Софія Андрухович «Амадока»

18.09.2020

Переглядів: 1546

http://chytay-ua.com/

Амадока або Lago, Lacus - озеро, яке ще у V столітті до н.е. згадує Геродот. У II столітті уже нашої ери Клавдій Птолемей описує точні координати озера, згадуваного Геродотом. Тоді ж і з’являється назва Амадока. Озеро, яке займало величезну частину сучасної Хмельницької та Тернопільських областей, сьогодні зникло безслідно, залишивши тільки спогади давніх мандрівників, записи на картах і тисячі легенд.

Софія Андрухович, взявши за основу історію про найбільше озеро України, з’єднала різні епохи країни в одну книгу. Це історія, яку письменниця вмістила в 850 сторінок, де ми читаємо про війни, терор, любов, героїзм, зраду, відродження і сприйняття. В книзі героями стають українські письменники, історики, священники, равини, музиканти, різники, художники, архітектори, кадебісти, начальники тюрем. Це книга про знищенні долі, зраджені надії, загублені таланти й про те, що роблячи висновки з минулого, майбутнє може бути яснішим і не таким болючим.

Творити свою історію, розуміючи усі помилки минулого, – ось запорука майбутнього. Навіть якщо це минуле було надзвичайно травмуючим. Прийняти та йти далі. Ось що, на мою думку, хотіла донести через свій текст авторка.

Софія Андрухович – письменниця, перекладачка і публіцистка. Народилася в місті Івано-Франківськ. Її батько – Юрій Андрухович, якого в літературному світі Україні знають усі.

За її книгою “Фелікс Австрія” зняли фільм “Віддана”. І ось в 2020 році вийшла книга “Амадока”, яку Андрухович писала 6 років. І після прочитання я впевнено можу сказати, що після “Музей покинутих секретів” Оксани Забужко це найкраща книга, написана в Україні за останні 20 років.

Київ

У романі це місто відіграє не останню роль. Тут живуть і працюють більшість героїв книги. Змінюються пори року, герої і будівлі, але місто незмінно стоїть. Його ненавидять, його до безтями кохають, але Києву байдуже. Його роль - бути спостерігачем того, як ламають людей (фізично та емоційно), як відроджуються надії і як згасають таланти.

Зимовим Києвом гуляє Романа, переходить через проспекти, минає церкви й не знає, куди заховати сумку з частиною скульптури авторства Пінзеля. А ось вона уже біжить літнім Києвом і не знаходить Богдана. Того, який ніяк не може зібрати докупи свої розтерзані спогади. Хто він? Звідки? Як опинився саме в цій лікарні? Хто його батьки? Чому він пішов воювати? І головне – хто ворог?

Києвом гуляють письменники, архітектори, українці, євреї, німці, вірмени, росіяни. Тут усім знайдеться місце. Київ розкриває таланти та надає можливість себе реалізувати. Але Київ з характером. Навіть проживши в ньому усе життя, можна так і не зріднитися з містом.

Як влучно зауважив критик: “Вони були наскрізь урбаністичні, але їхній urbs їх не приймав, бо він був російський; вони писали мовою села, якого вони не могли прийняти”.

Київ руйнували, змінювали його лице. Різні влади по-іншому бачили це місто на карті світу. Не один архітектор будував на місці знищених будівель, хотів він цього чи ні, але було неписане правило: “Не зробиш ти – все одно зробить хтось інший”. Архітектор Каракіс запам’ятав це.

Російсько-українська війна

Наша країна завжди була “проблемною” для нашого східного сусіда. Ми не корилися, бунтувалися, не погоджувалися і боролися. Завжди. Таке ніколи не подобалося Росії, хоча в різні століття ця країна і називалася по-іншому, вона завжди хотіла утихомирити цю Україну.

У 21 столітті ми досягнули точки неповернення. Як би зараз хто не називав те, що відбувається – антитерористичною операцією, громадянським конфліктом, більшість прекрасно розуміє, що у нас Війна.

У книзі “Амадока” Софія Андрухович через головного героя, хлопця, який просинається у лікарні, повністю покалічений, не може згадати жодної хвилини свого життя, розповідає історію нашої країни.  Питання, які хвилюють його: для чого я пішов воювати? І на чиїй стороні я воював? Вони хвилюють і українців.

Він весь час шукає відповіді. Так, як і вся Україна останні роки.

Неокласики

Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бурґгардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський – найвідоміші неокласики 20 століття, які творили історію України. Вони були свідками і жертвами “українізації”, яка стала початком багатьох смертей.

