Життя Мікеланджело: від праці Вазарі до екранів кінотеатрів

04.09.2020

Переглядів: 140

http://chytay-ua.com/

Джорджо Вазарі – італійський художник, архітектор та історик мистецтва періоду Пізнього Відродження. Його ім’я не настільки відоме, як імена таких його «ренесансних» колег, як, скажімо, Леонардо або Рафаель, бо до плеяди найвидатніших митців того славетного часу цей аретинець не потрапив. Однак йому по-своєму вдалося залишити важливій слід в історії. Про його архітектурні здобутки найпромовистіше говорить відомий кожному туристу, який прибуває до Флоренції, 750-метровий коридор, що з’єднує палаццо Веккіо і палаццо Пітті та носить нині ім’я свого творця.

Але, безумовно, з усіх робіт Вазарі найбільше його уславила написана ним біографічна книга «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів», перше видання якої прийшлося на 1550 рік.

Зараз, коли історія мистецтва пішла далеко вперед і має в своєму арсеналі значно більше інструментів для досліджень, ніж за часів Вазарі, верифікація фактів із життя відомих митців стала більш ретельною. Це, безперечно, плюс нашого часу. Водночас сліди, за якими йдуть біографи сучасності, вже встигли припасти шаром кількасотрічного пилу. Єдине джерело інформації для них – листи, записи та документи, яким вдалося вціліти та дійти до наших днів. Вазарі ж мав безцінну можливість спілкуватися з живими свідками тих подій, про які писав, з нащадками, друзями та учнями героїв своєї книги, а іноді і з самими славетними митцями. Тож попри те, що сучасними дослідниками низка фактів, викладених у «Життєписах...» спростована, а багато історій піддаються сумніву, праця Вазарі має виняткову мистецтвознавчу цінність.

Особливої уваги заслуговує біографія Мікеланджело Буонарроті –  італійського скульптора, художника, архітектора, поета та інженера (хоча, впевнені, ви і так знаєте, хто це).

Вазарі пощастило не просто знати його за життя, а й бути його добрим товаришем. Вони чимало переписувалися та спілкувалися вживу, тож Джорджо мав можливість не тільки особисто зробити оцінку характеру та людським якостям Мікеланджело, а й дізнатися від самого митця низку історій і фактів з його життя.

Власне, він у свій роботі прямо вказує, що в ній відтворено «чимало спогадів, які Вазарі дістав від цього найстарішого й наймудрішого з художників». Наскільки Вазарі виклав їх достовірно – це, звісно, питання. Треба зважати на те, що маючи особливий пієтет до Мікеланджело, його молодший товариш міг прикрасити деякі факти та дофантазувати певні моменти, щоб ще більше звеличити свого кумира в очах прийдешніх поколінь. 

Варто зазначити, що перше видання «Життєписів...» вийшло ще за життя Мікеланджело і один примірник він отримав в подарунок від Вазарі. На написане він зреагував таким сонетом, надісланим пізніше Джорджо:

Чи олівця, чи фарби ти вживаєш, 

Мистецтво дорівнявши до натури, 

Береш од неї славу й ті фігури, 

Які ще кращими нам повертаєш. 


Пером ученим нині починаєш 

Ти креслити живих людей контури 

І те, що залишилось ще в натурі, 

Від неї на останнє відбираєш. 

 

Коли доводилось змагатись, 

Мистецтво поступалось перед нею: 

Вона собі своє лишать повинна, 

 

Але тепер їй важко домагатись 

Вхопити знову силою своєю 

Життя майстрів, що ти живеш невпинно.

Не дивно, що всі наступні біографи Мікеланджело та дослідники його життя і творчості в тій чи іншій мірі послуговувалися працею Вазарі. Черпали (і черпають досі) інформацію з неї і творці документальних фільмів про відомого митця.

Однією з останніх є стрічка 2018 року виробництва Sky Italia під назвою «Мікеланджело. Нескінченність» (реж. Емануеле Імбуччі). Минулого року її дуже активно показували, у тому числі, в кінотеатрах та інших просторах України. А подекуди покази фільму були навіть цього літа.

У стрічці оповідь ведеться від двох персонажів: Джорджо Вазарі та самого Мікеланджело. Джорджо, схиляючись над своїми «Життєписами...», говорить голосом минулого, переповідаючи історії з життя героя фільму, подібно тому, як він викладає їх в своїй книзі.

Однією з найколоритніших є історія з продажем тондо із зображенням Богоматері, коли завдяки скупості його замовника Аньоло Доні Мікеланджело вдалося отримати за свою роботу вдвічі більше домовленої суми. Її у фільмі відтворили дуже кумедно.

Мікеланджело ж проживає у фільмі сюжети зі свого життя, створюючи у нас на очах свої найзнаменитіші роботи. Ось він, ще підліток, різьбить голову Фавна у школі при садах Медічі, позбавляючи її пізніше двох зубів за настановою Лоренцо Розкішного. Ось він, сповнений амбіцій, стоїть перед недосконалим шматом мармуру, щоб створити з нього свого величного Давида. А ось вже ми бачимо його високо під стелею Сікстинської капели, де він створює свій шедевральний розпис, через який нині щороку (нековідного) гнуть свої шиї мільйони туристів.

Але у цьому фільмі важить не тільки те, що показано, а й те, як це показано. А з візуальною складовою тут усе вище всяких похвал. Геніальна робота оператора у поєднанні з влучним освітленням і неперевершеною музикою створюють надзвичайний ефект.

Серце завмирає щоразу, коли на екрані з’являється черговий шедевр Мікеланджело. Здається, дивитися на те, як камера лине над ідеальним тілом Давида, фокусується на зосередженому обличчі Мойсея, демонструє вражаюче реалістичні вигини тіла Христа на руках у Богородиці або в’їжджає у приміщення зі «Страшним судом», можна вічно. Творцям фільму вдалося створити настільки неперевершену картинку, що дивлячись на неї, не залишається жодних сумнівів: перед тобою шедевр, створений рукою справжнього генія. Такого можна не відчути, навіть дивлячись на роботи Мікеланджело вживу. Адже багато з них огороджені бар’єрами, які не дозволяють роздивитися їх зблизька. А фільм дарує таку прекрасну можливість. До речі, стрічка була навіть номінована в минулому році на італійську премію «Давид ді Донателло» за найкращі візуальні ефекти.

Ефект від перегляду значно підсилює ідеально підібраний музичний супровід, який підкреслює незрівнянність кожної роботи Мікеланджело. Музика, що лунає, пробирається глибоко до нервових закінчень і примушує бігати мурашок по шкірі. В такі моменти недовго й синдром Стендаля пізнати.

Варто відзначити і вдало прописані монологи. Мова проста і водночас емоційна. Текст не напружує мозок, але разом з тим розкриває глядачам внутрішній світ, думки, мотиви і терзання героя фільму. Звісно, ці слова прямо не належать Мікеланджело, але чомусь віриться, що вони можуть бути істинними.

У кінці фільму Мікеланджело, вважаючи, що змарнував своє життя, у розпачі питає себе: «Для чого була ця важка праця?». У відповідь на екрані з’являються два його найвідоміші шедеври, які внесли ім’я митця у книгу вічності: «Страшний суд» та статуя Давида. І це найлаконічніша і найточніша відповідь, яку тут можна дати.

Наталія Чернишова

Редакторка розділу Мистецтво, адмін Telegram.

Сторінка автора в Facebook.

author photo
poster