ані сліду. Навіть дверей.