Горори нової хвилі

Постгорори, як видно з назви, – це жанр, що хронологічно слідує за горорами у їхньому класичному розумінні. Окрім назви із префіксом "пост" (після), зустрічається поняття метагорор і евалюейтед горор (українською цей термін найчастіше адаптовують як "піднесений"). 

Однак довго копатися в термінології не будемо. 

Взяти хоча б один із визначних постгорорів сьогодення. Знятий молодим, не дуже відомим режисером з європейським корінням (це взагалі шик). За плечима у режисера декілька касових традиційних жахалок, які йому остобридли, адже прагнення до самовираження і авторського висловлення ніхто не відміняв. І режисер знімає із усією своєю європейською майстерністю фільм про екзистенційний жах самотньої людини у безкінечно ворожому середовищі. 

Людина шукає рідну душу все життя, інколи здається, що нарешті її знаходить, але виявляється, що і найближчій найріднішій людині вона не потрібна і чужа. Тож вона не має вибору, окрім як змінити зовнішність і сховатися за яскравою оболонкою. 

Моторошно? Еге ж. А ще – смішно. Адже фільм – сімейний і називається "Шазам!". А молодий швед-режисер Девід Сандберг дійсно, особливо у першій частині картини, використовує весь свій горор-бекграунд. Придивіться уважно: сіра бетонна самотність, що розчавлює головного героя, дійсно лякає.  

Посміхнулись? А тепер по-справжньому.

Десь наприкінці 2010-х років серед кіноманів сформувалася думка: "Справжня творчість і самовираження із кінозалів перейшли на малі екрани (серіали)". "Гра в кальмара" цілий світ підкорила, а "Мейр із Істтауна" дала нам те, чого ми чекали від детектива. Справді, з початку 21 століття продюсерський і студійний прес над творцями кіно лише посилювався, кошти під проєкт виділялися тільки тоді, коли гарантовано очікується надприбуток, кожен сценарний хід перевіряється на тестових аудиторіях, що врешті-решт призвело до засилля в кінозалах однаково-шаблонних франшиз із наглухо відбитою індивідуальністю. Натомість на малих екранах царювали і царюють нестандартні проєкти. Тут набагато легше знайти продюсерів, які готові вкластися в креативні пошуки творців серіальних продуктів. 

Але десь в нетрях студій з середини 2010х піднімає голову ще один жанр, який зумів поєднати авторський пошук себе із задоволеними обличчями продюсерів – з’являються горори нової хвилі. 

Так, серед кіномотлоху горор-франшиз типу "Закляття" з їхніми спінофами, сиквелами спінофів і кросоверами-ляльками "Анабель" і "Монахинями" або «м’ясорубками» типу "Пил" і "Геловінів" підсніжником пробилася крізь асфальт квіточка – нові жахастики. 

Власне кажучи, від жахастиків у звичному розумінні там мало що залишилося. Нові горори не намагаються вас налякати скримерами кожні п'ять хвилин або руками з поганим, дуже поганим манікюром, які душать героїв в темних підвалах. Вони про інше. Жах створюється повільно, дуже повільно і бере за основу звичайні речі, які під певним кутом починають виглядати жахливо. Зациклене життя матері-одиначки із особливою дитиною в замкненому просторі і шестилітньою неможливістю виспатися налякають набагато сильніше, ніж дівчинка з немитим волоссям, що вилазить з телевізора. 

Тож які визначальні риси постгорорів виділяють і чому деякі критики саме через це не вважають їх окремим жанром?

Ось вони:

• Невизначеність жанру. Це ще психологічний трилер чи вже постгорор? Практично кожен з перерахованих нижче фільмів може вважатися трилером. За цією ознакою Девід Фінчер зі своїм "Сім" ще в 90х винайшов постгорор. 

• Тягучість і повільний темп. Дуже повільний. Фільми не поспішають вивалити на глядача усе і одразу. Однак це і у Гічкока було. 

• Метафори, які відносно легко розгледіти. У постгорорі так чи інакше екранне "зло" зчитується і легко віднаходиться за зовнішньою маскою. (Чим "Сяйво" Кубріка не постгорор?)

• Актуальна соціальна повістка. Постгорор танцює довкола проблем суспільства. Однак і в минулому горори не плавали у вакуумі, а препарували проблеми соціуму, який їх породив. ("Дитя Розмарі" Романа Поланського – завуальоване висловлювання про жах, в якому живе сучасна фільму жінка, засудження жертви, газлійтинг тощо). 