“Під час українізації з’являлася можливість виховати власну українську культуру: простакувату й наївну, пласку й кишенькову, етнографічно-поверхову, ужиткову, позбавлену пам’яти.”

В “Амадоці” найбільшу увагу письменниця присвятила Миколі Зерову і ще одному неокласику, Віктору Петрову, якого більшість знають як Домонтовича. Їхні долі були тісно переплетені. Вони колеги, друзі, їм подобається компанія один одного, вони люблять сперечатися, а ще вони кохають Софію. Вона була дружиною Зерова, і Домонтовича теж. Це жінка, яка берегла своїх чоловіків, рятувала їх в моменти повного відчаю, тоді, коли усе здавалося кінцем світу.

Зерова розстріляли 3 листопада 1937 року. Під час заслання його листи до Софії були відчайдушним криком про порятунок. Ці листи – це “ … надприродне зусилля людини, яка втратила сенс, ґрунт під ногами, реальність, надію. Людина, над якою вчинили насильство, вдерлися в нутро, до її розуму, до спогадів, до знання про себе, про свої наміри, вчинки і роботу, про прив’язанісь і вразливість – і зруйнували всі  зв’язки, весь усталений порядок, змусили її саму, власними руками зруйнувати ці зв’язки, цей порядок, лад, із якого складається особистість, зізнатись у тому, чого не робив, звести на себе наклеп, втратити себе, опинитися за межею життя і притомности – але ще не там, де пролягає межа божевілля або смерти. Ось точка, з якої Зеров пише свої листи”.

Вона оберігає ці листи, береже пам’ять про свого чоловіка. Його портрет висить в її квартирі, там, де Софія живе з Петровим.

Петров і Зеров були напрочуд різним. Перший - “… писав про нелінійність історичних процесів, про їхні нашарування, провали й покрученості, про негоцію й одночасне ствердження однією епохою іншої, про розриви та западання, обірваність – і про струнку але підпорядковану причинно-наслідковим зв’язком “у вищому сполученні””. А Зеров був тим, кому “…потрібен час, щоби думати, аналізувати, зважувати. Він філософ. Він прагне докопатися до істини. Він розуміє, що ці його особливості все ускладнюють і виставляють його в невигідному світі, але інакше не може. Бо якщо чинитиме інакше, то не буде вірним собі, своїй природі. Він себе зрадить”.

Письменники по-різному жили та творили в системі, де людське життя абсолютно нічого не важило. Де люди зникали тисячами, про них знищували будь-яку інформацію. І Зеров, і Петров боролися з цією системою, але кожний по-своєму.

Це був період, коли люди боялися говорити навіть в наглухо закритих квартирах. Період, коли за один рядок вірша можна було опинитися в тюрмі, бути засланим в табори на 10, 20 років і розстріляним без права на окрему могилу. Це період, який буде закарбований у нашій свідомості, свідомості прийдешніх поколінь. Амадока стане тим озером, де ці спогади зберігатимуться. Головне, щоб вчинене насильство перестало бути вирішальним у нашій свідомості.

“…Мова, поезія, переклад – єдине, останнє наповнення ґвалтом випатраної людської оболочки”

безумовно, це було одним із того, що тримало письменників на плаву, допомагало відновлювати логіку і смисл власного життя.

Філософія, архітектура і пам’ять

Будівлі, пісні, вірші, скульптури – це пам’ять людей і їхнього народу. Те, як народ береже її, стає вирішальним в усвідомленні власного місця в цьому світі. Уміння застосовувати набуті навички з минулого в майбутньому – це те, що називається колективною свідомістю і народною пам’яттю.

Здавалося, що може об’єднувати Сковороду, Пінзеля і українського військового 21 століття? Різні люди, різні століття, інше бачення світу та інший внесок в суспільство. Але є одна спільна риса – вони стануть історією. Тією, яку будуть вчити нащадки.

Скульптури Пінзеля розповідають історію України 18 століття. Сковорода колекціонував спогади українців, мандруючи країною кінця 18 століття. Військовий 21 століття боронить наше теперішнє для майбутнього невідомих йому українців, памятаючи минулі покоління.

Усе переплітається і занурюється у темні води колись найбільшого озера України. Амадока – це наша свідомість. Її води бережуть нашу історію для майбутнього.

Мар`яна Паславська

Редакторка, відповідальна за SEO сайту.

Сторінка автора в Facebook

author photo
poster