• Гумор і сарказм. Постгорор стібеться з жанрових кліше і навмисне обманює сподівання глядачів. Поширені метажарти, де жарт розуміється лише в контексті аналогічної ситуації в "стандартному жахастику". Це і до умовного 2015 було. 

Тож, якщо все це вже було раніше, звідки взялося саме уявлення про якісь не такі горори? Все просто: тепер їх почали виділяти в окрему групу і продавати як окремий продукт. Продукт, що приносить гроші. Тому що "розумні горори" – це модно, споживати їх престижно, однак і не настільки важко, як артхаус. Метафори більш-менш окреслені, ще й гумор трапляється. Бюджети копійкові, а не денівільньовівські, а виторги часто-густо рекордні.

Більш того, в 2018 р. сталося небачене: постгорор засвітився небаченим до того оскарівським золотом: дебютант, в минулому актор-комік Джордан Піл, творець постгорора, став лауреатом Оскара за сценарій до дешевого фільму, який окупився в прокаті у сто разів. Тож пост/мета/піднесений горор закріпився не тільки в кінотеатрах, де під нього почали виділяти зали і сеанси, а ще й в середовищі кіноакадеміків, критиків і великих грошей. Постгорор виявився те тільки вигідним, а ще й найшвидшим шляхом до підкорення кіноолімпу. 

Постгорор – це тренд. З середини десятих не можна вважати себе кіноманом і не ознайомитися хоча б з найвизначнішими його представниками. Давайте пройдемося за списком імен і творінь, щоб розібратися в темі і не відставати від часу. 

1. Арі Астер і його два тріумфи. Дуже молодий американський режисер (35 років), чиє ім'я зазвичай згадують як типового представника горорів нової хвилі і неодмінно пишуть про його повнометражні роботи "Спадковість" 2018 р. і "Сонцестояння" 2019 р.

Обидва фільми за більш-менш горор-прийомами маскують історії про психічні страждання. Обидва вражають. Обидва неймовірно зіграні головними героїнями. Так, постгорор – це ще й висловлювання про жінку. Жінка в центрі світу, жінка в центрі родини, жінка в центрі культу. Тоні Коллетт і Флоренс П'ю – ви повинні зіграти разом! Грядущий фільм Арі Астера – "Бульвар розчарувань" з Хоакіном Феніксом. Чекаємо!  

2. Насправді вона була першою. Дженніфер Кент з "Бабадуком" 2014 року. Австралійка, яка асистувала Ларсу фон Трієру, на ентузіазмі зняла за мізерні кошти фільм, про який творець класичного "Екзорциста" висловився так: "Я ніколи не бачив страшнішого фільму". Чим же він так лякає? Життя матері-одиначки із психічно нестабільною дитиною призводить до непередбачених наслідків. Перша частина фільму просто показує все те, через що проходить більшість молодих матерів, коли життя з дитиною через навантаження і недосип перетворюється на суцільний жах. Після такого жоден монстр не жахає.

3. Він ще не все сказав: Девід Роберт Мітчелл, творець неперевершеного "Воно слідує" 2014 р. Фільм, який наповнює жахом невідворотності, існує поза часом і простором, закрадається у глибини підсвідомості і звідти вже не йде. Більше про цей фільм - тут. 

4. Смішно, аж страшно. Джордан Піл. Починав як актор стендапу, комік і сценарист, а в 2017 р. вже значився в списку 100 найвпливовіших людей в світі за версією журналу "Тайм". Саме 2017 рік став визначальним в його житті. Піл нашкріб 4 млн умовних одиниць на свій дебют "Геть" (або "Пастка"), де сам був і продюсером, і режисером, і сценаристом. Фільм у жанрі постгорор неймовірно обіграв жах сучасної Америки, де не містичні монстри лякають, а темне дно милих зовні людей. І сталося диво: фільм зібрав в прокаті 255 млн і приніс вже згаданий Оскар Пілу. Сприйняття фільму і слава були такі гучні, що разом з Пілом зірками стали і актори фільму, яких до того знали одиниці, – Лакіт Стенфільд і Деніел Калуя (історію їхньої номінації на Оскар цього року читайте тут). 

Піл не відходить від поєднання горору і сатири, його "Ми" – це відображення майнового розшарування і критика економічної дискримінації, де сама назва читається двояко: US – це і дослівно "Нас", і "Сполучені Штати". 

Продюсерські проєкти Піла теж варті уваги. Цьогорічний рімейк "Кендімена" – це і про дитинство у гетто, і критика сучасного галерейного мистецтва.

5. Король жанру: Роберт Еггерс. "Нью-йоркер", художник, письменник, режисер і сценарист. Еггерсівська "Відьма" була свого часу настільки непересічним явищем і під настільки незвичним кутом показала жіночу емансипацію, що у критиків просто не залишилося, що сказати. (Детальніше про стрічку тут). Фільм з тягучою атмосферою, досконалий візуально і з вибуховою кінцівкою, який обсипали нагородами, і який після перегляду не піде нікуди з вашої голови. Подих свіжого повітря у жанрі, який задихався під навалою ляльок-чакі-анабель, монстрів і проклять відьом з Блер і паранормальних явищ. Фільм, який лякає тим, чого не видно аж до самого кінця. Фільм знятий Еггерсом у 30 з хвостиком. 

Це був дебют, а наступний його фільм взагалі не вміщується ні в які жанри, хоч і належить до постгорору. 

Тут треба згадати, що Еггерс себе називає письменником, маючи за плечима художню освіту і багаторічний досвід роботи художником-постановником. Його стрічки неймовірні візуально. Останній на сьогодні фільм режисера, "Маяк", – складний, потужний і неоднозначний, просякнутий метафорами, візуально досконалий і блискуче зіграний. Скільки ви нарахували значень маяка під час перегляду? Чорно-біла клаустрофобна історія про владу, інстинкти і жагу. А ще – конфлікт поколінь, теорію альфа-особин в зграї, алкоголізм, душевні хвороби і конкуренцію. Все це знято настільки неймовірно, що було номіновано за кінематографію на Оскар. А ще фільм нарешті явив світу всі грані драматичного таланту Роберта Паттінсона (адже в Вільямі Дефо ми і не сумнівалися, на відміну від виконавця ролі запудреного вампіра з підліткової кіножуйки). 

Еггерс – король постгорору. Зараз йому 38 і, сподіваємося, все творче життя попереду. Ну не може такий талант не зростати!

За рік-два в прокаті буде версія Гамлета від Еггерса. Це буде щось неймовірне. 

6.Варті згадки. 

"Воно приходить вночі" 2017 р. Режисер Трі Едварт Шульц.

Родина ховається в лісі у світі, який скосило невідомо що. Однак все найжахливіше відбувається в душах головних героїв, а не йде від якихось зовнішніх потвор. По суті фільм випередив і напророкував психічні проблеми, які зваляться на людство з пандемією 2020 року. Дивіться. А запаковано все це в постгорор.  

"Досконалість" (2018) – горор тут маскує фільм про помсту. Жах полягає в тому, що ситуація до болі знайома усім дітям, які пройшли через горнила творчих шкіл (балет, театр, живопис – неважливо). Ну і привіт Вайнштейну. 

"Віваріум" (2019) – саме той випадок, де не зрозуміло, що це: трилер чи вже горор. Назвемо його "жах передмість" або куди заводить батьківство. Тримає до останньої схеми. 

Не самою лише Америкою. Нещодавнє ісландське "Ягня" (2020) Вальдімара Йоганссона за силою впливу і глибиною метафор довго не відпускає, а страх нагнітає повільний темп. Критики нарекли його "новим фольк-горором" і помітили в Каннах. 

Список не повний, але на вичерпність і не претендує. Це лише запрошення у новий світ, на який часто не звертають уваги, добровільно обмежуючи себе від "страшних" фільмів (типова цитата "горор – це не моє"). Так-так, вже досить обходити горор, клеймуючи його "низьким жанром". Поки ви не звертали на нього уваги, він виріс з дешевих жахалок і став тим жанром, який дає надію творцям знімати оригінальні картини і змушувати глядачів обдумувати побачене. Іноді кілька місяців, аж поки пазл не складеться і не захочеться передивитися.

П.С. Західні критики, до речі, зараховують до списку постгорорів український фільм "Плем'я" Мирослава Слабошпицького як фільм, що жахає від першої до останньої хвилини.  

Читайте також: Аллан і Барбара Піз "Мова взаємовідносин"

Підтримати нас можна тут - Підтримати проект